Славка: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Після такого закляття я отримала сміливість піти на поверхи і відшмагати заразу!

Добре хоч, що запам’ятала, у якому воно стирчало вікні. Добре хоч, що розібралася, в якій живе квартирі.

Я подзвонила. Відкрили одразу. Вражий хлопець років чотирьох віком. Одразу скрикнув і втік до кімнати. Я зайшла в їхній коридор, Ручка на дверях до кімнати клацнула — хлопець заперся. Я роззулася і зняла куртку.

— Відчини!

У кімнаті засміялися.

— Відчини, кажу, буде гірше!

— Дура!

— Відчини, заразо, а то сраку надеру!

— Дура уродліва!

— Кажу тобі — відчини, бо мамі розкажу! І вона тобі сраку надере! Після мене!

— Дура! Уродліва і дурацка!

Я гупнула кулаком у двері.

— Шо ти робиш?! Ти ж їх виламаєш!

І тут я зробила одну штуку: в кімнаті не було порога, я всунула ногу в щілину під дверима і почала їх трясти. Хто ж знав, що саме ці двері у них були роздовбані! Підскочили! Знялися з петель! І впали просто на мене!

Хлопець закричав несамовитим криком.

Я заревла.

Він почав бігати навколо нас із дверима і наступив мені на руку.

Я вилізла з-під дверей і заревла вдруге. Двері розбили мені лоба. Я ревла і нічого не бачила. Мені було зле від того, що я не знати де роздовбала усю квартиру сама не знаю кому, що не надерла сраки цій заразі, яка висипала на мене стільки ненависті своїм повсякчасним жбурлянням овочів, мені було соромно за те, що усе, що я кричала, почув вчитель, мені було страшно, що він пішов і ніколи вже не повернеться! Я хвилювалася, чи не вкрав хто, бува, мою флейту! Мене охопив розпач! Мені було боляче і по обличчю тік червоний струмочок.

Я оговталася від того, що у мою шию щось штрикалось.

Це була швабра, на котрій лежало яблуко.

Хлопець вирішив мене втішити яблуком, але підійти не наважився.

Я взяла фрукт зі швабри і з силою пожбурила в малого. Той закричав. Я влучила йому в голову!

Він і не думав плакати, тільки періодично, із маленькими паузами кричав:

— AAA! AAA! ААА!

І тут вимкнули світло.

Я застогнала і лягла на підлогу в зародковій позі.

Хлопчик підійшов, став наді мною, сперся на швабру, котру спер на підлогу в трьох сантиметрах від мого обличчя, і почав мене втішати:

— Ну, ну-ну, маленька, не плач. Зараз прийде мама, і все буде добре.

Як на зло, по-моєму, він казав це щиро.

Іще його мами мені тут не вистачало! Самотньої, стомленої, дістатої таким сином, задьорганої жінки, яка подолала свою півторагодинну путь від роботи до цього темного будинку, щоби застати тут роздовбані двері і напівмертву чужу божевільну дівку на підлозі серед хати! І сина, травмованого дівкою яблуком у голову! І зі шваброю!