Італійські казки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Синьйор як поїхав, так і не вернувся. Виглядав його Рінальдо, виглядав та й зрозумів, що вже годі. Минали дні, спливали місяці, а за ними збігали роки. Він і лік їм уже загубив. Внизу під пагорбом — у К’япацці — вмирали старі, одружувались молоді, народжувались діти. Рінальдо тільки й бачив із замкових сходів, як у селі то когось ховали, то справляли чиєсь весілля. В нього ж самого не було ніяких перемін — він був старий і все стеріг свої скарби.

Та якось серед ночі він почув ревіння бурі й шалений свист вітру, тріск і рипіння дерева, що ламалось і падало додолу. За свій довгий-предовгий вік Рінальдо ще ніколи не зазнав такої несамовитої бурі. Дощ лив, мов із відра.

«Що ж там робиться внизу, в К’япацці?» — подумав Рінальдо. Ця думка усе дужче гнітила його і не давала ні на мить склепити старечих очей.

А тільки-но в похмурому небі засіріло, Рінальдо поволі звівся й виглянув надвір. Те, що він побачив унизу, було страшніше, аніж поле битви після найлютішого побоїща. Де були вулиці К’япацци, вирувала каламутна вода і на ній погойдувались дерев’яні уламки будівель, всіляке господарське знаряддя та хатнє начиння. Тільки де-не-де під самим пагорбом можна було побачити завалені будинки, а люди, старе й мале, посинілі від холоду, тулилися до мурів замку. Тоді старенький Рінальдо навстіж відчинив важкі ковані двері замку. В кімнатах, де хтозна-відколи не горів вогонь, умить запалахкотіли дрова. Діти, нагрівшися, забігали й защебетали скрізь по лунких залах замку. Проте з облич у дорослих не сходила тінь розпачу: вони ніяк не могли змиритися з тим, що за одну коротеньку ніч дощенту знищено все, надбане їхньою працею, працею їхніх батьків, дідів та прадідів. Тепер люди К’япацци зосталися без будь-якого притулку, вода забрала всю їхню худобу й птицю, знищила сади, весь урожай їхніх ланів.

Обвів старий зброєносець очима понурих батьків та вмитих гіркими слізьми матерів, подумав і сказав:

— На скарбах, захованих у замку, лежить закляття. Я вірно оберігав їх не один десяток років, бо так наказав мені синьйор. Одначе вони нікому не принесли щастя — ні мені, ні моєму синьйорові, ні тим, хто володів ними до нього. Може, саме зараз настав час, коли золото й самоцвіти справді допоможуть тим, хто потребує і заслуговує допомоги? Я не відчиню вам дверей склепу. Я дам вам саме стільки коштовностей, скільки треба, щоб знов відбудувати К’япаццу і відшкодувати усі ваші збитки. Коли мій синьйор від’їздив, він мене попередив: якщо хоч найменша часточка скарбів побачить світло дня, я тієї ж таки хвилини помру. Нехай і так! Я вже своє прожив.

Рінальдо подався до склепу й виніс звідти повний мішок золотих монет. Побачивши таке багатство, жінки втерли сльози, а чоловіки випросталися й повеселішали. Старий, усміхаючись, мовив:

— Я все ж таки не марно зберігав скарби!

То були останні його слова. Тієї ж миті він упав на кам’яну підлогу зали й помер.

Великодушний зброєносець подарував селянам К’япацци тільки малу частину тих скарбів, які лежали в склепах замку. Де ж ділося те багатство, що залишилося після цього, так ніхто й не знає. Кажуть, ніби воно обернулось на череп’я і вугілля: адже замок відтоді занепав та позавалювався. Туди вже боялися навіть заходити. Хіба що який відчайдушний селянин іноді завезе й сховає в башті сіно, щоб не змокло під час зимових дощів.

«Гей, заведи коня!»

А тепер послухайте, діти, ще й таку бувальщину. Одружився візник Петруччо, привів по весіллю молоду дружину до своєї господи та й каже:

— Тепер ми з тобою, Розіно, житимемо на славу! Я працюватиму, а ти господарюватимеш удома. Роботи я не боюся — з досвітку до ночі поганятиму коня, як буде треба. Та коли вже я приїду додому — то край! Тут усе робиш ти. Тільки-но під’їду возом до воріт і гукну: «Гей, заведи коня!» — щоб ти негайно вибігала з хати.

— Отакої! — сказала Розіна. — Чого б це я з конем панькалася?

— А ти ж як думала? Його ж треба розпрягти, нагодувати, напоїти! Отож, тільки-но я гукну: «Гей, заведи коня!», щоб ти…

— І не торкнуся я твого коня! — відповіла йому Розіна. — Не того мене вчили батько й мати.

— Дарма, — вів своєї Петруччо. — Я тебе всьому навчу. Заведеш коня у двір…

— Не заведу! — відрубала Розіна.

— Як-то не заведеш, коли я гукну: «Гей, заведи!..»

— Ти гукнеш, а я візьму та й не вийду.

— Слухай, Розіно, не гніви мене, краще заведи коня!

— Не заведу! — вперто відказала Розіна. Тут Петруччо вже не втерпів та як крикне:

— Заведи, кажу!

— Не заведу!

— Не заведеш?!

— Не заведу!

На крик збіглися сусіди й заходилися розпитувати молодят:

— Що тут у вас діється? Чого ви сваритесь?