Прокляті: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

А Ґоран… ну, беручи до уваги те, на що перетворилось його всиновлення, важко назвати його врятування Великим Успіхом.

Так, я можу зрозуміти хибну логіку своїх батьків, але якщо, я така вже обдарована й талановита, чого ж це я не читала жодних книжок, окрім творів Емілі Бронте, і Дафни Дюмор'є, і Джуді Блум? Та що там, «Твоя назавжди, Ембер» я читала разів двісті. Авжеж, коли б я була справді-справді розумна, я була б жива і худа, а структура цієї оповіді була б одним особливо довгим шануванням Марселя Пруста.

Замість цього я через гарнітуру питаю якусь дурнувату живу людину, якого кольору ватні подушечки найліпше пасуватимуть основному кольору оздоблення її ванної кімнати. Я цікавлюсь, як би вона оцінила (за десятибальною шкалою) такі відтінки блиску для губ: теплий мед… шафрановий бриз… океанська м'ята… лимонний відблиск… блакитний сапфір… кремова троянда… пікантні вуглини… ягідний душ.

Щодо тесту на поліграфі, то Бабетта каже, ще зарано затамовувати подих. Порівнювання результатів може зайняти цілу вічність. Доки ми щось конкретно не дізнаємося, каже вона, я маю просто стиснути зуби й виконувати роботу на телефоні. За кілька стільців від мене Леонард питає когось про туалетний папір. Поряд із ним сидить Паттерсон у своїй футбольній формі й питає в когось їхню думку щодо репеленту від комарів. Поряд із ними Стрілець тримає гарнітуру збоку від обличчя, щоб не пошкодити синій ірокез, опитуючи громадську думку щодо кандидата на наступних виборах.

Коли вірити Бабетті, 98,3 % юристів закінчують життя в Пеклі. У той час як тільки 23 % фермерів отримують довічне прокляття. До Пекла потрапляють приблизно 45 % власників підприємств роздрібної торгівлі й 85 % розробників програмного забезпечення. Мабуть, якась незначна кількість політиків і піднімаються до Раю, але, коли поглянути на статистику, 100 % із них потрапляють до геєни вогненної. Так само, як і 100 % журналістів і рудих. З неясних причин, люди, які на зріст менше п'яти футів одного дюйма, скоріше будуть прокляті. Так само, як і люди, чий індекс маси тіла складає більше, ніж 0,0012. З Бабетти просто ллються ці статистичні дані, і можна побитися об заклад, що вона була аутистом. Лише через те, що колись вона працювала з паперами новоприбулих душ, вона може сказати, що блондинок у пеклі втричі більше, ніж брюнеток. Люди, які хоч два роки провчились десь після закінчення школи, мають вшестеро більше шансів бути проклятими. Так само, як і люди, чий щорічний прибуток становить більше, ніж семизначне число.

Пригадуючи всю цю інформацію, я вираховую, що мої батьки мають приєднатися до мене у Пеклі назавжди, із вірогідністю приблизно 165 %.

О, ні, я й гадки не маю, який смак у «ягідного душу».

У моїй гарнітурі скрипить голос якоїсь бабусі, безупинно патякаючи про аромат чогось на ймення «жуйка буковий горішок», і я можу поклястися, що навіть крізь телефон відчуваю сморід сечі її дев'ятиста котів. Її старе дихання на звук здається мені вологим і сповненим статичних перешкод, воно із хрипом виривається з її старого горла; жінка шепелявить через зубні протези і майже кричить (напевно, через втрату слуху, що пов'язана з віком); але вона дозволяє мені так заглибитися у план-графік опитувань, як ще ніхто не дозволяв. Вже зараз ми знаходимося на дванадцятому рівні, на четвертій темі, питанні номер сімнадцять: ароматизовані зубочистки, Боже борони.

Я питаю, чи стане вона купувати зубочистки, яким надано смаку шоколаду? Пива? Яблук? Потім я розумію, якою відчайдушно самотньою та ізольованою має відчувати себе ця старушенція. Мабуть, я єдиний її людський контакт за цілий день, і її м'ясний рулет чи рисовий пудинг стоїть на тарілці поряд із нею і вже починає псуватися, бо її мучить інший голод: голод за спілкуванням з іншою людиною.

Навіть у ролі телемаркетолога краще не отримувати великого задоволення від роботи. Коли ваш вигляд не можна назвати нещасним, демони пересадять вас поряд із тим, хто свистить. А потім — поряд із кимось, хто псує повітря.

Завдяки питанням анкети, що я їх уже поставила, я знаю, що старій вісімдесят сім років. Вона живе одна в окремому будинку. У неї троє дорослих дітей, які живуть на відстані понад п'ятсот миль від неї. Кожного дня вона сім годин дивиться телевізор; а минулого місяця вона прочитала чотирнадцять дамських романів.

Просто щоб ви знали, перед тим як обрати роботу телемаркетолога замість участі в Інтернет-порно: брудні Збоченці Ванзбочени, що однією рукою пишуть вам повідомлення, а другою задовольняють себе, принаймні не розіб'ють вам серце. На відміну від патологічно самотніх старих та інвалідів, яких ви питаєте про засіб для миття скла, що не залишає слідів.

Коли я слухаю цю сумну стареньку, мені так хочеться запевнити її, що смерть не така вже й погана штука. Навіть коли Біблія не помиляється, і набагато легше пропхати карамель крізь вушко голки, аніж потрапити до Раю, — ну, Пекло не таке вже й погане місце. Звичайно, вам загрожують демони, та й пейзажі тут доволі огидні, але вона познайомиться з купою людей. Судячи з коду номера її телефону, 410, вона живе у Балтиморі; тож навіть якщо після смерті вона одразу ж опиниться у Пеклі, де її тієї ж миті розірве на шматки й проковтне Полудниця чи Юм-Сіміл, це не стане для неї великим культурним шоком. Можливо, вона навіть не помітить різниці. Принаймні не відразу.

Також мені дуже хочеться розповісти їй — коли вона любить читати книжки, — що вона буде у захваті від стану смерті. У більшості випадків відчуття під час читання збігаються з відчуттям того, що ти помер. Це все таке… закінчене. Так, Джейн Ейр — це вічний, нестаріючий персонаж, але скільки б разів ви не читали ту кляту книжку, дівчина завжди виходить заміж за вульгарного, потерпілого від пожежі містера Рочестера. Вона ніколи не вступить до Сорбонни, щоб отримати ступінь магістра з французької кераміки, і ніколи не відкриє модне бістро в Нью-Йорку. Перечитуйте цю книжку Бронте скільки завгодно разів, але Джейн Ейр ніколи не ляже під ніж хірурга, щоб змінити стать, і ніколи не стане холоднокровним кваліфікованим вбивцею-ніндзя. І вона просто жалюгідна, коли вважає себе реальною Джейн — це просто чорнило, що написане на папері, але вона справді реально думає, що вона жива людина, що має життя. Вона впевнена, що їй притаманна свобода волі.

Слухаючи, як цей вісімдесятисемирічний голос плаче про свої болі, я ледве утримуюсь від того, щоб не підштовхнути її просто здатися й померти. Дати дуба. Забудьте про зубочистки. Забудьте про жуйку. Клянуся, це не боляче. Насправді, смерть допоможе їй почуватися значно краще. Я хочу сказати їй: ось, погляньте на мене, мені тільки тринадцять, і власна смерть — то найкраща подія за все життя, яка взагалі траплялась зі мною.

Оскільки розумному достатньо, я б тільки порекомендувала їй надягти надійні темні туфлі на низьких підборах, перед тим як відкинути копита.

Хтось каже: «Ось». Поряд зі мною стоїть Бабетта зі своєю фальшивою сумочкою «Коуч» і прямою спідницею, і грудьми. В одній руці Бабетта тримає черевички на ремінцях, на високих підборах. Каже:

— Мені їх дала Діана Вріланд. Сподіваюсь, вони тобі підійдуть… — і кидає їх мені на коліна.

У вухо мені продовжують лунати схлипи бабусі з Балтимора.

Черевички зроблені з лакованої шкіри срібного кольору; на щиколотках вони кріпляться ремінцями, на носках прикрашені кришталевими пряжками, а підбори-шпильки такі високі, що мені ніколи більше не доведеться пливти крізь тарганів. Це туфлі, яких я ніколи раніше не носила, бо в них я б виглядала занадто дорослою, а моя мама через це, — просто старою. Сміховинне взуття. Ці дурнуваті черевички незручні, непрактичні, занадто офіційні та занадто «дорослі».

Не перериваючи стареньку, яка все ще стогне у гарнітурі, я скидаю свої «Басс Віджинз» і вдягаю туфлі на високих підборах.

Отже, мені відомі всі вагомі причини того, чому я маю ввічливо, але твердо відмовитись приймати ці черевички… Але ж вони так мені подобаються! І сидять гарно.

Розділ п'ятнадцятий

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Сподіваюсь, це не прозвучить занадто плутано, але я справді з цієї миті й назавжди відмовляюсь відмовлятися від надії. Чесно: я кидаю кидати. Я просто не створена бути безнадійною руїною, що втратила всі ілюзії та не має жодних сподівань на решту вічності, і що розляглась у кататонічному стані у власних фекаліях на холодній кам'яній підлозі. Зі всією вірогідністю, проект „людський геном“ одного дня виявить, що я є носієм рецесивного гену оптимізму, оскільки, незважаючи на всі свої зусилля, я все одно не можу нашкребти навіть двох днів безнадійності. Науковці майбутнього назвуть це „синдромом Полліанни“, і коли вже оцінювати, то можу сказати, що мій випадок є дуже довгою історією переслідування веселок».

Як так трапилось, що в мене дуже добрі відносини з Ґораном? Просто йому ніколи не дозволяли буди дитиною, а мені суворо заборонили дорослішати.

За день до того, як моя мама мала з'явитися на церемонії вручення «Оскарів», ми з нею поїхали до спа-салону на вулиці Уілшир, щоб трохи попестити себе ударною дозою задоволення: такі собі класичні мати й дочка. Поки мені та їй освітлювали волосся, коли ми сиділи в однакових пухнастих білих махрових банних халатах, з товстим шаром сонорської глини на обличчях, мама розповіла мені, як Ґоран зростав як біженець в одному з тих притулків для сиріт за «залізною завісою», де немовлята лежать у величезних палатах, де до них ніхто не підходить, доки вони не досягають того віку, коли вже можуть голосувати за діючий режим. Чи йти на військову службу.

Там, у спа-салоні, коли лаоські масажистки опускалися на коліна, збираючись зчистити відмерлу шкіру з наших п'ят, мама розповіла мені, що немовлятам потрібен хоча б мінімальний фізичний контакт, аби розвинути почуття емпатії і зв'язку з іншими людьми. Коли такого контакту не буде, дитина виросте соціопатом і не матиме ані совісті, ані здатності любити. Коли ми поновлюємо акрилові нігті і робимо педикюр, то в основі наших вчинків лежить не тільки піклування про зовнішність, але й, більшою мірою, політичний жест доброї волі. Одне з найглибинніших політичних переконань матусі полягає в тому, що коли люди так відчайдушно бажають потрапити до Сполучених Штатів і переходять вбрід Ріо-Гранде, ризикуючи здоров'ям і навіть життям, аби мати можливість збирати у нас латук чи робити нам укладку, — то що ж, ми маємо це їм дозволити. Цілі народи сплять і бачать, як би отримати шанс мити в нас підлогу, каже вона, і позбавляти їх такої можливості — означало б порушити цим найважливіші права людини.

У цьому питанні моя мати — просто алмаз. У цю мить нас оточують різні політичні й економічні біженці, і вони пхають одне одного, щоб відшкрібати, і видаляти воском, і виправляти наші недоліки.

Після клізм з відваром лікарських трав, які мені довелось пережити, не кажучи вже про електроліз, пекельні муки не викликали в мене великого жаху. Я ніколи не втомлююсь дивуватися, як такі купи нездар і нещасних покидьків можуть тікати від політичного тиску й тортур іноземного уряду, а потім прибувати до Америки, сповнені бажання завдати аналогічних тортур її правлячим класам.

А ось на погляд матусі, її суха луската шкіра являє собою можливість для якогось іммігранта отримати роботу. Плюс той факт, що вони роблять їй боляче, слугує для них стильною катарсичною терапією, дозволяючи випустити пару. Її зморшкуваті губи й кінчики посіченого волосся складають чиїсь сходинки нагору соціально-економічної драбини, що дозволяють уникнути бідності. Наближаючись до середнього віку з тягарем целюліту й шорсткими ліктями, моя мама стала економічним двигуном, що генерує мільйони доларів, які будуть відіслані за кордон, аби прогодувати родини й закупити вакцину проти холери в Еквадорі. Якщо ж вона одного дня вирішить «дати собі волю», безсумнівно, це призведе до загибелі десятків тисяч іноземців.