Енн із Ейвонлі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Нехай, — сказала згодом Енн, розчісуючи коси перед дзеркалом у позолоченій рамці. — Я рада, що Діана щаслива й задоволена. Та коли настане моя черга, — якщо настане — сподіваюся, це буде цікавіше. Хоча й Діана колись так казала. Повторювала, що не вийде заміж у «звичайний» спосіб і що він мусить здійснити дивовижний подвиг, щоб завоювати її серце. Але вона змінилася. Може, і я змінюся — хоча ні, зараз я певна, що ні. Ох, заручини — це так складно, коли вони стаються з найкращими подругами.

Розділ 30

ВЕСІЛЛЯ В ПРИХИСТКУ ЛУНИ

Надійшов останній тиждень серпня, а з ним — весілля панни Лаванди. За два тижні потому Енн і Гілберту належало їхати до Редмондського коледжу, а ще за тиждень пані Лінд мала переїхати до Зелених Дахів й розташувати свої лари й пенати в кімнаті для гостей, котра вже чекала на неї. Усе зайве хатнє причандалля вона випродала на аукціоні й тепер увесь час віддавала іншій приємній справі — допомагала Алланам збирати речі перед від’їздом. Наступної неділі мала відбутися прощальна проповідь пана Аллана. Старий лад поступався місцем новому, — думала Енн із легким смутком, що оселився в її серці поряд зі щастям і радістю.

— Зміни — то не завжди приємно, але геть завжди цікаво, — замислено мовив пан Гаррісон. — Двох років достатню, щоб усе лишалося без змін. Коли довше — воно мохом береться.

Пан Гаррісон курив на ґанку своєї ферми. Дружина самовіддано дозволила йому робити це й у домі, якщо тільки він відчинятиме вікно. Пан Гаррісон віддячив їй за цю поступку тим, що за гарної погоди виходив з люлькою надвір, тож у сім’ї панував взаємний спокій.

Енн зайшла до пані Гаррісон по жовті жоржини. Надвечір вони з Діаною збиралися в Прихисток Луни — допомогти панні Лаванді й Шарлотті Четвертій з останніми приготуваннями до вранішнього свята. У панни Лаванди жоржини не росли — вона їх не любила, та й не пасували вони до мовчазного спокою її старомодного саду. Але того літа в Ейвонлі й поблизьких околицях квіти були рідкістю — ледь не всі їх винищила буря дядька Ейба, тож Енн і Діана гадали, що старий кам’яний глечик кремового кольору, який зазвичай слугував священним вмістилищем для пончиків, матиме щонайбільш доречний вигляд на сходах проти темно-червоних шпалер, коли в нього поставити букет жовтих жоржин.

— А ти оце їдеш до коледжу за два тижні? — спитав пан Гаррісон. — Нам буде сумно тут без тебе — Емілі й мені. А в Зелених Дахах тепер житиме пані Лінд. Воістину нема незамінних людей.

Іронію, з якою промовив пан Гаррісон останні ці слова, неможливо відтворити на папері. Попри теплі взаємини дружини з пані Лінд, його власні стосунки із цією ласкавою добродійкою навіть тепер годилося б описувати зворотом «озброєний нейтралітет».

— Так, їду, — відповіла Енн. — Я й тішуся… і сумую водночас.

— Мабуть, змітатимеш усі нагороди, які там роздаватимуть, у Редмонді?

— Може, здобуду одну чи дві, — сказала Енн. — Та це вже не має для мене такого значення, як два роки тому. У коледжі я хочу навчитися, як прожити життя найповніше й узяти від нього все найкраще, як розуміти й допомагати іншим — і собі теж.

Пан Гаррісон притакнув.

— Еге ж. Саме для цього й потрібен коледж — а не для того, щоб випускати пихатих бакалаврів із головами, забитими книжною вченістю так, аж ні для чого іншого там місця вже немає. Ти слушно кажеш, Енн. Я певен — тобі коледж не зашкодить.

Після чаю Енн і Діана поїхали до Прихистку Луни, взявши із собою всі квіти, котрі лише вдалося розшукати у своїх і сусідських садах. Кам’яничка тим часом вирувала від збудження. Шарлотта Четверта гасала будинком так стрімко й швидко, що її сині банти, здавалося, перебувають усюди водночас. Ніби шолом полководця, вони майоріли в гущавині подій.

— Слава Богу, ви прийшли, — щиро мовила вона, — бо ще стільки всього зробити треба… глазур не хоче застигати, і треба ще почистити все срібло, скласти валізу, і ох, панно Ширлі, мем, ті півні, що їх треба готувати, досі бігають за курником і кукурічуть, панно Ширлі, мем! А панні Лаванді нічого й не довіриш нині. Таке щастя, що кілька хвилин тому прийшов пан Ірвінг і повів її пройтися лісочком. Залицяння добре, коли доречне, панно Ширлі, мем — та якщо плутати його із прибиранням і куховарством — нічого не вийде. Отак я вважаю, панно Ширлі, мем.

Енн і Діана працювали так самовіддано, що до десятої години навіть Шарлотта Четверта лишилася задоволена. Вона заплела волосся в численні кіски і, натомлена, вклалася спати.

— Але я все одно не засну, панно Ширлі, мем — боятимуся, що в останню хвилину все піде шкереберть… вершки не зіб’ються чи пана Ірвінга нагла кров заллє, і він не приїде.

— Ну, та в нього, здається, немає такої звички? — спитала Діана, і ямочки на її щоках ворухнулися. В очах Діани Шарлотта Четверта уособлювала якщо не красу, то принаймні одвічну радість.

— Це не те, до чого можна мати звичку, — з гідністю відказала Шарлотта. — Воно просто стається — і все. Будь-кого може залити нагла кров, і вчитися для цього не треба. А пан Ірвінг страшенно схожий на мого дядька, якого нагла кров залила в ту мить, як він саме сідав обідати. Але, може, усе ще й вийде гаразд. У цьому світі лише й варто, що надіятися на краще, готуватися до гіршого, а приймати, що Бог пошле.

— Я хвилююся, чи буде завтра гарна погода, — мовила Діана. — Дядько Ейб пророкував на цей тиждень дощ, а після тієї бурі я не можу не вірити його словам.

Енн, котра ліпше за Діану знала, який стосунок мав до бурі дядько Ейб, цим не переймалася. Вона міцно проспала всю ніч, а щойно почало на світ благословлятися, її розбудила Шарлотта Четверта.

— Ох, панно Ширлі, мем, яке жахіття, що мушу будити вас так рано, — долинув її стогін із-за дверей, — але ще стільки всього зробити треба, і ох, панно Ширлі, мем, я боюся, що піде дощ, і будь ласка, прокиньтеся, скажіть мені, що не піде.

Енн кинулася до вікна в надії, що таким чином Шарлотта Четверта просто намагається швидше її розбудити — та на жаль, світанкове небо не віщувало нічого доброго. Попід вікном сад панни Лаванди, що мав бути сповнений прозорим чистим сонячним світлом, стояв похмурий і непорушний; небо над ялинами облягли темні грізні хмари.

— Виглядає дуже погано, — мовила Діана.

— Сподіваймося на краще, — рішуче відказала Енн. — Хай лиш не буде дощу, — а свіжий перлинно-сірий день — це навіть приємніше, ніж спекотний і сонячний.

— Але дощ буде, — бідкалася, прослизаючи до кімнати, Шарлотта — кумедна фігурка з незліченними кісками на голові, що стирчали навсібіч, перев’язані білими торочками. — Дочекається останньої миті, а тоді як ливоне, і всі змокнуть, і стежка розкисне, і їх не повінчають під жимолостю, і це дуже погано, якщо на молоду не посвітить сонце — хай що ви скажете, панно Ширлі, мем. Я знала, що все це надто добре, щоб так тривати.

У цю мить Шарлотта Четверта страх як нагадувала панну Елізу Ендрюс.

Дощ не пішов, хоч і далі видавалося, що на те заноситься. До півдня всі кімнати були прикрашені, стіл накритий з вишуканим смаком, а нагорі, прибрана до вінчання, уже чекала молода.

— Ви така вродлива, — захоплено мовила Енн.

— Прегарна, — луною відгукнулася Діана.