Прокляті: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Агов, друзі, бажаєте побачити Болото вагітності, перерваної на останніх місяцях?

Ми, тобто решта нас, синхронно хитаємо головами. Ні. Повільно. В унісон, досить довго — ні, ні, ні. Безумовно, ні.

Бабетта іде геть від Океану пролитої сперми, і Паттерсон кидається за нею слідом. Парочка береться за руки і йде далі разом. Капітан команди і голова групи підтримки. Решта нас — Леонард, Стрілець і я — ідуть за ними, кілька кроків позаду.

Чесно кажучи, мені хочеться, щоб ми всі могли побалакати. Попліткувати трохи. Адже, я знаю, бажання — ще один симптом надії, але нічого не можу вдіяти. Ми неквапливо рухаємося далі, продираючись крізь шари сірки й вугілля, що димлять, і я ледве утримуюсь від питання: чи хтось іще відчуває непереборне відчуття сорому? Чи вважають вони, що, коли померли, розчарували всіх, хто хоч трохи любив їх? Після всіх зусиль, які інші поклали на те, щоб виростити їх, нагодувати і дати освіту — чи відчувають Стрілець, чи Леонард, чи Бабетта, що не виправдали сподівань своїх близьких? Чи непокоїть їх те, що вмирання є найбільшим гріхом, який вони тільки могли вчинити? Чи обмірковували вони можливість того, що, померши, кожен із нас створив біль і горе, що їх ті, хто залишився, вимушені нести із собою до кінця своїх днів?

Помираючи — а це значно гірше, ніж завалити іспит чи потрапити під арешт, чи спокусити неповнолітню, — можливо, ми жахливо, невідворотно все псуємо.

Але ніхто цієї теми не торкається, отже, і я промовчала.

Якби ви спитали в моєї мами, вона б розповіла вам, що я завжди була трохи боязка. Мама сказала б: «Медісон, ти вже мертва… Тож припини бути такою емоційно залежною».

Мабуть, всі люди в світі здаються боягузами, коли їх порівняти з моїми мамою і татом. Мої батьки завжди орендували реактивний літак, аби злітати до Заїру та назад і привезти із собою на Різдво всиновленого хлопчика чи дівчинку — не те щоб ми святкували Різдво, — але коли мої однолітки знаходили під ялинкою щеня чи кошеня, я знаходила там нового члена родини з чергового відлюдного місця, яке щойно отримало незалежність, але не припинило бути нічним жахом наяву. Батьки бажали мені добра, але дорога до Пекла вимощена добрими вчинками про людське око. Усі всиновлення відбувалися під час медійного циклу виходу на екран фільмів матусі чи первісного розміщення капіталу татуся, і про це оголошувалося під акомпанемент шквалу пресрелізів і фотосесій. Після медійної атаки мого нового братика чи сестричку здавали до підходящого, дуже дорогого інтернату, де вони більше не голодували, а отримували освіту й щасливе майбутнє, але більше ніколи не з'являлись за нашим обіднім столом.

Ідучи вперед, тепер ступаючи у власні сліди, що перетинають Великі рівнини битого скла, Леонард пояснює, як давні греки збагнули ідею життя після смерті у вигляді Аїду, місця, куди потрапляли і грішні, і праведні, щоб забути гріхи й залишки его, що керували ними на землі. Євреї вірили у Шеол, що перекладалося як «місце чекання», і де, знову-таки, збиралися докупи усі душі, незалежно від їхніх злочинів чи чеснот, де вони відпочивали й знаходили спокій завдяки тому, що відкидали згадки про свою провину та емоційний зв'язок із землею. Щось на кшталт Пекла як центру детоксикації та реабілітації, а не місця відбування покарання. Упродовж людської історії, зазначає Леонард, люди переважно вважали Пекло чимось на зразок стаціонарного відділення в клініці, куди ми потрапляємо, аби позбутися згубної звички до життя.

Не уповільнюючи ходи, Леонард продовжує:

— Іоанн Скот Еріугена писав у дев'ятому столітті, що Пекло — це місце, до якого людину ведуть її бажання, викрадаючи її від Бога та первісних планів, які були в Бога щодо вдосконалення її душі.

Я кажу: мабуть, варто завітати до того болота, із перерваними вагітностями. Шанси дуже високі, що я зустріну там давно загубленого братика чи сестричку.

Може, я і говірка, але дуже добре розумію, що це за штукенція — здоровий механізм психологічного захисту.

Продовжуючи бубоніти, Леонард читає нам лекцію про владну ієрархію Аїду. Він розповідає, як всередині п'ятнадцятого століття один австрійський єврей, якого звали Альфонсо де Спіна, прийняв християнство, вступив до ордену францисканців, з часом став єпископом, і, врешті-решт, склав перелік видів демонів, що населяють Пекло. Рахунок у нього йшов на мільйони.

— Якщо побачите істоту з рогатою головою цапа, жіночими грудьми і чорними крилами величезного крука, — казав Леонард, — то це демон Бафомет, — продовжуючи свій повчальний виступ, розмахуючи вказівним пальцем, наче диригент, що дає сигнали оркестру, Леонард каже: — Серед них є єврейський демон Шедім, грецькі королі демонів Абаддон і Аполліон. Абіґор командує шістдесятьма легіонами чортів. Алоцер командує тридцятьма шістьма легіонами. Фурфур, Великий граф Пекла, командує двадцятьма шістьма…

Землею керує ціла ієрархія лідерів, каже Леонард, і це також вірно й для Пекла. Більшість теологів, включаючи Альфонсо де Спіна, описують Пекло як таке, що має десять груп демонів. Серед них є 66 князів, кожен з яких наглядає за 6666 легіонами, а до кожного легіону входять 6666 демонів. Серед них є Валафар, Великий князь Пекла; Ріммон, головний лікар Пекла; Укобах, головний інженер Пекла, який нібито винайшов феєрверк і подарував цей винахід людству. З язика Леонарда так і сиплються імена: Зебос, який носить на плечах голову крокодила… Кобаль, демон-заступник комедіантів…Суккот-Бенот, демон ненависті…

Леонард каже:

— Це як комп'ютерна гра «Підземелля і дракони», тільки у сто разів краще! Ні, я серйозно: найліпші мізки Середньовіччя присвячували все життя дуже дрібному підрахунку надзвичайно великих і важливих чисел.

Я хитаю головою і кажу: хотіла б я, щоб мої батьки теж такою дурнею займалися.

Час від часу Леонард зупиняється та тикає пальцем на якусь фігуру вдалині. Та, що летить у помаранчевому небі, змахуючи блідими крилами з воску, що тане і тече униз великими краплями, — це Троян, нічний демон російської культури. В інший бік летить ще один, дивлячись униз яскравими совиними очима на широкому черепі, — це Тецкатліпока, ацтекський бог зла. Огорнувшись циклонними вітрами, дощем і пилом, ходять оні, японські демони, які, за традицією, живуть у самому серці буревію.

Для світових лідерів попередніх століть цей великий опис мав таке ж значення, що його матиме проект розшифровки генома людини для майбутніх дослідників, пояснює Леонард.

За свідоцтвом єпископа де Спіни, третина ангелів небесних була скинута до Пекла, і ця божественна децентралізація, це небесне прибирання зайняло цілих дев'ять днів — на два дні довше, ніж було потрібно Богу, щоб створити Землю. У цілому, такого вимушеного переселення зазнали 133 306 668 ангелів, включаючи колись дуже поважних херувимів, володарів, серафимів і домініонів, серед них — Азвіель і Гаап, Оза і Марут, і Уракабараміл.

Бабетта, все ще ідучи попереду нас, рука об руку з Паттерсоном, раптово заходиться сміхом — голосним і різким, і таким же штучним, як її підроблені туфлі.

Стрілець люто дивиться їм у спини, і велика булавка утикається в м'язи його стиснутої нижньої щелепи.

З рота Леонарда сиплються імена демонів, які можуть трапитися на нашому шляху: Ваал, Вельзевул, Веліар, Лібераче, Діаболос, Мара; Пазузу — ассирійський бог з головою кажана і хвостом скорпіона; Ламашту — шумерська жінка-демон, яка однією груддю годує свиню, а іншою — собаку; чи Намтару — месопотамська версія нашої сучасної Старої з косою. Ми шукаємо Сатану так само завзято, як мої мама і тато шукали Бога.

Коли пригадати, то батьки завжди штовхали мене до розширення свідомості: я нюхала клей і бензин, а ще жувала таблетки мескалу. Лише через те, що вони робили свого часу: ледарювали у підлітковому віці, вештаючись брудними полями Вермонту і соляними рівнинами Невади, не прикриваючи тіл нічим, окрім фарб для обличчя та товстого шару поту й бруду, прикрашаючи голови гірляндами смердючих дредів, серед яких повзали міріади вошей, і прикидаючись, що вони знайшли Просвітлення… все це зовсім не означає, що і я маю зробити таку ж саму помилку.

Вибач, Сатано, я знову вимовила слово на літеру «Б».

Навіть не зупиняючись, Леонард постійно вказує головою чи рукою на колишніх богів давно зниклих культур, які нині опинилися в підземному царстві. Серед них: Бенот, вавилонський бог; Дагон, бог філістимлян; Астарта, богиня сидонян; Тартак, бог гевітів.

Підозрюю, що батьки плекають свої злиденні спогади про епізоди на музичному фестивалі у Вудстоку чи фестивалі «радикального самовираження» у Невадській пустелі не тому, що ці розваги допомогли їм помудрішати, а тому, що такі дивацтва були невід'ємними від того періоду їхніх життів, коли вони були молоді й не мали нести тягар відповідальності. Вони мали вільний час, пружні м'язи, а майбутнє ще здавалося надзвичайною, цікавою пригодою. Більше того: і тато, і мама не мали певного соціального статусу, а отже — їм не було чого втрачати, і вони могли дозволити собі розгулювати голяка, намазавши гноєм набухлі геніталії.

Саме через те, що вони свого часу вживали наркотики та наражалися на небезпеку церебральних порушень, вони наполягали на тому, щоб я брала з них приклад. Кожного разу, відкриваючи коробку зі сніданком, я знаходила там бутерброд із сиром, пакет яблучного соку, нарізану моркву й п'ятсот міліграмів «перкосету». У панчосі на Різдво — хоча ми його й не святкували — завжди лежали три апельсини, фігурка миші з цукру, губна гармошка — і «кваалюд». У кошику на Великдень — хоча це свято ми Великоднем не називали — замість карамельок я знаходила шматочки гашишу. Все на світі віддала б за те, щоб забути ту сцену, в день, коли мені виповнилося десять: я молотила мітлищем по піньяті на очах у однолітків і їхніх недорозвинених батьків — колишніх хіпі, колишніх растаманів, колишніх анархістів. У ту мить, коли різнокольорове пап'є-маше розірвалося, замість ірисок і шоколадних цукерок з начинкою на всіх пролився дощ із «вікодину», «дарвону», «перкодану», ампулнітрату аміла, марок ЛСД і різноманітних барбітуратів. Батьки, тепер багаті й поважно-дорослі, були просто у захваті, тоді як ми з друзями не могли не відчувати, що нас трохи надурили.