Енн із Ейвонлі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Сподіваюся, пана Бакстера з Іст-Графтона до нас не виберуть, — рішучо відказала Енн. — Він хоче на це місце, та проповіді в нього такі гнітючі. Пан Белл каже, що він священик старої школи, а пані Лінд переконана, що то все від поганого травлення. Здається, його дружина не вміє смачно готувати, і пані Лінд каже, що коли йому два тижні із трьох доводиться їсти недопечений хліб, то й не дивно, що теологія в нього химерна. Пані Аллан страшенно побивається через від’їзд. Тут усі були такі добрі до неї від найпершого дня, і тепер їй тяжко, мовби вона розлучається із друзями, яких знала все життя. Та ще тут могилка їхньої дитини… Їй, мабуть, нестерпно буде її покинути. Це ж було зовсім крихітне, тримісячне немовлятко, і вона боїться, що йому буде сумно без мами, хоч панові Аллану цього й не каже. Вона ледь не щовечора потай ходить березовим гаєм на цвинтар і співає йому колискову. Вчора ми зустрілися з нею — я клала троянди на могилу Метью — і пані Аллан мені про все розповіла. Я пообіцяла, що доки житиму в Ейвонлі, кластиму квіти на могилку її дитини, а коли поїду, то…

— Це робитиму я, — тепло закінчила Діана. — Неодмінно. І на могилу Метью теж, замість тебе, Енн.

— Дякую. Я сама хотіла тебе про це попрохати. І на могилу Естер Грей, не забувай про неї, будь ласка. Знаєш, я стільки думала про неї, що вона стала для мене дивовижно реальною. Я думаю про неї там, у її саду, у прохолодному, зеленому й тихому його куточку; і мрію, що колись прийду туди весняного надвечір’я, у ту казкову пору — між світлом і темрявою, — навшпиньках тихо піднімусь на березовий пагорб, і побачу сад таким, який він був колись, із нарцисами й трояндами. І будиночок їхній стояв би весь укритий плющем, і Естер Грей була б там — із ніжними, лагідними очима й темним волоссям, яке гладив би вітерець. Вона гуляла б садом, піднімала б за підборіддячка нарциси й шепотілася із трояндами, а я підійшла б до неї — ледь чутно, простягнула б до неї руки й сказала: «Дозволь мені бути твоєю подругою, Естер Грей, бо я теж люблю троянди». Ми б сіли на стару лавку, поговорили би й помріяли — чи помовчали б удвох. А потім зійшов би місяць, я б озирнулася — і не побачила ні Естер Грей, ні будиночка, ні троянд… лише старий, усіма покинутий сад, де лілеї визирають із трави, мов зірки, а вітер так тужливо зітхає, гойдаючи вишневе гілля. І я не знала би, чи сталося це все насправді, а чи був то лише витвір моєї уяви…

Діана випросталася й зіперлася на узголів’я ліжка. Коли в сутінках ваша подруга каже такі моторошні речі, краще безсумнівно знати, що у вас за спиною.

— Боюся, спілка теж занепаде, коли ви з Гілбертом поїдете, — сумовито завважила вона.

— Нізащо, — енергійно відказала Енн, із країни мрій вертаючись до практичних щоденних справ. — Вона вже так міцно стоїть на ногах, і старше покоління нас цілковито підтримує. Глянь, як вони взялися цього літа розчищати газони й стежки. А я в Редмонді теж вигадуватиму для нас нові завдання — напишу доповідь і пришлю її вам узимку. Не дивися так похмуро на речі, Діано. І не заздри моїй недовгій миті щастя й тріумфу. Вже згодом, коли мені доведеться їхати, я відчуватиму що завгодно — тільки не щастя.

— Ти й маєш бути щаслива — поїдеш до коледжу, будеш там веселитися й заводити купу нових друзів.

— Сподіваюся, я знайду нових друзів, — відповіла замислена Енн. — Нові знайомства так прикрашають життя. Та байдуже, скільки їх у мене з’явиться: вони не будуть такі дорогі мені, як давні друзі — надто одна чорноока дівчина з ямочками на щоках. Знаєш, хто вона, Діано?

— Але там, у Редмонді, буде стільки розумних дівчат, — зітхнула Діана. — А я лише дурненька провінційна дівчина, що часом каже «я вибачаюся». Але не хочу про це думати. Звісно, ці два останніх роки були надто прекрасні, щоб тривати довго. А хтось таки радіє, що ти поїдеш звідси. Енн, я хочу тебе запитати… серйозно запитати, і скажи мені, будь ласка, теж серйозно, не сердься. Тобі подобається Гілберт?

— Так, як друг, але зовсім не в тому значенні, про яке ти думаєш, — твердо відповіла Енн. Їй здавалося, що вона каже щиро.

Діана зітхнула. Чомусь вона сподівалася іншої відповіді.

— Ти зовсім не збираєшся виходити заміж, Енн?

— Колись, може, і вийду — коли зустріну того єдиного, — відповіла Енн, замріяно всміхаючись назустріч місяцю.

— А як ти знатимеш, що зустріла саме його? — не вгавала Діана.

— О, я знатиму… щось мені підкаже. Ти ж знаєш, який він — мій ідеал.

— Часом ідеали змінюються.

— Мій не зміниться. І я не зможу покохати чоловіка, що йому не відповідатиме.

— А якщо так ніколи й не зустрінеш його?

— Тоді помру старою панною, — пролунала життєрадісна відповідь. — Мені здається, це не найтяжча смерть.

— Вмерти старою панною, може, й легко, а от жити так я б не хотіла, — сказала Діана без жодного наміру пожартувати. — Хоч я була би згодна стати такою, як панна Лаванда. Але це неможливо. У сорок п’ять я буду страшенно гладка. Худенька стара панна ще може бути романтична, а гладка — ніколи. Ти знаєш, до речі, що три тижні тому Нельсон Аткінс освідчився Рубі Джилліс? Мені сама Рубі сказала. Вона спершу зовсім не хотіла за нього виходити, бо знала, що тоді доведеться жити з його батьками, але він освідчився так гарно й романтично, що в неї просто серце розтануло. Та вона не хотіла приймати рішення поспіхом, і сказала, що мусить тиждень подумати. А через два дні його мати проводила збори кравецького клубу, і там на столі у вітальні Рубі знайшла книжку — «Повний курс етикету». Вона каже, що просто не в змозі описати, що відчула, коли в розділі «Кавалерам та майбутнім женихам» виявила те саме Нельсонове освідчення, слово в слово. Вона пішла додому й написала йому нищівну відмову, і відтоді батьки не зводять з нього очей, щоб він, бува, не втопився в річці, — але Рубі каже, що дарма вони бояться, бо в тому розділі для кавалерів і майбутніх женихів є поради тим, кому відмовляють дівчата, і там нічого не сказано про те, щоб топитися. А ще вона каже, що Вілбер Блер за нею гине — але тут вона нічого вдіяти не може.

Енн нетерпляче махнула рукою.

— Не хочу цього казати — мені це видається зрадою, та я більше не люблю Рубі Джилліс. Ми були добрими подругами в школі й у семінарії… хоч і не такими добрими, звісно, як із тобою чи Джейн. Але за цей останній рік у Кармоді вона дуже змінилася — стала така… така…

— Я знаю, — кивнула Діана. — Такі вже вони — усі Джилліси, і Рубі теж. Пані Лінд каже, що коли хтось із їхніх дівчат і думає про щось, крім женихів, то нічим цього не виказує — ні словами, ні поведінкою. Рубі говорить лише про хлопців — які компліменти вони їй роблять, і як гинуть за нею в Кармоді… Дивно, але вони, здається, таки справді гинуть, — визнала Діана із прикрістю. — Вчора я бачила її в крамниці пана Блера: вона мені шепнула, що «підкорила» ще одного. Я не стала запитувати, хто він, бо видно було, що вона тільки цього й чекає. Ну, та Рубі все життя цього хотіла. Згадай — навіть у дитинстві вона мріяла крутити всім голови й добряче повеселитися, перш ніж вийде заміж. Джейн зовсім інакша, правда? Розумна, чемна й хороша.

— Джейн — чудова дівчина, — згодилася Енн, — проте, — додала вона, нахиляючись уперед і ніжно гладячи пухкеньку з ямочками руку, що лежала на її подушці, — в усьому світі немає рівних моїй Діані. Пам’ятаєш той вечір, коли ми щойно зустрілися й «присягнули» на вічну дружбу у твоєму саду? Ми дотримали тієї «клятви». Жодного разу не було між нами ні сварок, ні навіть охолодження. Ніколи не забуду, який трепет охопив мене тоді, коли ти сказала, що любиш мене. Моє дитяче серденько так прагнуло дружби — лише тепер я починаю розуміти, яка самотня була тоді. Ніхто не любив мене і не хотів про мене дбати. Я була б геть нещаслива, якби не той химерний уявний світ, що я собі вимріяла — де була із дорогими серцю друзями. А потім я приїхала сюди, і все змінилося. Тут я зустріла тебе. Ти не знаєш, Діано, що означала для мене твоя дружба. І зараз я хочу тобі подякувати, мила, за теплу щиру любов, яку ти завжди дарувала мені.

— І я завжди, завжди тебе любитиму, — схлипнула Діана. — Ніколи, ніякої дівчини я не полюблю так сильно, як тебе. А якщо вийду заміж, і в мене буде своя дівчинка, назву її Енн.

Розділ 27

ВЕЧІР У ПАННИ ЛАВАНДИ

— Енн, а куди ти йдеш у цій гарній сукні? — запитав Деві. — Така ловка!

Енн спустилася до обіду в новій сукні з блідо-зеленого мусліну — кольору, якого вона не носила від дня смерті Метью. Сукня личила їй пречудово, підкреслюючи тонкі й ніжні, мов у квітки, барви лиця й сліпучо-яскравий колір волосся.

— Деві, скільки разів я казала тобі не вживати слова «ловкий», — дорікнула Енн. — Іду в Прихисток Луни.

— Візьми мене із собою, — благально простогнав Деві.