— Та в нас, вважайте, і побалакати ні з ким такому, як слюсар. Людина міська, бувала, а ми ще колись разом працювали на заводі. Ну, й згадуємо за чаркою.
— За чаркою можна, — сказав полковник, — а ти ось що порадь мені, братець, як нам з цими бандитами бути?
— Я вже думав, пане полковнику, не інакше, як до містечка треба з'їздити…
Лец-Отаманів навіть підхопився з місця:
— От це правильна думка! У містечку напевне ж є якась команда.
— Ідея, ідея, — сказав полковник. — Може, ти сам і поїдеш?
— Ні, — заперечив зразу ж Лец-Отаманів. — Треба поїхати комусь більш авторитетному. Іди, Натура, ми тут самі вирішимо.
Бунчужний дзенькнув острогами, чітко повернувся й вийшов.
— Тоді будемо вас просити, пане Лец-Отаманів, — сказав полковник. — І треба їхати зараз, а то можете нікого не застати.
Лец-Отаманів вдавано скривився, але тут уже всі заговорили в один голос, що має їхати тільки він, і то негайно.
— Я піду розпорядитись, щоб засідлали коня, — сказав Рекало.
— Треба їхати саньми. Може, командира їхнього доведеться підвезти.
Схвильований Лец-Отаманів, навіть не постукавши, вбіг у своє купе.
— Я зараз їду до містечка, Ніно Георгіївно. Хочете?
Ніна Георгіївна зраділа і навіть не образилась, коли Лец-Отаманів боляче стиснув їй руку.
— Збирайтесь!
— Я готова.
Дійсно, вона була вже одягнута, а на канапі стояли її чемодани.
— Тобі кучер потрібен, Лец? — запитав із коридора Рекало.
Лец-Отаманів по-змовницькому глянув на Ніну Георгіївну й відказав:
— Не треба.
Ніна Георгіївна здивувалась:
— У глупу ніч?
— Тому саме, — а в коридор ще раз гукнув: — Не треба!
— Вигадуєш!
— Не треба!
— Ну, як знаєш. Кінь уже запряжений.
Полковник Забачта, побачивши, що Ніна Георгіївна виходить із чемоданами в руках, прицмокнув і дражливо сказав:
— Весільну подорож, пане сотнику, доведеться скоротити до ранку. Щасти!
— Мерзотник! — процідив крізь зуби Лец-Отаманів.