Італійські казки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Бо мені вже несила йти, — відповіла Сфортуна. — Прошу вас, не проганяйте мене звідси!

— Ти, дівчино, мабуть не знаєш, хто я. Я постачаю виноградним соком самого короля. І тому не дозволю, щоб у мене під дверима сидів хтось, скоцюрбившись, цілу ніч. Вставай і ходи за мною!

Сфортуна підвелася й пішла.

— Вилазь на оті барила з соком і там собі спи, — сказав господар. — їм нічого не станеться. А той, що наготовано королеві на весілля, стоїть у десятьох барилах у льоху. — І він постукав ногою об ляду в підлозі.

Стомлена Сфортуна тільки-но лягла, так і заснула. А над ранок їй приснився дивний сон. Ніби вона сидить над струмком, а вода дзюрчить у ньому по камінцях і лепече, як дитина. Дівчині дуже кортить пісеньку дитячу слухати, але чомусь так страшно, так страшно!

Вона з переляку й прокинулась. Чує, аж хтось сухим баб’ячим голосом бубонить:

— Десять прозорих струмків, ну-бо зливайтесь в озеро! Я своє діло знаю, і дівчина від мене не відчепиться.

Королівна вмить збагнула, що її лиха Доля вже наробила якоїсь шкоди. І щосили закричала:

— Рятуйте! Рятуйте!

Притьмом убіг сонний господар із свічкою. Бачить, нікого, крім дівчини, нема. Проте ляда в льоху відчинена, і там аж хлюпотить сік! Заглянув він, а зверху плавають усі десять порожніх барил!

Що могла сказати господареві бідолашна Сфортуна? Вона мовчки стерпіла його лайку та биття. А він, накричавшись досхочу, випхнув її за двері.

Подибала знову Сфортуна, вмиваючись гіркими слізьми, куди очі дивилися. Десь опівдні приходить вона до річки й бачить — на березі якась жінка пере білизну.

— Що, може, за помічницю мені прийшла? Ну то допоможи, дівчино! — сказала праля.

— Якщо ви дозволите, я з радістю допоможу вам, — відповіла їй Сфортуна.

— Ну то ставай, я буду намилювати й прати, а ти полощи й викручуй.

Вони так узялися до роботи, що сонце ще добре не припекло, а білизна була вже навіть розвішана. Тільки-но вона висохла, як Сфортуна сіла у траву й заходилася штопати дірочки. Поруч присіла й праля, проте в неї не виходило так гарно.

— Ти диви, — сказала праля, — вже двадцять років я перу й штопаю білизну молодому королеві і завжди була певна, що ніхто в світі краще за мене цього робити не вміє. А тепер бачу, що ти мене далеко переважила! Зоставайся в мене жити.

— Добра жінко, — відповіла їй дівчина, — я не смію навіть поріг вашої хати переступити. Ви гадаєте, мене дарма прозвали Сфортуною? Моя лиха Доля йде за мною скрізь і несе лихо не тільки мені, але й тим людям, ще впускають мене до господи.

— Те-е, чого там боятися! — мовила праля Франческа. — Доля, звісно, поважна синьйора. Проте і людина не якийсь там млинок, щоб вертітися, куди вітер повійне. Людина може й проти вітру повернути, може й свою Долю прихильнішою зробити. Посидь-но тут, я хутко повернуся.

Не минуло й години, як Франческа вернулась і принесла два великі гарні калачі.

— Візьми ці калачі, — сказала вона дівчині, — і йди за течією річки, аж до моря. Коли дійдеш, стань там на березі й поклич мою Долю.

— А як? — здивувалася Сфортуна.

— Та так, дуже просто. Тричі гукнеш голосно: «Агов! Доле Франчески-и-и!» І моя Доля з’явиться. Ти з нею будь якнайчемніша. Та це ти й сама знаєш. Віддай моїй Долі один калач, уклонись їй низенько від мене і розпитай, як відшукати твою Долю. Другий калач подаруєш своїй Долі.

Довгенько йшла Сфортуна і нарешті вийшла на берег моря. Тричі покликала вона Долю Франчески, і та з’явилася.

— Синьйоро Доле Франчески! — звернулася до неї Сфортуна. — Франческа шле вам низенький уклін і дарує оцей калач. А ще, коли ваша добра ласка, навчіть, як мені відшукати мою Долю.

— Навчити я тебе навчу, — сказала доля Франчески. — Та тільки чи будеш ти рада з нею зустрітися? Твоя Доля надто лиха баба. Та якщо ти просиш, то слухай. Бачиш оту стежку, що повилася в гори? Підеш нею аж до міжгір’я. Тоді звернеш у першу ущелину поміж кручами. Там у найтемнішому закутку побачиш піч, а біля печі порається сухорлява бабуся. Ото і є твоя Доля. Ну, а там уже розмовляй з нею, як сама знаєш, бо з твоєю Долею порозумітись непросто.

Подякувала Сфортуна Долі Франчески та й вирушила шукати свою. Зайшла Сфортуна в міжгір’я, повернула в ущелину, знайшла й піч. Аж ось і Сфортунина Доля — справді страховисько! Сиві коси скуйовджені, довгий закарлючкуватий ніс увесь чорний від сажі, замість сукні метляється саме рам’я. Королівні було вже близько шістнадцяти, і можна заприсягтися, що за ці шістнадцять років її лиха Доля ще жодного разу не вмивалася.

— Чого припленталася? — сердито буркнула баба, вгледівши Сфортуну. — Коли мені буде треба, я сама тебе знайду. Іди геть звідси!

— Я зараз піду, синьйоро моя Доле. Візьміть лише, будь ласка, оцей калач.

— Не так уже мені й треба твого калача, — відказала Доля і повернулася до королівни спиною.