Італійські казки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Дідок давав дітям бавитись всіма коштовностями. Хлоп’ята грались у війну: одні нападали, вимахуючи мечами з золотими руків’ями, інші боронились, прикриваючись щитами, на яких красувалися химерні візерунки. Дівчатка вбиралися в самоцвіти і вдягались у дорогі шати, твердо вірячи, що вони й справді маленькі принцеси.

Дідок тішився, дивлячись на дитячі забавки. Коли ж настав час, він брав срібний дзвіночок і теленькав ним. Принцеси знов ставали вбогими дівчатками, а хоробрі воїни — простими хлопчаками. Всі хутенько клали коштовності на місце і виходили зі склепу. І ніхто з дітей ніколи не ховав і не виносив анінайменшого самоцвіта чи монетки. Тільки одного разу хлопчик-семи-літок поклав собі в кишеню монету з квадратною дірочкою всередині: він хотів зробити з неї важок до своєї вудки. Та залізні двері не схотіли відчинятись, і дідок сказав:

— Хто взяв — нехай покладе.

Хлоп’я, зашарівшись, кинуло монету на ту купу, з якої взяло, і двері негайно відчинилися.

Та якось темної ночі до замку таки примудрилися залізти три злодії. Кожен із них хворів на ту хворобу, що зветься жадобою збагачення. Прибилися злодії здалеку, бо в тім краю, де вони народилися, вкрасти вже було нічого — там вони вже давно все покрали.

Були це дуже спритні злодії: вони вміли будь-які двері відімкнути так, що ніхто б не почув. Черевики свої вони пообмотували повстю, на обличчя понатягали маски. І все ж таки дідусь почув їх і прокинувся. Він вискочив злодіям назустріч і спитав:

— Чого вам тут треба, люди добрі?

Побачивши перед собою немічного старого дідка, злодюги нахабно спитали:

— Кажи, стариганю: тут справді заховані великі скарби?

— Так, справді великі, — відповів дідок. — А навіщо вони вам?

— Я поставлю собі палац на сто кімнат, найму собі сто служників і буду жити в ньому сам, — відказав перший злодій.

— А я куплю великий корабель і побуваю в усіх на світі країнах. І скрізь їстиму й питиму лише те, що їсть і п’є король, — відмовив другий.

— А я не буду такий дурний, не розтринькуватиму свого добра, — сказав третій злодій. — Я сховаю золото і милуватимусь ним потай від людських очей.

— А тепер слухайте, що я вам скажу, — мовив дідок. — Даремно ви ділите скарби, яких ніколи не побачите. А забирайтеся лишень звідсіля геть, доки я не розгнівався!

— Годі нам марнувати час, слухаючи теревені якогось старого луб’я! — крикнув перший злодій. — Що він, немічний, може нам заподіяти?

— А побачиш! — гнівно сказав дідок.

І злодій умить відчув, які могутні руки в цього начебто кволого старенького дідка: він згріб їх усіх трьох докупи, як мокрих курей, і витягнув за двері. Надворі дідусь так кидонув першим злодієм над собою, що той аж засвистів на небо. Якби був не схопився там за хмару, що саме пливла поруч, то хтозна, де й був би зараз. Аж за три дні, коли хмара линула дощем, його знесло на землю. Другого злодія дідок жбурнув ще далі — аж на блискавку. На ній він цілих сім днів ширяв по небу, доки вона не принесла його на собі на землю. А третього закинув так високо, що той і досі десь там літає.

Звідкіля ж узялися скарби в замку К’япацци? Що то за дідок стеріг все те багатство? І де воно потім ділось?

І про це розкажуть вам люди з К’япацци, коли їх гарненько попросити.

У давнину, як розповідають, замком К’япацци володів знатний рід багатих синьйорів. Та останній спадкоємець замку навідувався до нього тільки вряди-годи, і то ненадовго. Життя своє він проводив на коні зі списом у руках і в гарячих боях із ворогами: цей володар замку був воїном.

Якось до синьйора дійшла звістка, що сарацини — завойовники із Західної та Північної Аравії — висадилися на берег у його краю і напали на одне приморське місто. Володар замку швидко зібрав воїнів і подався на допомогу. Та коли він прибув туди, сарацини вже пограбували місто, спалили його дощенту і з награбованим добром відпливли на своїх кораблях.

Сумний їхав воїн вулицею, обабіч якої горіли людські оселі, і раптом ніби з-під землі почув дитячий плач. Синьйор зіскочив з коня й прислухався. Плач знову почувся. Тоді воїн одійшов і заглянув у суху обвалену криницю. Присвітивши смолоскипом, він побачив на дні хлопчика. Яким чином він там опинився, цього навіть сам сердешний хлопчик не міг розповісти.

Пожалів синьйор бідолашну дитину, посадив поперед себе в сідло та й привіз до замку в К’япацці.

Коли хлопчина підріс, то став синьйорові найвірнішим і найвідданішим зброєносцем. Юнак супроводжував свого рятівника в усіх походах. Рінальдо — бо саме так звали хлопця — завжди бився пліч-о-пліч із синьйором. Із найгрізніших битв вони виходили живими, бо коли двоє вірних захищають одне одного, смерть їх обминає. Не раз і не два Рінальдо заступав синьйора своїм тілом, не раз і не два синьйор рятував зброєносця від ворожого меча…

Багато літ провели в походах побратимами синьйор і Рінальдо. Аж якось синьйорів загін переслідував ворога в далеких горах. Одначе ворожому загонові пощастило втекти й сховатися в гірських ущелинах. А вже стемніло, і місцина була незнайома. Синьйор поклав собі перебути ніч у горах. Рінальдо знайшов під стрімчастою скелею глибоку печеру, наламав гіллячок із листям і зробив синьйорові постіль, а сам ліг при вході впоперек печери.

Вранці синьйор вийшов із печери похмурий і заклопотаний. Він не пішов навздогін за ворогом, а повернув із своїм загоном додому.

Відтоді життя Рінальдо стало зовсім інше. А все тому, що синьйор тієї ночі знайшов у печері великі скарби. Сім років перевозив він коштовності на білому кривому віслюкові з далеких гір до замку К’япацци й ховав у глибоких його склепах. А що вірнішого побратима за Рінальдо синьйор не мав, то й доручив стерегти ці величезні скарби зброєносцеві.

Невдовзі Рінальдо помітив, що його синьйор ставав дедалі менш схожим на того великодушного і шляхетного лицаря, яким був доти. Він більше не поривався допомогти скривдженому, геть забув про бойові походи і ставав дедалі скупішим та недовірливішим. Приїхавши до замку, він щоразу замикався у склепі зі своїми скарбами і по кілька днів звідтіля не виходив.

Минуло сім років. На восьмий рік синьйор знов подався на своєму білому кривому віслюкові у далекі гори. Від’їжджаючи, він сказав Рінальдо:

— Слухай мене і запам’ятай: хоч би що скоїлося зі мною, ти повинен стерегти скарби. Заклинаю тебе вогнем, що спопелив твоє рідне місто, заклинаю тебе оцим мечем, який стільки разів відводив від тебе смертоносні удари ворогів, — бережи скарби! Коли бодай найменша частка їх побачить денне світло, тієї ж хвилини ти загинеш!