Король стрільців: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

шлюсрок (нім.) — сурдут

шнельцуґ (нім.) — скорий поїзд

шніт — склянка пива

шпіцель — аґент, донощик

штаєрок — танець

штимувати — згоджуватись

шустаки — дрібні гроші

БУДНІ І НЕДІЛЯ

----------------------------------------------

Друкується за виданням:

Будні і неділя. — Нью-Йорк: Об’єднання українських письменників в екзилі «Слово», 1973

----------------------------------------------

Будні і неділя

Кожна вільна від служби неділя була для стрілочника Петра Канюки великим святом. З самого ранку він уперто та послідовно ваксував свої черевики, попльовував і далі ваксував, щоб світилися «на ґлянца». Потім приодягався в «цивільне», мастив вуси помадою, підпирав бороду штивним комірцем, розпинав на грудях краватку з головатою шпилькою і йшов до св. Юра на «Десятку».

На Святоюрській горі було гамірно й багатолюдно. Мов хмара сніжних метеликів, як весняний розспіваний дощ, немов червінці з розпростертої жмені — гомінко та дзвінко висипалась під Собор шкільна дітвора з ранішнього Богослуження. Дівчатка в білих сукеночках, з косичками обабіч голови, побравшись за руки, бігли кудись навмання, багато сміялись, пищали й щебетали, ніби не помічаючи хлопчиків, а завжди крадькома зиркаючи за ними, і було в цьому трохи невинної дитячої пустоти, а трішки вічної, як світ, жіночої кокетливости.

Але шибені хлопчиська в куценьких штруксових штанятах, з обсмаленими литками, похожими на сірнички, дивились не у бік дівчаток! Щоб не гаяти марно часу, зараз же за церковною брамою поділилися на дві команди, посортувались — хто іде «на поміч», хто «на крило», а хто в атаку, — і пустили на повний хід м’яча, що глухо бебехав об кам’яні груди подвір’я. А котрому не повезло допасти м’яча, той копав носиком черевика і котив поперед себе тріску, камінець чи брусок цегли. І галас над тим усім здіймався просто неймовірний!

Проти хвиль цього молодого прибою, що шумно розлився ген, аж на вулицю Шептицьких, сунули в церкву, неначе чорні ковчеги, шкандибали гуртками й поодинці старосвітські тьоті й бабусі. Вони підпирались на ходу старомодними парасольками, у них поштиві, поскороджені зморшками обличчя, кожна несла хусточку з несміливою коронкою і грубий молитовник у жалобних палітурках…

За ними крокували звільна, потрясаючись з подагри, засушені, мов грибки, цісарсько-королівські поштові й залізничні емерити, наче живцем викроєні із старих альбомів фотографій, у своїх круглих «мельониках», у вузьких, трубочками, штанях і з невмирущими «Розкопф-Патентами» на дебелих ланцюжках…

І так кожної неділі зустрічались тут, у підніжжі монументального білого Собору, під срібний гомін Любартового серця — два світи, дві епохи, проходили одне мимо одного два покоління з двох межових сторіч, з яких одне буйно входило в життя, друге — відходило й гасло в тінях безконечности…

Гамірно й багатолюдно було на Святоюрській горі в такий недільний ранок, і все тут було таке зворушливо рідне, таке близьке, своє, і стрілочник Петро Канюка раз у раз застрягав у натовпі, мов корабель на мілині, він голосно й сердечно здоровкався з приятелями: «Го, го! Дай нам, Боже, здоров’я! Що чувати? Стара біда?.. Добре, що нової нема!..» І витягалося, пане дзєяшку, капшук з тютюном, курилося й частувалося друзів, а там хтось просить вогню: «проше, проше», — і читалося вголос ще мокрі від друкарської фарби клепсидри на церковному мурі: «О, той уже дав дуба — подивіться, хто би то подумав! І цей, неборак, переставився!»

А роїлося на тому ж таки мурі від усяких барвистих афіш і плякатів і про футбольні змагання «України» на площі Сокола-Батька, і про великий фестин у Луговому городі, і що Аматорський гурток Городецької дільниці виставить сьогодні «Дай серцю волю», початок година восьма, «сидячі білети», мовляв, по золотому, «стоячі» — тільки по п’ятдесят грошів.

Он дідок у чорних окулярах безупинно крутить катаринку, а катаринка до зарізу скучно терликає «Взяв би я бандуру». Красноперий птах екзотичної породи витягав закривленим дзьобом чиюсь долю, виписану на рожевому клаптику паперу, тільки за 5 грошів! А присадисті сільські дівчата, що приходили до Львова на службу дороблятися віна, а дороблялись, звичайно, нешлюбних дітей, читали вголос ці ворожіння одна одній, реготалися широко, як із гучномовців, і стригли очима до рекрутів…

Вони ж, бідні «гарбузи» з 33-го полку піхоти, щойно у свято 3-го травня заприсяжені на подвір’ї Цитаделі на вірність чужій «ойчизні», стояли, як барани, тісно збитою чередою, перестрашені, заголюкані, обстрижені «на нульку». Дисципліна й прокляті капралі, відай, добре взяли їх у свої триби, коли хлопці виструнчувались і цокали закаблуками перед кожним фраєром, що носив рогату шапку, а на шапці — «оржелка»!

Ну, а в брамі, само собою, завжди вистойкували панночки і з привітною усмішкою чіпляли вам до маринарки якісь паперчики… Тут щонеділі на щось збирали, бо ми бідні, не маємо держави, не маємо України, а як самі собі не поможемо, то ніхто нам не поможе, тож, само собою, треба було щось капнути до пушки як не на «Просвіту», то на «Рідну Школу», або «Захоронку», чи на вдови й сироти по священиках…

Стояв завжди у тій брамі, як живий болючий докір, інвалід УГА, що продавав ґазети: «Прошу закупити «Діло», «Новий Час», «Наш Прапор», щось цікаве почитати!» Та й попри нього, звичайно, годі було отак пройти, щоб нічого не купити, дарма що вдома був уже «Вєк Нови», ще з суботи, та що своє, то своє… І так, поки наш богомолець встиг роздивитись сюди-туди поміж людей, поки перекинувся з деким зайвим слівцем і нарешті добився до Божого місця, то згори, з проповідниці, уже гриміло стоголосою луною: «Во Ім’я Отца, і Сина, і Святого Духа, Амінь. Слава Ісусу Христу!»

Це якраз парох Собору, о. пралат Леонтій Куницький, скінчили казати проповідь. У церкві Петро Канюка правцював просто до тетраподу, цілував образ св. Юрія на коні і хрест, хрестився низько до землі і твердою пролетарською рукою бив себе в широкі груди. Потім садовився на своє місце в крилосі і пробував потихеньки, «шевським» басом, підтягати за хором «Господи, помилуй!» На Петра дивились з високих стін, неначе з потойбічної далі, достойні померклі обличчя князів Церкви — митрополитів, кардиналів, навколо нього зідхали старосвітські тьоті та бабусі і втирали невидимі сльози з сухих, зрештою, очей… Крізь вітражі у вікнах закрадалися в церкву миготливі веселки, тепле сонце цілувало Петра в лисий лоб і по руках, за вікнами по небесних блакитних полях роз’їжджались білими колісницями хмари, і папська тіяра на голові Пія IX ставала раз фіолетна, раз золотиста, раз фіолетна, то знову золотиста… А час минав, а час неначе западався в м’яку прірву, і Петрові ставало так легко та благо на душі, так невимовно благо…

Уже давно замовк під могутнім аркадним склепінням Собору громовий голос проповідника, вже давно загорілись павуки і заблисли свічки на престолі, вже розснувався запашним оболоком дим з кадил, та стрілочник Петро Канюка вже не чув цього і не бачив… Він зразу, як той герой Антей, боровся з лихим духом, з бісовою оманою, він не піддавався і раз у раз пролуплював повіки, аж до болю витріщаючи очі на позолочених янголят, на портрети митрополитів, кардиналів, переступав з ноги на ногу, бо то й черевики, пся мать, вже починали його парити, та й душно робилось, наче в лазні… Та лихі демони міцніші за смертну людську істоту, за нікчемний порох, струшений із стіп Всевишнього, за марну окрушинку, в безмежжях всесвіту… І знемігся стрілочник Петро Канюка в надлюдській борні, а 12 годин нічної служби теж своє зробили, знемігся, сердешний, і задрімав…

А дими з кадил усе снуються та снуються, і ось у тих димах, як у раннєдосвітньому тумані, піднялась крилато до неба рука семафора… (а це священик обернувся від престолу до вірних і зробив рукою знак хреста…). І спалахнули світла, сиґнальні світла, червоні, зелені, тисячі світел! І забряжчали сиґнальні дзвінки, тисячі тривожних дзвінків — дзінь-дзінь-дзінь! — і столунно, розкотисто хлинули на третій шлях поїзди… поїзди, з усіх усюдів, з усіх кінців світу з’їхались раптом поїзди, і всі на третій шлях!

…І розгубився стрілочник Петро Канюка, стоїть, отетерілий, перед дежурною будкою з хоруговкою в руці, а навкруги нього поїзди… поїзди… поїзди мчать, шумлять, свистять… І застиг Петро Канюка, застиг та й обмертвів… Мати Христова, що ж це таке справді? Дежурний станції, де начальник бюра руху?.. І хто їм, усім нараз, до тристенного лиха, подав знак заїздити?..

У смертній тривозі, весь змитий холодним потом, стрілочник Петро Канюка заметушився, стрепенувся й опритомнів… А то йому над головою електричні павуки горять-горять, а паламарі дзвонять-дзвонять, і хилиться навколішки народ, а з хору котиться-несеться: «Свят, Свят, Свят, Господь Саваот!»