Прокляті: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Так, можливо, ви живі, і серед вас є геї, чи старі, чи мексиканці, і через це ви бундючитеся переді мною, але тільки поміркуйте: мені насправді довелося прокинутися першого дня в Пеклі, отже, і вам доведеться сприйняти на віру все, що я про нього розповім. Так, це нечесно, але можете забути про міфічний тунель з яскравого, примарно-білого світла, і про обійми давно померлих дідуся й бабусі; мабуть, інші й розповідали вам про цю щасливу мить, але пригадайте той факт, що всі ці люди досі живі чи залишались живими достатньо довго, щоб розповісти про несподівану зустріч. Що я маю на увазі: ці люди пережили те, що має конкретну назву: «досвід поза тілом». Я ж, з іншого боку, зараз мертва, кров мою давнісінько відкачали, і хробаки бозна-скільки часу плямкають мною. На мій погляд, це робить мене найбільш авторитетною особою. Інші люди, як-от славетний італійський поет Данте Аліґ'єрі (з жалем вимушена повідомити), просто вивалили на читацьку аудиторію чималу купу солоденького та манірного чтива.

Отже, можете не звертати уваги на мій опис Пекла — але на власний ризик.

Перш за все, ви прокидаєтесь на кам'яній підлозі, у достатньо гнітючій тюремній камері, що складається зі сталевих ґрат; суворо попереджаю: нічого не торкайтеся. Ґрати цієї камери вкриті брудом. Коли ж ви випадково торкнетеся їх — хоча вони здаються досить липкими від плісняви й чиєїсь крові, — у жодному разі не торкайтеся обличчя (чи одежі), навіть коли ви неодмінно бажаєте залишитися чистими аж до самого Судного дня.

І в жодному разі не їжте цукерок, що розкидані по всій підлозі.

Яким саме чином я потрапила до геєни, мені не зовсім зрозуміло. Я пригадую, що бачила шофера: він стояв на узбіччі біля великого чорного лімузина «Лінкольн» і тримав у руках картонку із написом — це моє ім'я, MEДІСОН СПЕНСЕР, написане величезними літерами і жахливим почерком. На шоферові — такі люди ніколи не розмовляють англійською — були дзеркальні сонцезахисні окуляри та кашкет із козирком, тож більша частина його обличчя залишалась прихованою. Я пам'ятаю, як він відчинив задні дверцята, пропонуючи мені сісти до лімузина; після цього відбулася тривала подорож, причому віконця були так сильно тоновані, що я не розрізнила жодних деталей зовнішнього світу; утім, я щойно подумала, що то була звичайнісінька подорож, яку я робила трильйони разів, від аеропорту до міста. Не можу присягнутися, чи саме цей лімузин привіз мене до Пекла, але наступне, що я пам'ятаю, — оця брудна клітка, яку я вже згадувала.

Мабуть, прокинулась я через чиїсь пронизливі крики; у Пеклі завжди хтось кричить. Всі, хто колись літав із Лондона до Сіднея, сидячи поряд із крикливою дитиною, може дуже добре уявити собі оточення в Пеклі. Коли вам знайоме багаточасове, майже нескінченне очікування незрозуміло чого серед чужинців, у натовпі, то для вас Пекло стане одним довгим, ностальгічним нападом дежавю. Особливо за умови, що під час польоту ви зазвичай дивились «Англійського пацієнта» чи, ще гірше, «Фортепіано». Для вас Пекло ніколи не буде схожим на «Клуб „Сніданок“». Щодо запаху, то в Пеклі і близько так не смердить, як у Неаполі влітку, під час страйкування прибиральників.

Якщо вам це цікаво, то зазвичай люди в Пеклі просто кричать — аби почути власний голос і згаяти час. Утім, скарги на Пекло здаються мені трохи очевидними і такими, що мають потурати власним бажанням. Пекло — просто досвід, який ми отримуємо, пречудово розуміючи, що це жахливо, і насправді задоволення полягає саме у шкідливості цього досвіду: як, наприклад, їсти в інтернаті напівфабрикати фірми «Свенсон» — пиріжки з куркою чи біфштекс, коли в кухаря вихідний. Чи у поїданні геть усього в Шотландії. Дозвольте мені насмілитися зазначити, що єдина причина того, чому ми витрачаємо час на певні речі, такі, як перегляд телеверсії «Долини ляльок», полягає у задоволенні від розуміння їх насправді дуже низької якості. На відміну від них, «Англійський пацієнт» відчайдушно намагається продемонструвати нам якусь глибину, результатом чого стає його болісна нудність. Пробачте мою багатослівність: колись щось і примушує нас сприймати землю як Пекло, так це наші міркування проте, ніби вона має бути Раєм. Але земля — це земля. Пекло — це Пекло. Отже, годі скиглити й влаштовувати котячі концерти.

Беручи все це до уваги, мені здається банальним і очевидним відразу після прибуття до Пекла починати плакати й скреготати зубами, й роздирати на собі одежу — і все через те, що ви виявилися зануреними у стічні води чи гепнулися на ліжко, вкрите білими від жару лезами бритви. Волати й молотити ногами у такій ситуації видається трохи… удаваним, наче ви купили квиток й сіли у крісло, щоб подивитися стрічку «Жан де Флоретт», а коли виявилося, що актори розмовляють французькою, обурилися і почали голосно скар¬15житися. Чи візьмемо інший приклад: дехто подорожує до Лас-Веґаса, щоб потім увесь час твердити про те, яке місто вульгарне й непристойне. Зрозуміло, навіть ті казино, які зі шкіри лізуть, аби виглядати елегантно, встановлюють усюди кришталеві канделябри й хизуються вітражними вікнами, — навіть вони переповнені галасом і какофонією пластмасових гральних автоматів, які відчайдушно миготять різнокольоровим сяйвом, аби привернути вашу увагу. У такій ситуації люди, що скиглять і стогнуть, мабуть, вважають, що вони виглядають естетами, але ж насправді вони просто всіх трохи дратують.

Існує ще одне дуже важливе правило, яке варто повторити: не можна їсти солодощі. Не те щоб вони вас хоч трохи спокусили, бо їх розкидано по брудній підлозі; а крім того, це такі солодощі, які навіть товстуни й героїністи не їстимуть: солодкі льодяники, тверда, як скеля, жуйка «Базука», жуйка «Сен-Сен», іриски, карамельки «Кроуз» й кукурудзяні кульки.

Беручи до уваги той факт, що ви, на відміну від мене, живі,хоч і негр або жид, або ще хтось — так тримати, їжте і надалі свої тістечка з висівками, — тож доведеться вам повірити мені на слово стосовно всіх дрібничок Пекла; отже, слухайте мене дуже уважно.

З вашою кліткою з обох боків межують інші клітки, і їхній ряд тягнеться до самісінького горизонту; у більшості з них розташовані люди (по одній людині на кожну клітку), і більшість Цих людей щосили кричать. Не встигла я відкрити очей, а вже чую, якась дівчина каже: «Не торкайся ґрат!» У сусідній клітці стоїть дівчина-підліток; вона показує мені долоні, широко розсовує пальці — долоні геть укриті сажею. У Пеклі16пліснява почуває себе, наче вдома, і здається, наче все інферно хворіє на синдром «хворих будівель». Закладаюся: моя сусідка — член шкільної команди підтримки, адже завдяки своїй лінії стегон вона може носити спідниці прямого крою, а ще в неї є груди — справжні груди замість рюшів чи шлярок, і вони напинають її блузку. Навіть незважаючи на дим, що затьмарює повітря, і на кажанів, які час від часу пролітають у мене перед очима, я бачу, що її туфлі від Маноло Бланіка — підробка, яку можна придбати, побачивши їх лише на екрані комп'ютера, за п'ять доларів, коли замовляти на піратському сайті десь у Сінгапурі. Коли ви ще здатні перетравити нову пораду: не треба вмирати, маючи на ногах дешеві туфлі. Пекло — це… ну, справжнє пекло для взуття; пластик розчиняється при достатньо низькій температурі,а вам навряд чи хочеться цілу вічність ходити босоніж побитому склу. Коли ваш час прийде, коли славнозвісні дзвони продзвонять і по вас, серйозно замислитесь над тим, щоб взути класичні шкільні туфлі, темні (щоб не було видно бруду)і на низьких підборах, хоча б «Басс Віджинз». Ну от, і ця дівчинка-підліток у сусідній клітці знову кричить мені, питає:

— За що тебе прокляли? Я підіймаюсь, нахиляюсь, струшую пил зі спідниці-шортів і відповідаю:

— Гадаю, за марихуану, — і, скоріше, щоб не здатися нечемою, аніж через щиру цікавість, питаю в дівчини щодо її смертного гріха.

Дівчина знизує плечима, вказує брудним пальцем на туфлі й каже:

— За білі туфлі після Дня подяки.

Її туфлі просто жахливі: білий шкірозамінник уже порепаний, а удавану фірму не можна добре почистити.

— Які чудові, — брешу я, киваючи на її взуття. — Це Маноло Бланік?

— Так, — бреше вона у відповідь, — саме від нього. Коштують купу грошей.

Ще одна дрібничка, яку варто пам'ятати про Пекло: кого не спитаєш, за що їх сюди запроторили на цілу вічність, всі відповідають: «Перейшла дорогу на червоне світло», чи «Носила чорну сумочку з коричневими черевичками», чи розповідають іншу байку. У Пеклі лише дурні розраховуватимуть на високі стандарти чесності в інших. Власне кажучи, на землі також.

Дівчина в сусідній клітці робить крок до мене, все ще не зводячи з мене очей, і питає:

— Тобі вже казали, що ти красуня? — Ця фраза викриває її як неймовірну, неможливо відверту брехуху вищої ліги, але я нічого не відповідаю. — Та я серйозно, — наполягає вона. — Все, що тобі треба, — це трохи підводки для очей та туші. — І ну копирсатися у сумочці — також білій, «під крокодила», із пластику! І дістає звідти кілька штук туші та компактних тіней для повік від «Ейвон». Однією брудною рукою дівчина дає мені знак, щоб я просунула обличчя крізь ґрати.

Досвід підказує мені, що дівчата зазвичай неймовірно розумні, доки в них не виростають груди. Можете не зважати на цю думку як на мою особисту упередженість, причина якої полягає в моєму ніжному віці, але, здається мені, тринадцять років — саме той час, коли люди досягають найбільшого розквіту з точки зору інтелекту, особистості й відваги. Як хлопчики, так і дівчатка. Не хочу хвалитися, але людина стає надзвичайною саме у віці тринадцяти — достатньо пригадати Пеппі-Довгу-Панчоху, Полліанну, Тома Сойєра, Нестерпного Денніса, — доки її не починає розривати гормональний шторм і вона не стикається зі статевими очікуваннями. Як тільки в дівчат починається менструація, а в хлопчиків — нічні несподіванки, вони миттєво забувають про свої видатні академічні здібності й таланти. І знов-таки, хочу процитувати свій підручник з «Впливу західної історії»: довгі роки після пубертату — це наче Темні віки, що впали на землю між афінським Просвітництвом й італійським Відродженням. Дівчата отримують цицьки й забувають, що колись були відважними й розумними. Хлопці теж можуть досхочу демонструвати власну мірку хитромудрості й веселощів, але тільки дайте їм відчути першу ерекцію — і все, на найближчі шістдесят років вони перетворюються на повних ідіотів. Для обох статей юність трапляється наче щось на кшталт Льодовикового періоду дурості. Отже, я знаю слово «стать». Може, я й товста, і пласкогруда, і короткозора, і мертва, але ж я НЕ ідіотка.

Так, і мені відомо, що коли суперсексуальна старша дівчина зі стегнами і грудьми, і гарним волоссям хоче зняти з тебе окуляри і зробити тобі димчастий макіяж, то насправді вона просто намагається затягнути тебе до участі в конкурсі краси, який вона вже виграла. Це такий самий жест нахабної зневажливості, як у багатіїв, коли вони питають бідних стосовно того, де ті відпочивають влітку. На мою думку, це має присмак очевидного й байдужого виду шовінізму а ля «то нехай їдять тістечка». Або так, або ж ця приваблива старша дівчина — лесбіянка. У будь-якому випадку, я не даю їй погратися з моїм обличчям, і вона стоїть, розмахуючи жирною тушшю, наче хрещена-фея своєю чарівною паличкою, бажаючи перетворити мене на Попелюшку-хвойду. Чесно кажучи, кожного разу, коли я дивлюсь класичну стрічку Джона Гюза «Клуб „Сніданок“», і Моллі Рінґволд веде бідолашну Еллі Шиді до жіночої вбиральні, а потім вони разом виходять — на кожній щоці в Еллі Шиді жахливо насичені смуги рум'ян, волосся в неї зачесане назад і перетягнуте стрічкою, а губи нафарбовані червоним-червоним, наче у дешевої китайської підробки власного стилю Моллі Рінґволд, дорогої шльондри у стилі журналу «Воґ», — і бідолашна Еллі виявляється перетвореною на щось на кшталт живого та такого, що дихає, естампу Нейджела, — то я завжди кричу до телевізора: «Тікай, Еллі!» Ні, справді, я верещу: «Умийся, Еллі, і просто тікай звідти!»

Замість того, щоб віддати їй своє обличчя, я відповідаю:

— Краще не треба, в мене ще екзема не зійшла.

І тієї ж миті чарівна паличка туші смикається назад. Усі тіні для повік і помади від «Ейвон» спішно стрибають назад, до удаваної сумочки від «Коуч», а очі дівчини потайки досліджують моє обличчя, шукаючи на ньому ознаки запаленої,червоної лускатої шкіри та відкритих болячок.

У такій ситуації матінка б сказала: «Кожна нова покоївка хоче складати твою білизну якось інакше». Тобто: треба бути на сторожі й не дозволяти іншим вирішувати за тебе.20Коло наших кліток товпляться й інші: деякі порожні, а в інших сидять поодинокі люди. Безсумнівно, це качок, наркоман-бунтівник, самозакоханий розумник і психопат, — всі вони сидять під арештом тут, навіки.

Ні, це нечесно, але в мене дуже багато шансів на те, що я проведу тут, у клітці, наступні кілька століть, прикидаючись хворою на псоріаз і слухаючи, як лицеміри кричать і скаржаться на вологість і запах, а моя сусідка, Дорога Шльондра, сідає навпочіпки, намагаючись за допомогою слини і жмутку серветок «Клінекс» надати хоч трохи блиску своїм дуже дешевим туфлям із білого шкірзаму. Навіть сильний сморід лайна, і диму, і сірки не здатен подолати аромату її дешевих парфумів, схожого на аромат фруктів, «ідентичного натуральному», чи запаху розчинного напою «виноград». Чесно кажучи, я б краще нюхала лайно, але, на жаль, затримати дихання на кілька мільйонів років неможливо. Тож, виключно з надмірної чемності, я кажу:

— Все одно дякую; я про косметику, — лише ввічливість примушує мене посміхнутися й додати: — Мене звати Медісон.

Тієї ж миті дівчина майже кидається на ґрати, що розділяють нас. Вона — її груди, стегна, навіть черевики на високих підборах — очевидно, жалісно вдячна мені за підтримку, і вона широко посміхається мені, демонструючи всі свої стандартні різці, що блищать порцеляною. Вуха в неї проколоті,і в них стирчать діамантові сережки — точнісінька копія сережок Клер Стендіш, тільки от вони грубі, розміром з монету,і засліплюють блиском кубиків цирконію. Вона каже: «А я — Бабетта», упускає зім'яту серветку і простягає крізь ґрати забруднену сажею руку — щоб я її потиснула.