Прокляті: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

На відміну від неї, Ґоран пив рекламний, збагачений вітамінами, енергетичний напій зі смаком кукурудзяного сиропу з таким виглядом, наче в нього щось болить. Ґоран просто відкрито відмовляється грати нав'язану йому роль. Все, що він робить, це похмуро дивиться на мене, але так він дивиться на всіх. Коли його сповнений ненависті та люті погляд впивається в мене, мене переповнюють ті ж відчуття, що охоплювали Джейн Ейр, коли на неї витріщався містер Рочестер. Я стаю Ребеккою де Вінтер під холодним, допитливим поглядом її нового чоловіка, Максима. Після того, як все життя мене пестили й мені лестили — слуги, клерки, медійні підлабузники, — зневага і ненависть Ґорана виявилися просто непереборними.

Друга причина того, що ми не йдемо на церемонію вручення нагород Академії, полягає в тому, що я велике, просто величезне, кругленьке порося. Матінка ніколи не зізнається в цьому — окрім, мабуть, в інтерв'ю журналу «Веніті Фер».

У той час, коли лімузин везе мене й маму до готелю, Ґоран залишається на літовищі, де мій тато зі шкіри лізе, аби пояснити сюрреалістичний жарт, який міститься в рішенні декорувати інтер'єр літального апарата ери космічних перельотів, вартістю в кілька мільйонів доларів, таким чином, щоб він нагадував плетену юрту печерних людей доби кам'яного віку. Тато нудитиме щодо багатовалентного впливу, який матиме наша сучасна глиняна хатка: серед добре освічених, висококультурних людей вона вважатиметься прикладом розуму й іронічності, а молоді прихильники фільмів моєї матусі, які щойно почали свій освітній шлях, сприйматимуть її як щиру і таку, що рекламує захист навколишнього середовища.

Авжеж, може, я і мрійлива, і знаходжусь у передпідлітковому віці, але я знаю, що таке «полівалентний». Начебто. Гадаю. Дуже добре знаю.

Я натискаю клавіші Ctrl+Alt+J на клавіатурі ноутбука і підглядаю за тим, що відбувається всередині нашого літака: мій батько намагається розповісти Ґоранові все про Маршалла Маклуена, в той час як Ґоран просто дивиться на камеру системи безпеки, супиться назовні з монітора комп'ютера, просто на мене.

Просто випадково, майте на увазі, одного разу — присягаюсь, я не якась там міс Розпусна МакБруднючка, — але я все ж таки натиснула комбінацію Ctrl+Alt+T і поглянула одним оком на те, як Ґоран приймає душ. Не те щоб я спеціально підглядала за ним, але я справді побачила, що в нього вже росте волосся… там, внизу. Аби зрозуміти моє настирливе переслідування Ґорана, з його розкішними губами й холодним поглядом, ви маєте знати, що перший знімок у моєму житті ще як немовляти з'явився на обкладинці журналу «Піпл». Особисто я ніколи не слугувала достойним дзеркалом успіху батьків, бо розкіш була сталим фактом. З моменту мого народження весь світ став дуже шанобливим. Максимум, на що я годилась, це слугувати сувеніром — як-от наркотики чи музика в стилі «грандж» — давно минулих років молодості моїх батьків. Всиновлені діти мали підкреслити важку працю моїх тата й мами та її результат — численні нагороди. Коли витягуєш напівпомерлу від голоду дитину з якоїсь діри в Ефіопії, миттєво переносиш її на борту «Гольфстріму» закордон і даєш їй скуштувати сир «Хаварті», зроблений з молока корів, що пасуться на пасовищі, запечений у цільнозернових тарталетках без рослинного білка, то можна бути більш-менш упевненим, що дитина тобі подякує. Чи візьміть дитину, шанси на життя в якої були близько нуля — над головою в неї вже кружляли нетерплячі стерв'ятники, — і, ясна річ, вона шаленітиме від щастя в очікуванні нудної вечірки в Барбри Стрейзанд, в Іст-Гемптоні.

Але що я знаю, я ж мертва. Дохла шмаркачка. Коли б я була дуже розумна, я була б жива, от як ви. Тим не менш, коли ви мене спитаєте, більшість людей народжує дітей тоді, коли їхній власний ентузіазм щодо життя починає вже вщухати. Дитина дозволяє нам знову відчути те захоплення, яке ми самі колись відчували, від… ну, від усього. Ще через покоління наш ентузіазм повертають нам уже онуки. Розмноження є чимось на кшталт повторної ін'єкції, яка дозволяє нам знову полюбити життя. Для моїх батьків, які спочатку переситились мною, потім всиновили цілу низку шмаркачів і, нарешті, дійшли до ворожого Ґорана, що весь час нудьгує, це гарний приклад Закону граничної плодючості, що зменшується.

Тато сказав би вам: «Кожна публіка отримує ту виставу, на яку очікує». Тобто: коли б я була більш вдячною дитиною, мабуть, вони здалися б мені кращими батьками. І в більших масштабах: коли б я демонструвала більше вдячності за безцінне диво власного життя, можливо, життя здалося б мені більш дивовижним.

Мабуть, саме тому бідні дякують ДО того, як почати їсти свій жахливий обід, що складається лише з риби в горщику.

Коли живих переслідують мертві, то мертвих переслідують їхні власні помилки. Коли б я не була такою балакучою, мабуть, батьки не стали б намагатися дати вихід емоціям, збираючи докупи стільки інших нужденних дітлахів.

Коли шофер зупиняє лімузин перед готелем, а швейцар робить крок уперед, щоб відчинити нам дверцята, я натискаю Ctrl+Alt+B, аби перевірити шафу в спальні в Барселоні, і — ось вона, моя рожева блузка. Я відсилаю CMC покоївці-сомалійці, де кажу їй, як переслати мені блузку, щоб я отримала її до мого запланованого таємного побачення з Ґораном. Я майже кажу їй «дякую», от тільки цього слова її мовою я не знаю.

Отже, я знаю, що таке «таємне побачення». Я знаю жахливу купу речей, особливо як на тринадцятирічну померлу товсту дівчину. Але, мабуть, насправді я знаю не так багато, як вважаю.

Тут моя мама відкриває конверт і каже: «А переможець…»

Розділ чотирнадцятий

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Я знаю, що ти думаєш… для тебе я всього лише розпещена, багата шмаркачка, якій за все життя і дня працювати не довелося. На свій захист маю сказати: я пишаюсь тим, що встигла отримати роботу на повний день. Справжню роботу. На сьогодні я — труп, що має постійну роботу. Вибач мені цей жахливий каламбур. Моя наступна оповідь може здатися тобі недбалою, але сприймай її як імпресіоністичний смертельний опис. Короткий погляд на один день моєї смерті».,

Наскільки я розумію, в Пеклі можна обирати лише одну з двох професій. Перша: працювати на один із тих веб-сайтів, про які всі думають, що вони обслуговуються в Росії чи Бірмі, де оголені чоловіки й жінки неухильно дивляться в камеру; їх скляні очі широко розкриті від подиву, а вони облизують пальці й до половини вставляють намащені жиром пластмасові моделі аеропланів чи тверді банани собі у поголені отвори — рожеві чи шоколадні. Або це, або вони розтягують губи в фальшивій усмішці, випиваючи власну сечу з бокалів для шампанського. Розумієте, близько вісімдесяти п'яти відсотків брудних зображень в Інтернеті походять із Пекла. Демони просто натягують якесь старе, заплямоване простирадло в якості фону, кидають на підлогу матрац із пористої Гуми й очікують, що ви миттєво шльопнетесь на спину й почнете пхати в себе всілякий непотріб, водночас беручи участь у чаті в режимі реального часу з різними живими збоченцями по всьому світу.

Чесно кажучи, мені ніколи не хотілося уваги так відчайдушно. Не треба плутати мене з іншими проблемними передпідлітками, які, так би мовити, ходять усюди в майках із написами: «Спитайте, як мене зґвалтували». Чи: «Спитайте мене, як я стала алкоголічкою».

Брудна маленька таємниця Пекла полягає в тому, що демони увесь час ведуть щодо вас записи. Якщо ви дихаєте їхнім повітрям чи тиняєтесь без діла, чи (не) робите щось іще — вони постійно вимагають у вас за це грошей. Ні, це нечесно, але демони виписують вам рахунки за утримання. Лічильник не зупиняється ані на секунду, і ви накопичуєте цілі роки додаткових тортур, коли вірити Бабетті: як виявляється, раніше вона вела особову документацію, доки їй не довелось піти у вимушену відпустку через непрацездатність, викликану постійним стресом, і повернутися до клітки, де її розваги не були пов'язані з паперовою роботою. Бабетта каже, що більшість людей приречені лише на кілька еонів, але вони отримують додатковий час просто через те, що займають місце у Пеклі. Це наче перевищити ліміт на кредитній картці чи направити свій літак у повітряний простір Франції: годинник починає цокати, як тільки ви зайдете надто далеко. Прискіпливі бухгалтери слідкують за вами усюди, і одного дня вас зіб'є з ніг величезний рахунок.

Коштовності й гроші тут нічого не варті. Валютою тут слугують солодощі, а горішки в зефірі приймаються як засіб оплати усіх боргів чи хабарів. А бочонки кореневого пива коштують стільки, скільки рубіни. Пекельним еквівалентом дрібних грошей є кульки попкорну… чорна солодка… воскові губи… вони лежать усюди, і ніхто їх не підіймає.

Мабуть, мені не слід було вам усе це розповідати — ринок робочих місць і так не гумовий, — але коли вас не полишає надія заробляти собі на щоденні м'ятні жуйки, вам потрібно обрати професію й почати працювати.

Не те щоб ви одного дня померли — ні, тільки не ви, — не після такої кількості антиоксидантів, яку ви проковтнули, і всіх цих пробіжок навколо озера. Ха!

Але на той випадок, коли ви не бажаєте провести цілу вічність, влаштовуючи собі колоноскопію на якомусь бридкому сайті, під пильним спостереженням мільйонів чоловіків із проблемами інтимного характеру, беріться за іншу роботу, яку обирає більшість жителів Пекла: торгівля у телекрамниці. Так, це означає, що вам доведеться сидіти за столом, пліч-о-пліч із іншими проклятими робітниками телеринку, ряди яких тягнуться до горизонту в обох напрямках, і разом з усіма базікати по бездротовій гарнітурі.

Моя робота полягає ось у чому: темні сили весь час вираховують, де у цю мить на Землі починається обідня перерва, і комп'ютер автоматично набирає ці телефонні номери, тож я можу перервати обід у будь-якої людини. Взагалі, моя мета зовсім не полягає в тому, щоб неодмінно вам щось продати, я просто питаю, чи не знайдеться у вас кілька секунд на те, щоб узяти участь у дослідженні ринку, яке має визначити смаки покупців у жувальній гумці. В ополіскувачі для рота. У кондиціонері для тканини. Я звикаю до того, що одягаю гарнітуру й працюю з респондентами із плану-графіка. Але найкраще те, що я звикаю працювати з живими людьми — такими, як ви, — які все ще живуть, і дихають, і гадки не мають, що я мертва і дзвоню їм із загробного життя. Повірте мені: дуже велика частина тих, хто дзвонить вам із відділів телемаркетингу, мертві. Як і майже всі порноактриси з Інтернету.

Гаразд, це не зовсім те саме, що працювати нейрохірургом чи фахівцем з податкового права, але це навіть порівняти не можна з тим, щоб пхати всередину свого тіла кольорові олівці на сайті під назвою «Божевільна дівчинка-німфоманка задовольняє себе за допомогою шкільного обладнання (натисни тут)».

Автомат з набору телефонного номера з'єднує мене з кимось живим, і я кажу: «Я проводжу маркетингове дослідження з метою покращення обслуговування покупців жувальної гумки у вашому районі… У вас є хвилинка? Ви можете відповісти на кілька запитань?» Якщо жива людина кладе слухавку, комп'ютер з'єднує мене з новим абонентом. Якщо жива людина відповідає на мої питання, план-графік наказує мені ставити нові. У кожного, хто працює на цьому місці, є заламінований перелік питань, і питань у цьому переліку більше, ніж можна порахувати. Мета полягає в тому, щоб тиснути на абонента, кожного разу прохаючи його відповісти тільки на ще одне запитання, будь ласка… доки людина, що збиралася пообідати, не втратить самовладання, а його чи її настрій і вечеря будуть зіпсовані.

Як тільки ви опиняєтесь у Пеклі, вибір у вас невеликий: або ви робите щось тривіальне, але з таким виглядом, наче це дуже важливо, на кшталт маркетингових досліджень щодо використання канцелярських скріпок. Або ж ви можете займатися чимось дуже серйозним, але у тривіальній манері: наприклад, надавати собі нудьгуючого й відстороненого вигляду, випорожнюючи кишечник у срібне блюдо, а потім так само відсторонено їсти це срібною ложкою — результат випорожнення, а зовсім не срібне блюдо.

Коли спитати мого татка щодо вибору професії, він би відповів: «Не треба призначати побачення серцевому нападу». Тобто: треба обрати зручний темп і не забувати пригальмовувати. Жодна робота не вічна. Отже, розслабтеся й отримуйте задоволення.

Пригадавши цю мету, я дозволяю думкам трохи помандрувати. Поки голодні живі люди підлещуються до мене, щоб припинити розмову, нагадуючи мені, що в них холоне тушковане м'ясо, я насправді розмірковую, чи поводилася б мама інакше, коли б знала, що жити мені залишилось лише сорок вісім годин. Озираючись назад, я думаю: коли б вона знала про загрозу кончини, що висіла наді мною, чи вона все одно б намагалась зекономити на мені й все одно подарувала б поцуплену сумку з розкішним непотребом від кіноакадемії замість справжнього подарунку на день народження? Тобто, коли б вона знала, що годинник відлічує останні хвилини, і більшість піску вже збігла донизу?

Питаючи живих людей про те, якій стоматологічній нитці вони віддають перевагу, я пригадую, як (тоді я була дуже маленькою) я гадала, що Сполучені Штати і надалі продовжуватимуть додавати до себе нові штати, пришиваючи все більше і більше нових зірок до нашого прапора, аж доки весь світ не належатиме нам. Тобто: нащо зупинятися на п'ятдесяти? Нащо зупинятися на Гавайях? Мені здавалося зовсім природним, що Японія та Африка з часом увійдуть до зіркової частини нашого державного прапора. У минулому ми відсунули докучливих навахо й ірокезів і створили замість них каліфорнійців і техасців. Можна було б зробити те саме з Ізраїлем і Бельгією і, нарешті, досягти миру у всьому світі. Коли ти маленька дитина, ти справді вважаєш, що збільшення розмірів — зростання, нарощування м'язів чи отримання цицьок, — може вирішити всі твої проблеми. Матуся так і досі вважає: вона постійно купляє нові будинки по всьому світу. Те ж саме притаманне і моєму татові: він постійно збирає вдячних дітлахів із жахливих місць, на кшталт Дарфура чи Батон-Ружа.

Проблема в тому, що проблемні діти ніколи не залишаються врятованими назавжди. Мій братик з Руанди, який провів із нами близько двох годин, утік з моєю дебетовою карткою. Моя сестричка на день, з Бутану, весь час ковтала заспокійливе, яке моя мати була рада їй підкладати… і стала наркоманкою. Ніщо не залишається безпечним. Навіть наші будинки в Гамбурзі, Лондоні й Манілі стоять порожні, приваблюючи грабіжників і буревії та збираючи пил.