Король стрільців: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Хоч би зараз, дитинко! Хоч би тільки на деньочок-два! Хоч би для того, щоб там, у рідному краю, ще раз відсвяткувати Великдень.

Слуга Божий Андрей

На райдужних райських левадах співали та веселились янголята, — а були це душі невинних дітей, на світанку життя погаслих. Та була ж там одна громадка янголят, які ще ніколи, ні разу не засміялись безжурним дитячим сміхом — навіть у небі! Це були душі українських дітей, помордованих у страшний час воєнного лихоліття, діти, невинно замучені на каторзі, потоплені в колодязях, розірвані гранатами, живцем спалені в горіючих хатах…

Жах раптової смерти був у них такий великий, що він ще й досі не погас у переляканих, широко розплющених оченятах! І не здолали звеселити їх та порадувати хори Серафимів і райська музика, — вони далі сиділи скулені, як перестрашені ягнятка, збиті в одну черідку, сумні, німі, безголосі.

Мати Божа, яка і в небі опікується всіма дітьми, дуже цим журилась і просила Сина Божого, щоб допоміг їй якось їх розважити. Він потішив її словами:

— Не турбуйся, Матусю, тут, у нас, небавком з’явиться Божий Чоловік їхнього роду. Він-то вже знайде для них слова потіхи і розваги.

І справді, в той час появився у небі високий достойний старець в митрополичих ризах, з білою бородою пророка і світлим обличчям. Старець отой був такий високий, що, здавалося, якби він випрямився на весь зріст, то переріс би своєю постаттю всіх угодників, у небі сущих, і сягав би головою поза найдальші зорі, аж до стіп Божого Престола. Але він не зводився на ноги, тільки сидів, як колись за життя свого, у візочку на двох колесах, до якого прикувала була його на довгі роки важка недуга.

Старець розглянувся добрими розумними очима по райських левадах і зразу запримітив громадку сумних янголят. Прикотив туди свій візок і заговорив до них тихою ласкавою мовою батька… Розпитував кожне з них, як кому на ім’я, чи пам’ятає тата, маму, рідне село чи містечко, рідну хату. Багато з дітей не мали навіть імен, бо були замучені ще поки їх охрещено. Денекотре ледве пригадувало собі батьків, братів чи сестер, а про рідні сторони знали тільки те, що бачили, як горіли села, як хватали й вивозили людей на далеке заслання…

Але Старець Божий був людина бувала, здавалося, він знав і пам’ятав, де колись стояла кожна церква чи дзвіниця, кожна липа і хрест при дорозі! Він цікаво й барвисто розповідав дітям-янголятам про чудову землю їхніх батьків, що з неї так зараня вирвала їх люта смерть. Розповідав про поліські Медобори, волинські села і золотисті подільські лани, про невисказану красу карпатського краю і тиху задуму лемківської землі. Потім розказував їм красні казки і легенди про славну бувальщину їх народу, а потім мусів хіба розповідати щось веселеньке: може, байку про Лисичку-Сестричку, а може, прочитав їм з пам’яті другу книгу «Лиса Микити» — про пригоди Кота-Мурлики у війтовому курнику, бо тоді несподівано для всіх святих у небі і на превелику радість Божій Матері, засумовані личка дітей прояснились, а з німих і замкнутих досі уст покотився щирим сріблом, перший раз за всі часи, безжурний дитячий сміх!

Божі душі дуже дивувались, коли це вчули.

— О, це мусить бути якийсь великий Чудотворець, — казали. — А може, котрийсь з Апостолів?

Вертепне дійство на Личакові

(Спомин)

Хронікарі завзято мовчать, та й історія королівсько-столичного міста Львова нічого про це не каже, чия це була затія показати у вертепному дійстві, в живих образах, усе наше героїчне минуле, сучасне і майбутнє! За такий гігантський, можна б сказати, проект узявся драматичний гурток при читальні товариства «Просвіта» при вулиці Круп’ярській, на Личакові, в літо Боже 1935-те, поскільки підготова інсценізації таки справді почалася літом, але затяглася трохи більше ніж півроку.

Найбільшою атракцією вищезгаданого Вертепу була незліченна скількість «дієвих лиць» і тьма-тьменна статистів! Помічник режисера, пан Ромко, він же диригент хору Янголів і Зрадників (бо й такий був!), ніколи не міг дорахуватися, скільки він має на сцені персонажів, тим паче, що їхня участь в пробах-репетиціях дуже далека була від точности й регулярности.

Так, для прикладу, у почот Царів або Волхвів зараховані були не тільки русько-українські князі, королі і видатніші гетьмани, але й історичні постаті визвольних змагань, провідні мужі нашого національного відродження, як Тарас Шевченко і Маркіян Шашкевич, як також представники різних українських військових формацій. Хлопці радше з неохотою і під моральним тиском приймали епізодичні ролі козацьких отаманів і сотників, що в цьому промінентному зборі були найнижчі ранґою.

Тут ще треба відмітити, що до українських збройних сил був також залучений Юрій Переможець, тоді ще не викреслений з реєстру святих, у чині полководця небесної кавалерії… А дійство починалося на Софійській площі в Києві масовою сценою, що просто приголомшила публіку, хоч і не обійшлося, як то звичайно буває при масових сценах, без деяких дрібних дефектів… Якись незграба, скажемо, зачепив ногою кулісу, що представляла пам’ятник Богдана Хмельницького на коні; куліса бебехнулась на сцену, а за сценою показався непередбачений в інсценізації «живий образ»: як перший «Зрадник» обіймав та цілував другого «Янгола»…

Незвичайно кольоротним персонажем був також Кобзар, підхарактеризований на сліпця, в білій полотнянці і в жовтих мештах. В історії українського театру це був, мабуть, перший кобзар, що виступив з… мандоліною замість бандури!

Еге ж!.. Ми тепер чаруємо нашу молодь, напускаємо їй туману, що там, мовляв, у рідному краю ми наполегливо зберігали всі традиції та національні святощі, а на превеликий сором гордому, княжому, завжди вірному Льва городові, ви не мали там у кого позичити бандури для театральних потреб, якщо через місто не переїжджав тоді мандрівний бандурист — в роді професора Ємця або Сінґалевича і Ґонти! Як подумаєш, скільки тепер в Америці і в Канаді наших ансамблів бандуристів і бандуристок, не враховуючи капель Китастого і Потапенка, то просто аж ніяково признаватися до свого галицького Піємонту та його столиці!

Все ж таки найбільш зворушливою картиною Вертепу мала бути сцена, коли українські діти спішать до Ісуса з поклоном, несучи Йому дари багатої хліборобської України. За різними клопотами і замороками («все на моїй голові!») помічник режисера забув на амінь придбати таку важливу бутафорію, як ці «дари»! В останню мінуту післав післанця до цукерні пана Карачевського, щоб він був добрий і відпустив у «коміс» для театру два фунти дактилів, три вінки фіґ і кілька штук помаранч. Хоч ці продукти не символізували природніх ресурсів України та всього її багатства, то покладені на позичену в церкві тацу, застелену вишиваним рушничком, виглядали дуже мальовничо й апетитно на колінах у діточок в національних строях, що терпеливо ждали свого «виходу» за лаштунками.

А власне слабим пунктом вертепного дійства було те, що монологи Царів або Волхвів тривали страшенно довго і дуже їх було багато, поскільки вони сягали у глибину віків, у сиву давнину нашого народу. І так, поки Царі відстогнали всі свої монологи, бідні діточки чи то з нудьги, чи просто проголодавшись, помаленьку згамцяли фіґи, дактилі та інші полудневі овочі, а новонародженому Ісусикові залишалася порожня таца, — правда, далі ще застелена вишиваним рушником.

Звичайно, без «дарів України» пан Ромко не відважився випускати дітей на сцену, і так ця хвилююча «жива картина» відпала… Діти поплакались, мами поображалися, а за «коміс» довелося панові Карачевському заплатити.

На жаль, відпала теж поява св. Юрія Переможця, а то з непередбачених причин… Як то звичайно буває в молодих акторів, гімназист, що виконував цю ролю, не здолав опанувати нервів і був примушений вийти за потребою до однієї установи, що знаходилась в подвір’ї. Вийшов надвір уже в повному риштунку, перебраний за святого, у панцері з тектури, в шоломі, зі щитом, а навіть зі списом у руці — для всякого припадку. На його горе-лихо, коли вертався назад, затялися вхідні дівері на сцену. Він, щоправда, грюкав-стукав до дверей, але ж ніхто його не чув, зрештою, на сцені колотилася така тьма «дієвих лиць», що навіть сам пан суфлер, маґістер Дворянський — нині професор Львівського університету — не запримітив неприсутности св. Юрія, і так вертепне дійство відбулося без його участи…

Це й сталося потім причиною особистої драми того гімназиста, бо він був запросив на прем’єру свою наречену з мамою, хотів показатися їм на сцені в повному лицарському блиску, в характері святого, а нічого з того не вийшло. Дівчина на нього загнівалася, а він сам, стоячи на морозі в тектуровій зброї, напівнагий, дзвонячи зубами зі описом у руці, простудився, тяжкий фраєр, і дістав запалення легенів…

Такі невдячні нераз бувають театральні музи! Та чи тільки театральні?

Жовтневі роковини

Це було недовго після першого «визволення» західніх областей України з-під панського, як тоді казали, гніту. Звільнення самого Львова застукало мойого приятеля Петра на посаді керівника відділу одної фабрички на Богданівці. Директор фабрики втік таки першого дня, його заступника усунули через тиждень, а за Петра робітники заступилися. Стали хлопці солідарно, як один чоловік, і, спасибі їм, оборонили від напасти.

— Ну, харашо, — сказав комісар у воєнній формі, — якщо бажаєте, щоб пани-кровопивці далі кров з вас пили, хай буде по-вашому.

— Не журіться, всієї не вип’ють. Ще й вам залишиться по ведерку, — жартували робітники. Сміливі були хлопці, заводіяцькі. Справжні львівські батяри.

На цій посаді дотягнув Петро, при дружній підтримці робітничого колективу, аж до перших роковин жовтневої революції, що до них нові господарі міста Львова готувалися з особливою помпою. На фабриці не вгавало від передсвяткових мітінґів та зборів. А Петра зробив комісар відповідальним за участь всіх працівників у парадному поході.

— Ну, пан, — сказав йому напередодні свята, — завтра рішається твоя доля. Або дістанеш патент відданого країні і партії радянського службовця, або помандруєш туди, куди Макар телят не ганяв!