Прокляті: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Просто зачекай, — запропонувала Киця фон Кицеберг.

— Тобі буде… si bon, — пообіцяла інша Лисиця Вандерлис.

Третя запевнила:

— Ми тобі нічого поганого не зробимо, обіцяю.

Натура у мене завжди була щира, відкрита, уразлива. Коли у гру вступають плани й задуми інших, я, напевно, занадто довірлива. Підозрювати у чомусь підступному трьох своїх однокласниць здалося мені занадто неввічливим, тож я повністю віддалась на їхню волю й чекала подальших дій, коли дівчата згрупувалися навколо мене й сіли на ліжко. Дві дівчини вмостилися біля моїх плечей. Третя обережно зняла в мене з носа окуляри, закрила їх, але нікуди не поклала, а сіла у мене в ногах. Ті дві, що сиділи по різні боки ліжка, взялися за різні кінці пояса, що був вільно зав'язаний у мене навколо горла. Третя наказала їм тягнути.

Нехай цей епізод демонструє ризики, притаманні нащадкам батьків — колишніх хіпі, колишніх растаманів, колишніх панк-рокерів. Навіть коли пояс затягнувся сильніше, обмежуючи мені можливість дихати, блокуючи не лише постачання повітря, але й також потік крові до мого безцінного мозку, — коли все це відбувалося, я зовсім не виказувала шаленого опору. Навіть коли перед очима в мене засяяли зірки, перекриваючи вид на стелю, і я відчула, як обличчя в мене стає все більш темно-червоним, а пульс застукав так, наче хотів вискочити з-під ключиць, я все одно не опиралась.

Врешті-решт, те, що відбувалось, було лише грою, правил якої мене навчали члени моєї вікової групи у надзвичайно ексклюзивній школі-інтернаті для дівчат, розташованій глибоко у безпечних нетрях швейцарських Альп. Незважаючи на нещодавно отриманий статус міс Лисиці Вандерлис і Киці фон Кицеберг, ці дівчата одного дня закінчать навчання й отримають посади головного редактора британського відділення журналу «Воґ» чи, коли їм це не вдасться, першої леді Аргентини. Правила етикету, протоколу й пристойності вбивали в нас щодня. Такі вишукані молоді панночки ніколи не стануть робити щось непристойне.

Під їхнім натиском я уявляла себе невинною гувернанткою з «Франкенштейна»: я висіла на шибениці, петля несправедливо затягувалась у мене на шиї, куди вона потрапила через звинувачення мене в організації вбивства поверненим до життя чудовиськом божевільного вченого. Я уявляла, що мене душить туго зашнурований корсет із китового вуса. Повільна смерть через сухоти. Курильні опіуму. Перед моїми очима ставали образи непритомності, й зомління, й сильне передозування «лаудануму». Я перетворилась на Скарлетт О'Хару, яка відчуває, як сильні руки Ретта Батлера намагаються вичавити її любов до енергійного лицаря Ешлі Вілкіса, і цієї миті, коли мої червоні подряпані руки вчепились у простирадло, я вигукнула хриплим від напруження голосом, наче Кеті Скарлетт О'Хара: «Облиш мене, негіднику!»

Впродовж того, як мій зір заповнювали зірки, метеори й комети різного кольору: червоні, блакитні й золоті, — стеля кімнати, здавалося, насувалась все ближче й ближче до мене. Через кілька секунд серце в мене наче припинило битися, а ніс майже торкався стелі, яка ще кілька хвилин тому висіла так далеко над моєю головою. Моя свідомість немов нависала наді мною, вона плавала й витріщалася на загарбників мого ліжка.

Дівчачий голос промовив: «Швидше, даруй їй поцілунок». Цей голос лунав з-за моєї потилиці. Я обернулась і побачила, що все ще лежу на ліжку, а махровий пояс усе ще міцно зав'язаний навколо моєї шиї. Обличчя в мене було одутлим і блідим, а дівчата, що сиділи по обидва боки від мене, все ще тягнули на себе кінці пояса.

Дівчина, що сиділа у мене в ногах, сказала:

— Припиніть тягнути й даруйте поцілунок.

Ще одна дівчина погодилась:

— Авжеж.

Їхні голоси були приглушені й лунали наче крізь туман, наче з відстані у кілька миль.

Третя дівчина, що сиділа біля моїх ніг, розправила дужки моїх окулярів й начепила їх на власне самовдоволене обличчя. Хлопаючи віями й кокетливо нахиляючи голову то вправо, то вліво, вона сказала:

— Ви всі дивіться на мене… Я — жирна, потворна дочка дурнуватої кінозірки… Моє фото надрукували на обкладинці дурнуватого журналу «Піпл»…

І всі три міс Пусті Голови захіхікали.

Коли дозволите мені хвильку потурати своєму бажанню почувати себе ніяково, я справді виглядала жахливо. Шкіра на щоках трохи запала й набрякла, наче суфле з абрикосів. Очі, відкриті на щілину, здавались глазурованими, ніби гладенька поверхня занадто карамелізованого крем-брюле. Що ще гірше, нижня щелепа відійшла від верхньої, і з рота вивалювався язик — зелений, наче сира устриця, — нібито, бажаючи втекти на волю. Обличчя, від лоба до підборіддя, являло собою суміш усіх відтінків від алебастрово-білого до ніжно-блакитного. Відкладений примірник «Доводів глузду» лежав на простирадлі поряд із блакитною рукою.

Висячи під стелею, спостерігаючи, така ж відсторонена, як моя мати, коли вона тисне на клавіші, щоб шпигувати за покоївками й змінювати рівень освітлення за допомогою ноутбука, я не відчувала ані болю, ані тривоги. Я взагалі нічого не відчувала. Піді мною три дівчини розв'язали пояс у мене на горлі. Одна дівчина сунула долоню мені під потилицю й трохи відкинула мою голову назад, а інша набрала у легені повітря й нахилилась наді мною. Її губи накрили мої, сині.

Отже, я знаю, що таке клінічна смерть, утім, мене більше непокоїв мій пристрій для очей, який я отримала за рецептом. Дівчина біля моїх ніг, на носі в якої все ще сиділи мої окуляри для читання, сказала: «Вдихай. Сильно».

Дівчина, що схилилась наді мною… коли вона вдихнула повітря мені в рота, я наче впала зі стелі й приземлилась просто в своє тіло. Коли дівчина сильніше притиснула свої губи до моїх, я знову наповнила своє тіло, що лежало на ліжку. Я закашляла. У мене боліло горло. Три дівчини розсміялись. Моя крихітна спальня, старенькі примірники «Грозового перевалу», і «Нортенгерське абатство», і «Ребекка» виблискували й сяяли. Все моє тіло здавалося таким наелектризованим і вібруючим, і сповненим енергії, як тоді, оголене, вночі, в снігу. Кожна клітинка мого тіла була переповнена знову отриманою життєвістю. Одна з Безпутних Вандерпутень, та, що видихала повітря мені в рота, сказала:

— Це зветься «поцілунком життя», — її подих мав смак метилсаліцилату від жуйки.

Інша зазначила:

— Це гра «французький поцілунок».

Третя спитала:

— Хочеш іще раз?

І я, піднявши слабі руки, торкаючись холодними, тремтячими пальцями горла в тому місці, де його все ще перетинав махровий пояс, накриваючи собою тільки-но відроджений пульс, — я кивнула головою, ледь помітно, але неодноразово, і прошепотіла:

— Так, — наче розмовляючи з самим містером Рочестером, я прошепотіла: — Так, Едварде, прошу тебе. О, так.

Розділ двадцятий