Прокляті: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Хочеш заспокійливого, Меді?

Я хитаю головою: ні.

Руками з ідеальним манікюром мама грає виставу: відкриває пляшечку, витрушує дві таблетки на долоню. Батько нахиляється до неї зі свого бильця крісла. Замість того, щоб віддати йому одну з двох таблеток, мама витрушує ще дві йому в долоню. Батьки разом вкидають таблетки до рота й ковтають їх не запиваючи.

— Отже, — каже тато, — коли чоловік дуже-дуже сильно кохає жінку…

— Чи, — додає мама, кинувши на нього короткий погляд, — коли чоловік кохає чоловіка, чи коли жінка кохає жінку, — пальці однієї руки в неї все ще бавляться з кінцем червоної стрічки з важкого шовку.

Тато киває.

— Твоя мама права, — і додає: — Чи коли чоловік кохає двох жінок, чи трьох за кулісами після рок-концерту…

— Чи, — каже мама, — коли цілий тюремний корпус чоловіків-в'язнів дуже-дуже сильно кохає одного новенького ув'язненого…

— Чи, — вставляє зауваження тато, — коли група мотоциклістів під кайфом, що їдуть через південно-західні штати, дуже-дуже сильно кохають одну п'яну байкершу…

Так, я знаю: на них чекає машина. «Тойота Пріус». На місці дії бідолашний конферансьє, безумовно, переглядає час їх прибуття. Незважаючи на всі ці стресові фактори, я просто зморщую свого передпідліткового лоба, роблячи спантеличений вигляд, якому мої батьки, що отримали ін'єкції ботоксу, можуть лише заздрити. Я переводжу погляд з маминих очей на очі тата і назад, і помічаю, як під дією «Ксанакса» вони стають глянсовими й скляними.

Мама підіймає голову й спрямовує погляд через плече, зустрічаючись очима з татом.

Нарешті, тато каже:

— До біса це все, — він лізе до внутрішньої кишені смокінга й дістає звідти кишеньковий персональний комп'ютер, чи КПК. Присідає поряд із кріслом, підносячи крихітний комп'ютер до мого обличчя. Увімкнувши КПК, він набирає Ctrl+Alt+P, і на екрані з'являється наша кімната з домашнім кінотеатром у Празі. Він натискає клавіші, доки телевізор з широким екраном не заповнює весь монітор, потім натискає Ctrl+Alt+L і промотує перелік назв фільмів. Продивившись перелік, тато обирає фільм, і після ще одного натискання клавіш монітор заповнюється вузлом із рук і ніг, безволосих яєчок, що гойдаються десь збоку, і грудей, збільшених силіконом, що трясуться.

Так, може, я й незаймана, до того ж мертва, і моє знання хтивості обмежене розмитими метафорами романів Барбари Картленд, але я все одно з першого погляду розумію, натуральні цицьки чи ні.

Робота оператора просто жахлива. На екрані зчепилися чи то двоє, чи то двадцять чоловіків і жінок, і вони несамовито сують в усі отвори всі пальці, фалоси і язики, які тільки можуть. Здається, цілі людські тіла зникають в інших людських тілах. Освітлення кошмарне, а звуком точно займалися аматори, що навіть не чули про профспілку і працювали без будь-якого пристойного кінцевого проекту. Те, що відбувається перед моїми очима, скоріше, схоже не на коїтус, а на зібрання мешканців спільної могили, ще не до кінця померлих, але частково вже розкладених, і вони корчаться і звиваються…

Мама посміхається. Киває на монітор КПК і каже:

— Ти розумієш, Меді? — і уточнює: — Ось звідки і з'являються діти.

Тато додає:

— І лишай також.

— Антоніо, — просить моя мама, — давай не будемо чіпати цю тему. — Повертається до мене й каже: — Юна леді, ви абсолютно впевнені, що вам не потрібне заспокійливе?

Просто посередині крихітного порнографічного фільму потворну маленьку оргію переривають. Зчеплені тіла накриває напис «Вхідний дзвінок». У верхній частині КПК починає блимати червоне світло, лунає пронизливий дзвінок. Тато каже мені: «Зачекай», — і прикладає апарат до вуха; тепер огидне зібрання сплетених кінцівок і геніталій звивається біля його щоки, а записані на відеоплівку пеніси вивергають свою бридку слину в небезпечній близькості до його ока й рота. Відповідаючи таким чином на дзвінок, він каже:

— Алло? — а потім: — Добре. Ми спустимося через хвилину.

Я знову хитаю головою. Ні. Ні, дякую, не треба мені «ксанакса».

Мама знову починає копирсатися у вечірній сумочці.

— Це несправжній подарунок на день народження, — зауважує вона, — але, про всяк випадок… — і простягає мені круглу згорнуту пачку з пластику чи вінілу, на якій надрукований візерунок у вигляді котячої мордочки, що повторюється. Пластмаса чи фольга на дотик така гладенька, що здається мокрою; вона занадто гладенька, щоб її було легко тримати; і тому, коли я хочу взяти її, вона вислизає з руки й падає на підлогу. Від неї здіймається лікарняний запах пудри й латексу.

Моїх батьків уже немає: вони вислизнули з номера-люкс ще до того, як я зрозуміла, що тримаю п'ятнадцятифутовий запас презервативів із зображенням «Хелло Кітті».

Розділ вісімнадцятий

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Крок за кроком я забуваю своє життя на Землі, на що це схоже — бути живою, але сьогодні трапилась одна подія, яка несподівано примусила мене знову все пригадати — ну, можливо, не зовсім усе, — але я тепер принаймні розумію, скільки я забуваю. Чи придушую в собі».

Комп'ютеризований автонабирач у Пеклі ставить собі за мету обирати номери майже без винятку з урядового списку номерів, за якими дзвонити не можна. Я майже відчуваю запах приправ для тушкованої риби у подиху людей, чий обід я перериваю, навіть через оптоволоконні, чи які там вони, телефонні лінії, що з'єднують Землю з Пеклом, коли вони кричать на мене. Серветки все ще стирчать з-за комірців їхніх тенісок, плескаючи по сорочці, всі в плямах від «домашніх обідів» у пакетиках чи від соусу «зелена богиня», — а ці сердиті люди в Детройті, чи в Білоксі, чи в Аллентауні кричать на мене: «Йди до біса…»

Атож, може, я й нерозсудлива, неотесана порушниця, що втручається в смачний ритуал їхньої вечірньої трапези, але я вже давно випередила всі їхні ворожі побажання.