Емілі з Місячного Серпа: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Кузен Джиммі похитав головою на знак заперечення.

— Тітка Елізабет не схвалює новомодних вигадок. У нашому домі все відбувається так, як відбувалося й півсотні років тому. Наприклад, увечері ми палимо свічки; вона й чути не хоче про інше освітлення. Та, попри все, курчатко, з плином часу ти полюбиш Місячний Серп, адже там і затишно, і гарно.

— А там є добрі чарівниці? — спитала Емілі з непідробною цікавістю.

— У лісах — тьма-тьмуща, — запевнив кузен Джиммі. — А ще у нас на подвір’ї є голубник. Ми тримаємо голубів, бо добрі чарівниці просто обожнюють цих птахів.

Емілі зітхнула. Вже з восьми років вона знала, що нині добрих чарівниць немає; однак не змирилася з тим до кінця — все сподівалася, що близько чи далеко бодай одна з них ще блукає земними дорогами. Невже надія не ошукала?

— А то справжні добрі чарівниці? — спитала вона.

— Знаєш, курчатко, несправжня добра чарівниця не може бути доброю, — поважно відповів Джиммі. — Сама подумай, хіба не моя правда?

Перш ніж Емілі встигла подумати, вернулися тітки, й екіпаж покотив далі. Сонце спускалося до обрію, коли карета в’їхала до Чорноводдя. Захід був ясно-червоним — червонив морське узбережжя й горби в глибині суходолу. Емілі роззиралася навколо прихильним оком. Попереду бачила великий будинок, чия білина ніби просвічувала крізь стовбури й листя високих дерев, дерев, що любили й були улюбленцями трьох поколінь. Серед смарагдової зелені вилася зеленава стрічка — то була Чорна Вода, — а понад лісистими узгір’ями височіла золотава банька білокам’яної церковці. Та цей краєвид, хоч який сподобний, не зродив «промінчика» в душі Емілі — той зблиснув, як завжди, несподівано, зненацька, коли уздріла віконце, заросле виноградом, а в нім — окраєць опалового неба, неначе вставлений у раму, з місяцем, що мерехтів у золотому сяйві. Емілі була геть зачарована тим казковим вечором у невідомій стороні; аж тут по неї прийшов кузен Джиммі та й повів до кухні.

…Вона сиділа на довгому ослоні, старому й тріскучому, споглядаючи, як тітка Елізабет запалює свічі у великих старосвітських канделябрах і свічниках.

Емілі ніколи досі не бачила такої кухні: стіни були обшиті темною деревиною, стеля досить низька, з чорними поперечними балками, з яких звисали шинка й бекон, а також пучки трав і багато різних предметів, чиїх назв Емілі не знала. Підлога — біла і чиста, притрушена піском. В кутку висів образ невідомого святого, що в миготливому світлі поближньої свічі видавався живим і наводив на дівчинку страх. З другого боку в стіні чорніла порожня заглибина, яка теж виглядала таємничо і так само сповнювала душу трепетом. Звідти могла вийти і впасти на голову малолітнього неслуха якась несподівана кара. Поза тим, свічки відкидали такі химерні тіні! Емілі сама не знала, чи їй до смаку ця кухня в Місячному Серпі. Тут відчувалося щось неповторне, цілком особливе, й вона охоче висловила б свої враження в жовтому зошиті, коли б не спалила його. Сльози мало не бризнули з її очей…

— Зимно? — спитала з усмішкою тітка Лаура. — Червневі вечори такі холодні. Ходи до вітальні: Джиммі вже розпалив у каміні вогонь.

Відчайдушно намагаючись відновити внутрішню рівновагу, Емілі перейшла до вітальні. Там на підлозі побачила килим ручного ткання, на столі — ясно-червоний обрус, а на вікнах — адамашкові, блідо-рожевого кольору, фіранки. Все виглядало вельми багато й привабно, як і належить в оселі Мурреїв. Емілі ще не бачила таких фіранок! Але найдужче припав їй до серця веселий, тріскучий, з миттєвими відблисками, вогонь у камині, що так химерно і загадково мінився при світлі свічок. Емілі встигла відігріти край комину змерзлі ноги і з дедалі більшою зацікавленістю розглядалася на обстанову вітальні. Її увагу передусім привернула бібліотека. Книжки завжди були добрими приятелями Емілі, де б вони їй не траплялися. Вона підскочила до шафи й відчинила дверцята. Однак не встигла поглянути на спинки томів, поставлених рівними рядами, як до вітальні зайшла тітка Елізабет, несучи кухлик молока і тарілочку з двома вівсяними млинцями.

— Емілі, — суворо сказала тітка Елізабет, — зачини дверцята. І затям собі: ти не повинна торкатися речей, котрі не є твоєю власністю.

— А я гадала, що книжки є власністю всіх людей, — відповіла Емілі.

— Наші книжки у спільній власності не перебувають, — руба сказала тітка Елізабет. — Її тон виразно підкреслював цілком особливий статус бібліотеки в Місячному Серпі. — Ось тобі вечеря, Емілі. Ми всі до того змучені, що тільки перекусимо й ляжемо спати. З’їж оце — і в ліжко.

Емілі випила молоко і знову взялася споглядати оздоблення вітальні. Які ж бо гарні шпалери! Найкрасивіші з тих, що вона бачила будь-коли.

— Чого так пильно дивишся в порожнечу? — спитала тітка Елізабет, несподівано повернувшись.

Емілі миттєво замкнулася в собі: вона не могла пояснити цього тітці. Та, подібно до Елен Грін, сказала б, що у неї «не всі вдома».

— Я… я не дивилася в порожнечу.

— Не сперечайся. Кажу — дивилася, отже — дивилася, — відрізала тітка Елізабет. — І більше так не дивись. Це надає твоєму обличчю якогось чудного виразу. А зараз ходімо нагору. Спатимеш разом зі мною…

Емілі тяжко зітхнула. Вона сподівалася, що спатиме в покої тітки Лаури. Спати поруч тітки Елізабет було не надто приємно. Але чинити опір не посміла. Відтак зайшли до просторої, темрявої опочивальні тітки Елізабет. Кімната була обклеєна негарними, похмурими шпалерами; попід стіною стояв доволі масивний туалетний столик, над ним висіло люстро — так високо, що про побачення й спілкування з Емілі-у-Свічаді годі було мріяти. Вікна були щільно зачинені, завішані темно-зеленим фіранками; під вікнами розташувалася зелена канапа, а біля протилежної стіни — широке, ретельно заслане ложе з великими пузатими подушками.

Емілі стояла посередині спальні, роздивляючись на обстанову.

— Чого не роздягаєшся? — спитала тітка Елізабет.

— Я… я не хотіла б роздягатися у твоїй присутності, — вичавила з себе Емілі.

Тітка Елізабет уп’яла в неї свої холодні очі.

— Зараз же скидай одежу, — веліла вона.

Емілі скорилася, всім тілом трусячись від сорому та гніву. Це було вкрай огидно — скидати плаття й білизну при тітці Елізабет, яка стояла й витріщалася. Це було невимовною мукою! І, певно, найтяжчим випробуванням у тих обставинах було проказати вечірню молитву. Бог її батька нині став таким далеким, а бога тітки Елізабет вона підозрювала в надзвичайній подібності до бога Елен Грін.

— Лягай у ліжко, — скомандувала тітка Елізабет, складаючи її одяг на кріслі.