— А подай лиш хліба, сиру та води!
І враз де не взявся здоровило з києм та як почав з усієї сили молотити Джеппоне по спині! У бідолашного чоловіка аж кістки всі затріщали.
Тоді Джеппоне швиденько зачинив скриньку — і здоровила як і не було.
Трохи відсапавшись, Джеппоне ледве дотяг ноги додому.
Не встиг порога переступити, як дружина запитує:
— То як, Джеппоне? Вітер Трамонтан не дуже розгнівався на нас? Чим-небудь допоміг тобі?
— Допоміг, та ще й як, — насилу вимовив Джеппоне. — Дав скриньку, тільки не таку, як та, бач — золоту. Сідай до столу і проси, зараз вона тебе почастує.
— А дітей покликати? Вони теж голодні, — сказала Лючія.
— Ні, не клич, хай краще надворі побудуть.
Не встигла Лючія відчинити скриньку й сказати: «Дай хліба та сиру», як з неї вискочив здоровило з києм і заходився періщити жінку по спині. Лючія не своїм голосом залементувала і стала благати… Джеппоне пожалів дружину і зачинив скриньку, а потім сховав її у скриню.
Надвечір Джеппоне сказав дружині:
— Біжи до господаря й скажи йому, що я вже вернувся й приніс золоту скриньку, куди дорожчу за ту, срібну.
Побігла Лючія до господаря, а той, ще й не поздоровкавшись, відразу питає:
— То як, вернувся вже чоловік?
— Вернувся, вернувся, синьйоре П’єре Леоне. Та ще й таку скриньку приніс, що куди тій першій! Вся зі щирого золота, і тільки-но їй накажеш, вона вмить подає обід. Та ще який! Але цієї скриньки чоловік уже нікому не віддасть.
— А мені й не треба, — сказав багатій, а сам негайно послав по Джеппоне. Прийшов селянин, а багатій сидить і тримає срібну скриньку в руках — ту саму, що він відібрав у Джеппоне.
— Ото добре, любий мій Джеппоне, що ти повернувся живий і здоровий! — вигукнув П’єр Леоне й широко посміхнувся. — Кажуть, ти приніс золоту скриньку, ще дивовижнішу від моєї?
— Щира правда, синьйоре. Вона тут, при мені.
— Ану ж покажи! — нетерпляче вигукнув П’єр Леоне і вже простяг свої жадібні руки…
— А ви не заберете її собі, як ту?
— Присягаюсь, що не заберу! Дай тільки поглянути на неї.
Джеппоне витяг скриньку, яка заблищала, наче сонце, але в руки П’єрові Леоне не дав.
Багатій від нетерплячки аж засовався на стільці:
— Слухай, Джеппоне… Я віддам тобі оцю, срібну… — Він затнувся, помовчав якусь мить, а тоді додав — І ще дам п’ять мішків зерна.
Джеппоне, звичайно, згодився на такий обмін. Він віддав багатієві золоту скриньку, взяв і сховав срібну, навантажив п’ять мішків зерна на віз і, від’їжджаючи, сказав господареві:
— Тільки пам’ятайте, синьйоре: оцю скриньку можна відчиняти лише тоді, коли дуже зголоднієте. Бо вона не виконає вашого бажання.
— А нам саме так і треба! — вигукнув П’єр Леоне. — Завтра завітають до мене в гості друзі. Я спочатку змушу їх гарненько виголодатись, а тоді відчиню скриньку й накажу: «Подай м’яса, вина і фруктів!» Гості й не зоглядяться, як обід буде на столі.
Опівдні другого дня у П’єра Леоне було вже повно гостей, таких самих багатіїв, як і він. Дивляться вони — в печі не топиться, в коморі — порожньо.
— Скидається на те, що П’єр Леоне й не думає нас сьогодні пригощати, — загомоніли між собою гості.
— Не турбуйтеся, — заспокоював їх священик Маттео, один із найбільших ненажер і скупарів. — Я вже все вивідав. Як тільки настане час обіду, П’єр Леоне відчинить чарівну скриньку — і стіл буде заставлений рябчиками, фазанами, вином і фруктами. Отож буде нам їсти й пити досхочу.