Поміж двох орлів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Сигізмунд III лише кинув на брацлавського воєводу погляд, не оцінивши таку грубу підтримку.

— Я досі жалкую, що ще в червні не прислухався до свого голосу і не відправив до Москви пана воєводу. Ви поставили мене у незручне становище. Тепер я маю викручуватися, коли митрополит Філарет вимагатиме від мене (ви тільки вдумайтеся у ці слова: «вимагатиме»! «від мене»!; і це від людей, царі яких не можуть залишити після себе нащадків, а якщо і залишають, то їх убивають, топлять, зимою возять хворого монастирями, неначе це хоч комусь допомогло), вимагатиме від мене виконати пункти підписаного вашою милістю договору. І мене дивує ваше рішення призначити у Московії суди, де московити судитимуть моїх людей. Як взагалі ви могли додуматися до такого!

Станіслав Жолкевський стояв перед королем і мовчав. Зрештою, йому і не надали такої можливості — пояснити свої вчинки. Хоч учора він і мав розмову з королем tete a tete, і, здається, Сигізмунд III навіть залишився задоволений нею, сьогодні ж усе забулося. Сьогодні його величність король вирішив зробити рознос гетьману в присутності сенаторів, котрі «у такий скрутний для Вітчизни час покинули свої теплі маєтки і приєдналися до героїчного походу його величності», про що не забарився повідомити Ян Потоцький. Лише два дні тому вони радісно зустрічали його повернення до смоленського табору, всюди було чутно: «Віват!», «Слава!». Позавчора його зустрічали як переможця, як колись із поверненням з Галльської війни зустрічали Цезаря.

Що ж, як казав Тома Кемпійський: sic transit gloria mundi[55].

Тим часом король ще раз обійшов залу, де у тривожній тиші застигли сенатори, сів на спеціально привезений з Варшави трон, закрив рукою обличчя.

— Я все сказав! Можете бути вільним, польний гетьмане! Я звільняю вас від командування коронним військом.

Почувши таке, Станіслав Жолкевський лише схилив на знак згоди голову і покинув залу. Він не бачив ні радісних облич жовнірів, що, як і два останні дні не втомлювалися кричати йому «Віват!», ні стурбованих сина і зятя. Може, один лише Іван Данилович зрозумів, що сталося: опала загального улюбленця. Зустрівшись поглядом з тестем, він відзначив, що не помилився.

— Не супроводжуйте мене! — тільки й сказав гетьман.

Крізь живий коридор жовнірів він попрямував до Богородичного монастиря, де і поселився після прибуття з Москви.

Увечері тут його застав канцлер Лев Сапіга.

— Ви повинні зрозуміти його величність короля, — сказав він після привітань. — На відміну від нас, його величність думає про всю Вітчизну. Ми ж повинні з повагою ставитися до волі короля.

— Я хочу зрозуміти, але не вдається, — відповів Жолкевський.

Серед всього королівського оточення гетьман виділяв саме Лева Сапігу. Зрештою, ці стосунки були взаємними. Саме той факт, що Ян Петро Сапіга був кузеном канцлера, і послугував тому, що до нього Жолкевський відправив лише лист, а не військо. Вже під’їжджаючи до Смоленська, Станіслав Жолкевський отримав повідомлення, що жовніри старости усвятського покинули Царика, залишивши того одного зі збродом — непередбачуваним і небезпечним.

— Скажіть, вашмость, як можна було вимагати від мене відмовитися від присяги, даної мені на Святому Письмі? Життя я готовий до останньої краплі крові віддати за Вітчизну; моя душа від самого народження належить Богові. Але честь я не віддам нікому! Ні Вітчизні, ні королю!

— Його величність знає про це і поважає вас за це! — відказав Лев Сапіга. — Але своїм небажанням прийняти його послання ви підставили короля.

— Лист його королівської величності прийшов надто пізно, — мовив Жолкевський.

— Його величність король вважає інакше.

— Тобто?

— Король вважає, що саме ви поспішили з прийняттям московитами присяги.

Жолкевський гмикнув. Що ж, можна і так поставити питання.

— Тому його величність дійсно зараз у незручному становищі, — продовжував Сапіга. — Він не може пристати на всі пункти схваленого вами договору, але й не бажає показати себе невдячним і таким, що не дотримує слова.

— Тому він цього вимагав від мене? Знаєте, вашмость, в Москві я поцікавився у запорізького полковника Хвалибога, чому козаки пішли зі мною? Адже не пам’ятати про мою війну із Наливайком вони не могли! Тоді на Солониці я пообіцяв козакам, якщо вони здадуться, їх ніхто не чіпатиме. Тоді я не зміг дотримати свого слова. На що Хвалибог відповів: «Ми знаємо: у тому, що сталося, немає вашої вини. Ваші жовніри не послухали свого командира, і саме у цьому ви винні». У Москві я не пішов проти совісті.

— І тим не менше, його величність король більше не бачить вас воєводою його війська, — говорив Сапіга. — Звичайно, розуміючи, що наближається зима, враховуючи ваш вік і ту далеку дорогу, котру вам довелося подолати, король дозволяє вашій милості залишитися до весни і бути свідком його взяття смоленської фортеці.

— Що буде з московським посольством? — поцікавився гетьман.

— Його король прийме завтра. Там перед посольством поставлять вимогу присягнути не лише королевичу Владиславу, але й королю. Це єдина поступка, на що пішов Сигізмунд III.

— Філарет не піде на це! — впевнено сказав Жолкевський. — Варто нагадати його величності, що питання віри у московитів переважають всі інші.

— Його величність так не вважає! — повторив Сапіга.

— А якщо Філарет не пристане на це?

— Нічого страшного. Не пристане — його проблеми. Невдовзі король хоче відправити Шуйських до Польщі. Гадаю, місця в обозі вистачить для всіх.

Станіслав Жолкевський похитав головою. Те, що робив король Сигізмунд, не вкладалося ні в які рамки і вело Корону до провалля. Гетьман припускав, що навіть вдасться здобути смоленську фортецю, звичайно, не взимку і не весною, але все можливе. Дорогою до Смоленська гетьман прокручував у голові всі можливі варіанти, як примусити воєводу Шеїна здати фортецю. І варіант із Царевим Займищем підходив якнайкраще. Якби до оточених вийшов той же митрополит Філарет і повідомив їм про те, що вся Московія присягнула Владиславу, то смоленцям нічого не залишалося б, як здатися. А Філарет не скаже такого.

[55] Так минає земна слава (лат.).