Король стрільців: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Суворо говіли тоді, в ті давні часи, хоч і так завжди приходилось недоїдати на переднівку. Мати моя не взяла б У Велику П’ятницю рисочки води до рота, а бабуня говіла, поки не сховали Плащаницю. І хоч нераз упродовж цілого Посту не видно було в хаті кришки хліба, проте у Великий Четвер завжди несли три білі книші на парастас…

«Блажен, разуміваяй на нища і убога, ібо в день лют ізбавит єго Господь».

…Молилися і клали доземні поклони, а в той час знадвору півень піяв для них страшну пересторогу… Вже тоді, може, їхні праведні душі відчували, що це гряде час «катів і кустодіїв», коли праведний Суддя буде проданий на муки суддям лукавим і нечестивим, і всі Його відцураються, навіть улюблений Апостол!

Уже тоді, може, їхні розмолені уста, цілуючи холод каменя, благали в Господа ласки і сили перетривати Великі Страсти нашого народу, вже тоді начертані на таблицях вічности «долі нашої смутним узором…»

«І абіє пітел возгласи…»

У годину страшної проби, що прийшла незабаром, наші батьки і матері, наші сестри і браття в далекому Рідному Краю стояли непродажні по боці Христа, вірніші Його Апостолів.

Журавлі відлетіли

З листа з України: «…A вчора відлетіли від нас журавлі. Довго кружляли над селом, ніби жаль було їм покидати нас, а потім довгим ключем подались на південь. Щось це воно ворожить…»

Журавлі відлітали в пізнє надвечір’я або надосвітках. Бувало, вирве тебе із сну якийсь розпачливий крик чи плач, і не збагнеш спросоння чий: скривдженої дитини, побитої собаки чи пропащої душі?.. А за вікном ніч і — осінь. Притулиш лице до шибки, надслухаєш… дивний якийсь рух чути знадвору, ні-то шум незліченних крил у піднебессі, ні-то шарудіння сухих конопель під загатою, ні-то журливу осінню тугу…

Журавлі відлітають.

І тоді раптом розсувається чорна завіса ночі, блиснув прожектор світанку по латочці неба, а на ній — далекий ключ журавлиний, як прощальний помах чиєїсь долоні — кру-кру… Ключ поволі зникає, розпливається, сірий екран неба порожніє, і тоді чуєш, що в тебе всередині щось неначе обривається: ні-то остання строфа вірша, ні-то остання нитка надії, ні-то останнє кохання.

З того, як і коли вони відлітали, в котру пору, чи довго кружляли над селом, чи коротко, як гурмувалися в ключі, сумно чи весело кричали — з того всього люди багато дечого ворожили, передвістували: чи скоро буде зима, чи приїде Михайло на білому коні, чи зародить озимина, буде урожай чи недорід.

Неосяжне небо зі зграями птаства, земля, ліси й луги зо своїм звіриним царством були, як дві сторінки книги Божої Премудрости, з якої народ наш віками вичитував йому тільки ясні закони життя або смерти. Біла ласичка пробігла через гумно до стодоли — ого, рано впаде сніг! Мишва загніздилася у стерні — буде голодний рік. Бузько-чорногуз покинув гніздо на стрісі — ой, лелечко, та не дай Бог пожару!

З ранніх рос, із ластів’яного щебетання, з падаючих зірок, з пугукання сови опівночі ворожили погоду, радість або нещастя в хаті. В розкритій книзі природи не існувало зайвини, незначущости, в ній кожна титла, кожна кома були глибокими символами, знаками вищої сили. Цю книгу читав народ душею, пребагатою в скарби первинної вражливости, інтуїції, поезії. Він, народ, розумів її предвічною своєю мудрістю, успадкованою по предках, тих, із сивої давнини, з мороку тисячоліть…

Та й ще тепер, після всіх воєн і страхіть, що прокотилися над нашою землею, коли червоні плуги переорали її лоно до самої материці, коли, здавалося б, камінь на камені не залишився з давнього світу уявлень, вірувань, традицій, — ще й тепер, по сьогодні, скорбні наші матері, овдовілі сестри, незасватані наречені ворожать собі долю з ключів журавлиних на вечірньому небі…

Журавлі, журавлі, як повернетесь весною в Україну, принесіть на своїх крилах нашим рідним добру вість із соняшних країв! Вони ж так довго на неї чекають!

На Івана, на Купала…

Святий Іване Христителю, Патроне наш і Первомученику, Ти, що так намарне втратив пресвяту голову через жіночу пристрасть, напередодні Твого празника прийми доземний поклін від армії Іванів, у розпорошенні сущих! Осіни їх ласкою своєю, щоб з нагоди іменин не хильнули забагато чемериці, щоб обережно шоферували й щасливо та «в одному кавалкові» вернулись домів із зустрічі Америки з Канадою, Амінь!

Хоч у календарі Ти фігуруєш, як Іван Христитель, то народ наш христолюбивий довгі віки називав Тебе «Купалом» або «Купайлом», шануючи пам’ять древнього, соняшного бога, про якого ще згадується в Густинському літописі з 16-го сторіччя. В моїх бібрецьких сторонах називали Тебе ще й «Іваном-Лопушником». Може, й тому, що в цій порі літа буйно розросталося лопушшя під плотами, на гумні, коло оборогів…

Ех ви рідні лопухи, українські пампаси, широкі, як парашути, а густі, як джунґлі, як добре було сидіти під вашим клаповухим листям і мріяти про світле майбутнє українського народу! Як же часто ви служили єдиним захистом-азилем усім утікачам перед батьковим ременем чи маминою кописткою! Що й казати — більшість славних повстанців та революціонерів нашого повіту, до членів Теренового проводу включно, починали партизанку з лопухів… А не стало вас, лопухи, та й наш брат обернувся в «загублену людину»…

На Івана Купала сонце купалося, тож по закону можна було й грішному чоловікові замочитися у воді. Та з водою, власне, була проблема… В нашому селі не пускали дівчата вінків на воду не тому, щоб забракло дівчат, борони Боже, але не було в нас «Дунаю»! Правда, журчав собі через село і підскакував по камінцях потічок, та води в ньому було стільки, що жабі по коліна, казали…

Проте віночки плелися у нас славні, з усіх польових і царинних квітів: з рути, м’яти, розхіднику, кривавнику, роменів, батіжків, «божого тіла» та всіх інших, що їх назви не стямить вже еміґрантська пам’ять. Ці віночки несли дівчата в церкву, там їх святили, а потім в’язали і завішували на жердині, під стріхою. Потім служили вони свяченою медициною проти болю голови або живота, до замовлення зуба, до підкурування немовлят та інших потреб нації з старою хліборобською культурою.

На святого Івана хата була прибрана, як молода до шлюбу. Вся стріха в зіллі та в папороті, що то опівночі розквітає цвітом щастя у всіх казках і леґендах… А всім шукачам таємної стежки в ліс просвічували дорогу мільйони світлячків, святоіванських вогників, що в шаленій оргії кружляли золотими обручами над замаєними стріхами, над липами придорожніми, що біліли в темряві, мов духи, над житами, що колосились і пахли хлібом та медом — предвічним подихом Руської Землі.

Містеріє святоіванської ночі, я глибоко вдячний тобі, що ти мене надхнула написати першу мою книжечку, «Святоіванські вогні», так багато років тому! Химерні вогники, грайливі світлячки, як довго ви горітимете в моїй душі золотими споминами минулого, так довго моя Батьківщина завжди буде близько мене і зо мною, і я відчуватиму її благословення, як останній дотик материної долоні на моїй голові.

«Субітка»

Не знаю, як, коли і в кого, а в нас клали «субітку» у Велику суботу. Цей прадавній звичай практикувався, кажуть, ще до Першої світової війни. У війну було суворо заборонено розкладати ватри в селі чи за селом, а по війні ніхто якось не здогадався відновити традицію. «Відновлено» її, в дещо іншій формі, аж восени 1929-го року, коли почали палити панські стирти, але це вже арія з іншої опери…

«Субітку» клали хлопці на пагорбі коло хреста «Свободи», поставленого на пам’ятку скасування панщини. Звідси видно було вогонь аж до Звенигороду, а може, й до Під’яркова, хто його знає; земля, як кажуть, щоп’ятдесят років в одному місці западається, в другому піднімається. Розповідають старі люди, що колись давно не видно було від нас миколаївської церкви, аж гульк, одного дня якби з-під землі виросла! Значиться, в нас земля присіла, а в них пішла догори.

Була ще одна пригода з паленням «субітки» коло білого хреста: зараз оподалік стояв старий цвинтар, а звичай велів брати до розпалу «субітки» річ посвячену. Отже, старі трухляві хрести, що їх вітер повалив, або поламані мари з трупарні, або хоч ґонтя з дзвіниці. Потім можна було класти на вогонь будь-що, і непосвячене, скажемо, паливо. Але в нас хлопці були паніськуваті, тобто ліниві, не дуже-то їм всміхалося вставати від ватри і напотемки дибати на старий цвинтар, збирати хрестики з могил… А ось тобі під носом єґомостів сад, обгороджений плотом! Колики з єґомостевого плоту, розумували хлопці, теж посвячені, бо ж сад належить духовній особі. Тож, за традицією, тягли на розпал «субітки» штахетини з огорожі. Цього їм наш старенький отець Йосиф ніколи не міг простити і щороку після свячення пасок, складаючи бажання парафіянам, закінчував їх словами:

— Рабівники, опришки, а штахети знову мені обламали!

Ну, щоб не було кривди єґомостеві, то вже так біля півночі вирушало парубоцтво плюндрувати сусідські подвір’я. З тої загороди притаскали половину плота, з другої перелаз, з третьої зняли цілі ворота, а часом і передок воза з дишлом нашторц приперли й встромили в огонь! В наші часи такого роду вибрики можна було б підтягнути під рубрику молодечої злочинности, в сіру давнину це зараховувалось до традицій.