Без козиря (збірка): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Усю віддали?

— Та десятин триста й собі залишив. Треба ж з чогось жити. Так це вони, коли довідаються, що пан їхній поїхав, будуть бідкатися, сердешні. Машо, ти б усе-таки доглянула, як там дівчата ладнають речі. Цьому бидлові скільки не годи…

Пані, монотонно причитаючи «боже, боже мій…», вийшла до другої кімнати, де поспішно гриміли скринями.

— Ну, як же там батько Петлюра? — запитав господар, присівши до столу. — Це ж мій вихованець. Я вам зараз покажу.

Із купи книжок, що вже лежали біля бібліотечної шафи, він витяг синій школярський зошит і підніс до Лец-Отаманова.

— Власною рукою переписував Симон Васильович. Це ще як був моїм учнем у духовній семінарії. Бачите, ще й тоді кохався в піснях.

Лец-Отаманів розгорнув зошит. На окремих сторінках чітким круглим почерком були старанно переписані пісні. В очі йому впали: «А в Києві на риночку», «Приїхали три козаки», «Ой час, пора до куреня», «Із-за гори сніжок летить» — і так в одному зошиті до сорока. Господар побожно притиснув зошит до грудей і сказав:

— Бережу як пам'ять. І хто б подумав, що із Симона… Петлюра вийде. Ну, нехай йому Бог помагає.

Із розмови виявилося, що Лец-Отаманів дійсно заблудився. Містечко лежало далеко вбік, і звідсіля до нього було теж верст біля семи, і то коли перехопитися за байраком через яр.

— Але що ж ви застанете в містечку? Комендант збирався виїздити ще вчора.

— А може, там яка-небудь піхотна частина зосталася?

— Та де там. Вони від колії й на версту не відходять. На цім тижні тут, біля двору, чомусь знизився літак. Вкотили його до обійстя, а льотчики як поїхали, та тільки й бачили. Дзвонив уже й на станцію. Цілісінький же аероплан — і покинули.

— А де він? — запитала поспішно Ніна Георгіївна.

— Стоїть біля воловні.

— Так ми, може, таки ще застанемо когось у містечку і пошлемо забрати. Ви його не псуйте.

Раптом під самим вікном луснули постріли: один, другий.

Всі перезирнулися, Лец-Отаманів і господар помітно зблідли, а пані в другій кімнаті знову забилася в істериці:

— Боже, боже… поїхали…

— Що це значить? — спитав Лец-Отаманів.

— Еге, що б воно? — проказав і господар. — Рушниць ніби ні в кого з челяді не було, а січовики вже виїхали.

Лец-Отаманів пополотнів ще більше. Дві пари очей дивилися на нього із запитанням і з надією. Він не витримав, схопив карабін і кинувся на ґанок. Ніна Георгіївна з якоюсь особливою цікавістю підбігла до вікна. Крізь розмальовані тонкими крижаними візерунками шибки вона не могла розібрати нічого і почала часто хукати на шибку. Почувся знову постріл.

Ніна Георгіївна захукала ще частіше. Лід темнів, сльозився, і вона вже побачила Лец-Отаманова, який, озираючись на всі боки, біг назад.

— Що там? — запитала Ніна Георгіївна, коли він переступив поріг.

Лец-Отаманів знизав плечима:

— Поскакало двоє верхи на конях.

Ніна Георгіївна заметушилася і почала збиратися з таким виглядом, ніби поспішала додому.

— Скоріше треба до містечка. Я ж казала, це вже їхня розвідка!

— А куди вони поскакали? — спитав господар.

— До яру.

— О, там може ціла рота заховатись.