Поміж двох орлів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Іван Данилович усміхнувся.

— Приблизно те саме пояснював митрополит Філарет, — сказав зять.

— Я завжди вважав його мудрою людиною. Крім того, Іване, боюся, що не побачимо ми тріумфу нашого короля після взяття фортеці. Зимою ніхто штурмувати холодні слизькі стіни не буде, а ранньою весною якнайшвидше ми покинемо Смоленськ. От тільки дуже хотілося б поговорити з митрополитом. Гадаю, невдовзі Сигізмунд дозволить мені цю зустріч... То що? Так уже ніхто й не присягнув? — раптом запитав гетьман.

— Ви неначе всевидящий! — захоплено мовив Данилович. — Присягнули. Усі три брати Шуйські на чолі з колишнім царем.

— Ну, це й не дивно. Їм втрачати нічого, окрім власного життя, от вони і забезпечили собі це життя. Відпускати їх ніхто не збирається, і вони про це знають, а забезпечити собі належні умови можна спробувати.

Усього цього Тарас Сопоха не знав. Звичайно, як джура Яна Жолкевського, він був краще за інших поінформований про справи гетьмана, але і йому кинулися у вічі нервозність у польському стані, похмурі обличчя всіх Жолкевських і навіть розгубленість, не властива козакам. Він здивувався ще більше, коли до нього підійшов Охрім Іскра і повідомив, що наступного дня разом з усіма відбуває додому, на Запоріжжя.

— Нас не хочуть бачити... — випередив можливе запитання Охрім. — Але не переживай — це бажання взаємне. Від Сигізмунда козакам нічого путнього не чекати! Можливо, королевич буде мудріший від батька. Тарасе, може, ти передумав і поїдеш з нами?

Сопоха не знав, що й відповісти. Йому були симпатичні ці молоді і старші чоловіки, що полонили своєю сміливістю, гумором, незалежністю і абсолютно нічого не боялися: ні ворогів, ні друзів, ні Бога, ні чорта. Але зараз він ще не був готовий поміняти свою мрію.

— У мене вдома залишилася матінка, сама... — відказав Тарас. — Ось уже півтора року я не знаю, що з нею. Я не можу просто так залишити її.

Юнак боявся, що козак образиться через таку відповідь, але Охрім Іскра лише поклав руку йому на плече і тепло сказав:

— Не переживай: я все розумію. Мати — це святе! Просто знай: якщо все ж передумаєш — приїжджай на Запоріжжя. Назвешся Чорношапкою, запитаєш мене або ж будь-кого з наших, і тебе приймуть. Дуже не хотілося б, щоб колись через скількись там років ми з тобою зіткнулися у герці. Дуже не хочеться...

На цьому і попрощалися. Наступного дня козацьке військо, котре прибуло з Москви у складі обозу гетьмана Жолкевського, тихо, без сурм і барабанів, якось навіть буденно ще перед світанком знялося з насиджених місць і подалося на південь. Здавалося, ніхто і не помітив зникнення майже півтисячі чудово озброєних воїнів. Проводжати запорожців не вийшов ніхто. У кожного були свої причини.

Король Сигізмунд III досі залишався у прострації, куди сам себе загнав вимогами, котрі висунув перед московським посольством. Король сам зізнавався собі, що вони були нездійсненними, що опинись на місці Філарета — він так само відкинув би їх. Поспішний арешт посольства, викликаний не так необхідністю, як емоціями, знову відтягнув таку бажану мить перемоги. Мало того, привселюдне відсторонення від командування польного гетьмана Жолкевського взагалі ускладнило ситуацію. Тепер навіть не могло бути й мови про повернення старого гетьмана. Тоді в очах сенаторів він, король Речі Посполитої, виглядатиме нерішучим, невпевненим у своїх діях правителем.

Станіслав Жолкевський також мав вагому причину не проводжати запорожців, і тут справа була не у його неприязні до «грицьків». Протягом тих шести місяців, відколи восьмитисячне військо покинуло це місто, щоб прославити свого гетьмана, Жолкевський багато чого переоцінив у своєму житті, зокрема й зрозумів, що запорожців краще мати спільниками, аніж навпаки. А причиною непояви гетьмана була його розмова з митрополитом Філаретом, котру на його ж прохання організував канцлер Лев Сапіга, який і супроводив важливого гостя. Повідомивши гетьману, що про зустріч відомо його королівській величності, Сапіга залишив їх обох.

— Владико, хочу вас одразу попередити: виправдовуватися у тому, що сталося, я не буду, — почав свою розмову Станіслав Жолкевський.

— Я й не чекав виправдань, — відповів Філарет. — Принаймні від вас. А судячи з подій останніх двох днів — взагалі ні від кого.

— Ви здивовані?

— А ви ні? Чи будете виправдовуватися, що не знали істинних планів свого короля?

— Не буду, бо це неправильно. Але я до останнього дня сподівався переконати його величність змінити своє рішення.

— Королі, рівно ж як і царі, своїх рішень не міняють.

Вони сиділи навпроти один одного. Майже однолітки, хоч у такому віці різниця в п’ять-десять років уже не відчувається, їх обох об’єднала майже однакова відповідальність за долю своєї землі, і кожен не хотів залишатися осторонь. Зараз один з них в опалі, інший — у заручниках. І спричинив усе це Сигізмунд III Ваза, син шведського короля Юхана III та Катерини Ягеллонки...

Дивно, але навіть у такій ситуації, у яку потрапив митрополит Філарет, він не відчував ненависті до поляка. Жолкевський зрозумів це одразу, тому налаштувався на відверту розмову.

Але перед тим Філарет запитав:

— На розмові зі мною наполіг король? Якщо ви намагатиметесь переконати мене підписати його договір, прошу одразу відвести мене до моєї келії.

— Я не буду переконувати вас підписувати ненависний вам договір... — скривився Станіслав Жолкевський. — Як і намагатися переконувати вас узагалі. Ми з вами, владико, знайомі ще з літа, і через державні справи так і не поговорили відверто. І так виходить, що про мене ви знаєте більше, аніж я про вас.

— Так, я бачив ваших сина і зятя, — підтвердив Філарет. — Що ж, може, ви й праві. Може, настав час і собі розкритися. У мене також син Михайло, йому вже чотирнадцять років, і дочка.

Це здивувало Жолкевського.

— Пробачте, що перебиваю, власне я знав, що православні священики можуть мати дітей, але щоб митрополити...

Філарет усміхнувся.

— Ну, скажімо так, що митрополитом я лише п’ять років, — сказав він. — А постриг я прийняв десять років тому. Насильно. А до того вся Москва знала боярина Федора Микитовича Романова, кузена царя Федора Івановича. А через те, що Божим промислом сам самодержець не міг правити сам, йому допомагали брат його дружини Борис Годунов і я. Годунов виявився хитрішим за мене. Після смерті царя він швидко захопив владу, і весь рід Романових потрапив у опалу. Мене, мою дружину Ксенію, братів Олександра, Михайла, Василя, Івана насильно постригли в монахи і відправили у далекі монастирі. Добре, що хоч дітей не чіпали, бо з шести моїх дітей четверо померли ще малими. Троє моїх братів померли через два роки, причому майже одночасно. Напевне, така доля чекала б і мене, якби тут поблизу у Стародубі не з’явився Гришка Отреп’єв. Це мене і врятувало.