Енн із Ейвонлі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— То ти поїдеш восени, — зажурено проказала панна Лаванда. — Я мала б радіти за тебе, Енн… а натомість страхітливо, егоїстично сумую. Мені так бракуватиме тебе. Часом я думаю, що друзів мати не варто. Усі вони йдуть із твого життя, лишаючи по собі тільки рану, що болить сильніше за порожнечу, котра була до їхньої появи.

— Ці слова могли б належати панні Елізі Ендрюс, але не панні Лаванді, — обурилася Енн. — Немає нічого гіршого за порожнечу… і я не йду з вашого життя. Адже в нас будуть листи й канікули. Люба, ви така бліда й утомлена.

— Ох-хо-хо-хо! — старанно гукав Пол, стоячи на кам’яній огорожі. Не всі крики його були мелодійні, та всі верталися до нього золотим і срібним передзвоном, на який перетворювали їх чарівні алхіміки з-поза річки.

Панна Лаванда нетерпляче махнула своїми гарними руками:

— Я втомилася від усього — навіть від луни. Нічого в моєму житті більше нема, крім неї… прекрасного, хоч і насмішкуватого відлуння втрачених надій, сподівань і радостей. Ох, Енн, жахливо, що я кажу такі речі своїм гостям. Я, мабуть, старію, і мені це шкодить. У шістдесят я буду страшенною буркотухою. Але, може, усе, що мені потрібно — це коробочка з пігулками від нудьги.

У цю мить повернулася Шарлотта Четверта, що зникла кудись після обіду, і повідомила, що пасовище Джона Кімбелла в північно-східному кутку стоїть червоне від ранніх суниць, отож — чи не хотіла би панна Ширлі піти з нею туди й зібрати трохи ягід?

— Суниці до чаю! — вигукнула панна Лаванда. — О, то не така я вже й стара, як думала… і не потрібні мені жодні пігулки! Біжіть, дівчата, а коли повернетеся, будемо пити з вами чай тут, під цією розкішною тополею. Я тим часом дістану вершки й усе приготую.

Енн і Шарлотта слухняно вирушили на пасовище Кімбелла — відлюдне й зелене, де повітря було м’яке, наче шовк, і духмяне, мовби тисячі фіалок ширили в ньому свій золотавий аромат.

— Як тут легко, свіжо дихається, — зітхнула на повні груди Енн. — Я почуваюся так, мовби п’ю сонячне сяйво.

— Так, мем, і я теж. Я точнісінько так почуваюся, мем, — згодилася Шарлотта Четверта, яка відповіла б так само, навіть якби Енн сказала, що почувається, мов пелікан на пустищі.

Щоразу, коли Енн їхала із Прихистку Луни, Шарлотта замикалася у своїй кімнатці понад кухнею, і перед дзеркалом училася говорити, ходити й усміхатися, як вона. Тішитися успіхам Шарлотті ще не доводилося, та «за раз не звалиш дерева враз», як учили її в школі, отож вона щиро сподівалася, що із плином часу опанує й цей витончений поворот голови, і швидкий вогник в очах, мовби там спалахували зірки, і ходу, що нагадувала тоненьку гінку стеблину попід вітром — усе те, що виходило в Енн так невимушено й просто. Шарлотта Четверта всім серцем обожнювала Енн, хоч і не тому, що вважала її незмірно вродливою. Краса рум’яних щік і темних кучерів Діани Баррі була значно більш до смаку Шарлотті, ніж місячносяйні чари сірих очей Енн і ніжно-блідий колір її щік, котрі повсякчас змінювали відтінок.

— Але я більше хочу стати такою, як ви, ніж бути гарною, — відверто зізналася вона Енн.

Енн, сміючись, випила мед із похвали й відкинула жало. Вона звикла зі змішаним почуттям сприймати компліменти на свою адресу. Людська думка щодо її зовнішності одностайною ніколи не була. Ті, хто чули, як її називають красунею, зустрівшись із нею, почасти бували розчаровані. Ті, хто позаочі знали її як «непоказну», дивувалися, чи не осліпли, бува, усі інші. Сама Енн вродливою себе не вважала. У дзеркалі вона бачила хіба бліденьке личко із сімома веснянками на носі, проте дзеркало не могло їй показати ні мінливої, невловної гри емоцій та виразів, що осявала її лице рожевим світлом, ні чарівної мрійливості та усмішки, які мерехтіли в її очах.

Не будучи вродливою в жодному із чітко визначених сенсів цього слова, Енн володіла, проте, чарівністю, яка впливала на всіх її знайомих. Її зовнішність будила думку про багатство натури Енн. Ті ж, хто знали її найкраще, хоча, можливо, й не замислювалися над цим, відчували, що найкраще в дівчині — величезні можливості, у яких криється могутня сила розвитку. Уже тепер її, здавалося, оточує велич прийдешніх подій.

Збираючи суниці, Шарлотта Четверта ділилася з Енн побоюваннями щодо панни Лаванди. Добра маленька служниця щиро переймалася станом своєї любої господині.

— Панні Лаванді дуже зле, панно Ширлі, мем. Дуже зле, хоч вона ніколи й не скаржиться. І це давно вже таке з нею, мем — іще відтоді, як ви приходили сюди з Полом того разу. Вона тоді напевне застудилася, мем. Коли ви поїхали, вона пішла в сад, і там гуляла до пізнього вечора в самій лише тоненькій шалі, мем. А тоді багато снігу випало й було дуже холодно, мем. І відтоді я помітила, що вона якась ніби смутна і втомлена. Її більше нічого не цікавить, мем. Вона покинула бавитися в гостей, не готує для них і столів не накриває — нічогісінько. Тільки як ви приходите, вона трошки звеселяється, панно Ширлі, мем. А найгірше, мем, — Шарлотта понизила голос, ніби мусила розповісти про найнеприємніший із симптомів страшної хвороби, — вона геть не свариться на мене, коли я щось розіб’ю. Правда, панно Ширлі, мем — учора я розбила жовто-зелену вазу, яку ще її бабуся привезла з Англії. Вона стояла на книжковій полиці, і панна Лаванда страх як її берегла. А я витирала з неї пилюку, і вже так обережно, панно Ширлі, мем — а вона все одно вискочила мені з рук — отак — ще раніш, як я встигла зловити, і розбилася на сорок мільйонів шматочків. Я дуже злякалася, що панна Лаванда буде страшно мене сварити, мем. І краще б вона сварила, а вона просто зайшла й подивилася, і сказала: «Не страшно, Шарлотто. Збери скалки й викинь». Точнісінько так, панно Ширлі, мем: «Збери скалки й викинь». Так, наче цю вазу й не її бабуся привезла з Англії. Ох, їй дуже зле, і мені через це прикро. І ніхто не подбає про неї — тільки я.

На очі Шарлотті набігли сльози. Енн співчутливо погладила її по смаглявій руці, що тримала надбиту рожеву чашку.

— Панні Лаванді потрібні зміни в житті, Шарлотто. Вона стільки часу проводить тут сама. Може, запропонуймо їй кудись поїхати?

Шарлотта похитала головою з непропорційно великим бантами:

— Не вийде в нас, панно Ширлі, мем. Панна Лаванда не любить їздити в гості. У неї є тільки троє родичів, і вона до них їздить, бо так велить сімейний обов’язок. А минулого разу вона повернулася від них додому й сказала, що ніякий обов’язок не примусить її більше туди поїхати. «Я повернулася додому залюблена у свою самотність, Шарлотто, — отак вона мені сказала, — і житиму довіку під своєю виноградною лозою і під смоковницею. Мої родичі хочуть зробити з мене стару бабу, а мені це шкодить». Точнісінько так, панно Ширлі, мем: «Мені це шкодить». Тож марно ми будемо вмовляти її поїхати в гості.

— Мусимо придумати щось для неї, — рішучо сказала Енн, вкидаючи останні ягоди у свою переповнену чашку. — Скоро в мене почнуться канікули — тоді я приїду й проведу тут цілий тиждень. Ми будемо щодня ходити на пікніки й уявляти різні дивовижні речі, може, і розважимо трошки панну Лаванду.

— Це буде те, що треба, панно Ширлі, мем, — захоплено вигукнула Шарлотта Четверта, тішачись не лише за панну Лаванду, а й за себе. Адже за цілий тиждень споглядання Енн вона напевне вивчить про неї багато нового й швидше стане такою, як вона.

Повернувшись у Прихисток Луни, дівчата застали панну Лаванду й Пола за накритим до чаю столиком, який вони винесли з кухні в сад. Суниці з вершками просто безмежного синього неба, на якім кучерявилися пухнасті білі хмарки, попід довгими тінями шурхітливих дерев, смакувала їм, як найвишуканіші ласощі. Опісля чаювання Енн допомагала Шарлотті мити посуд, а панна Лаванда сиділа на кам’яній лавці з Полом і слухала історії про його скелястих людей. Вона вміла уважно слухати, ця мила панна Лаванда — та зненацька Пол завважив, що вона втратила інтерес до Братів-Мореплавців.

— Чому ви так дивитесь на мене, панно Лавандо? — серйозно запитав він.

— Як дивлюся, Пол?

— Так, наче я вам когось нагадав, — відповів Пол. У нього траплялися часом такі спалахи дивовижної, аж моторошної проникливості, і мати при ньому таємниці ставало тоді небезпечно.

— Ти справді нагадав мені друга, який був у мене дуже давно, — замріяно проказала панна Лаванда.

— Коли ви були молодою?

— Так, Пол. А зараз — ти гадаєш, я вже стара?

— Знаєте, я й сам не розумію, — довірливо мовив Пол. — Ваші коси здаються старими — я ні в кого з молодих іще не бачив білих кіс. Та коли ви смієтеся, очі ваші молоді, як у моєї прекрасної вчительки. Я думаю, панно Лавандо, — обличчя й голос Пола були серйозні й урочисті, як у судді, — ви були б чудовою мамою. У вас такий погляд… такий, як був завжди в моєї мами. Шкода, що ви не маєте свого хлопчика.