— Ну, найкраще весільне вбрання для нареченої — це біла сукня, — сказала Франческа.
— Я теж так вирішив, — сказав король. — Сукня з білого шовку вже готова. Знизу її обшили галуном. Та от біда, нья Франческо! Галуна не вистачило — ну зовсім мало, на палець завдовжки. І такого галуна більше нема в усьому моєму королівстві.
— Ваша величносте! — вигукнула Франческа. — Стривайте лишень, я тільки туди й назад.
Вона майнула додому, дістала з комода й принесла королю коробочку з галуном, — він виявився точнісінько такого кольору, як і той, яким обшили сукню королевій нареченій.
— Нья Франческо! — вигукнув король. — Ти врятувала мене від ганьби перед заморською нареченою. За це одержиш зараз стільки золота, скільки заважить цей галун.
Заходились вони важити галун спочатку на маленьких терезах, потім на середніх, а тоді на великих. Та скільки король не сипав золота, галун усе перетягував.
— Нья Франческо, — мовив до пралі король, — скажи правду: де ти взяла цей галун?
І Франческа розповіла йому про Сфортуну. Король зажадав побачити цю дівчину.
Сфортуна прийшла до палацу в своїй новій сукні. Та тільки король і Сфортуна глянули одне на одного, тієї ж миті й закохалися. І не дивно, бо ж обоє були молоді й однаково вродливі.
Король негайно скликав своїх радників і сказав:
— Ви шукали мені наречену в заморськім краю, а я знайшов її в своєму королівстві. Якщо комусь із вас більше до вподоби заморська королівна, нехай сам із нею і одружується.
І король наказав готувати все до весілля.
Потім він звелів викликати трьох ткаль і постачальника. Ті як побачили королеву наречену, та так і завмерли. Король розплатився з ними за порізану парчу та за розлитий сік і відпустив їх по-доброму.
Королівну перестали тепер звати Сфортуною, бо в неї вже більше не було лихої долі. Усі звали її так, як її нарекли батько й ненька — Сантіною.
Сантіна довгенько носила в душі все, що досі пережила, але за три дні до весілля сказала, нарешті, своєму нареченому:
— Ваша величносте! Мені так хочеться дізнатись про долю моїх любих матусі, сестричок і мого бідолашного батечка!
— Я можу вас потішити, дорога Сантіно, — відповів їй король. — Ще першого дня, коли я вас побачив, я послав гінців до сусіднього королівства. Сьогодні гінці вернулися з радісною звісткою: ваш батько-король утік з полону, зібрав військо і повернув собі трон. Королева, ваша мати, і ваші сестри-королівни вже в дорозі до нас.
Радощам Сантіни краю не було!
Аж ось настав і день весілля. За багатим столом на найпочеснішому місці сиділи молоді. Обабіч них — батько, мати й шість Сантіниних сестер. Була на весіллі, звичайно ж, і нья Франческа.
Ззаду за кріслом нареченої стояла ще одна поважна гостя. Щоразу, коли Сантіна радісно всміхалася, вона вдоволено кивала головою. Та ніхто, крім молодої королівни, її не бачив, бо то ж була її власна Доля.
Цеглина та віск
Лежала якось на поличці в однієї господині цеглина й шматок воску. Цеглині там було місце — адже господиня щодня гострила об неї ножі. А чого віск потрапив на поличку, того й досі ніхто не знає. Певно, колись його хтось там поклав, от він і лежав собі без діла.
Якось віск і питає в цеглини:
— Скажи, сусідко, чого ти така тверда?
А цеглина відказує:
— Не завжди я була такою. Колись і я, і сестри мої були м’які, бо ми з глини. У ту глину налили води, довго місили, наробили цегли-сирцю, просушили, а тоді всунули в піч. Там на вогні ми й стали такі тверді та дзвінкі.
— Ой, як би й мені хотілося стати таким твердим, як ти! — заздрісно сказав віск. — Аж любо дивитись, коли об тебе гострять ніж. А я б так не зумів, не витримав би — з мене б тільки тирса полетіла. Ох, погано бути м’яким, страх як погано!
Уранці господиня розтопила в печі. Полум’я так і лизало накладені дрова.