ЛЕДАЩИЦЯ: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Бiжу я та кри­чу: "Нас­те, Нас­те! Пож­ди ме­не! Я з то­бою хо­чу йти… Я то­бi по­мо­жу у всьому".

Не слу­хає, бi­жить. Му­си­ла я до­до­му вер­ну­тись.

Нема Нас­тi до но­чi; не­ма уно­чi; не прий­шла i вдень. По­силала па­нi шу­ка­ти. Шу­ка­ли ми, не знай­шли.

Коли так, на дру­гий уже день, в обiд­ню до­бу, iде во­на i два мос­ка­лi її про­во­дять.

Кинусь я до них:

- Голуби мої си­зi! Що ви з нею ро­би­ти­ме­те?

- От ба­ба зду­рi­ла! Пев­но, всi ви дур­но­го ро­ду! - ка­же ме­нi су­хенький, жов­тенький мос­ка­лик, роз­ма­ху­ючи бу­ма­гою. - От i ся, - на Нас­тю по­ка­зує, - тут їй во­ля, тут би їй вибрику­вати, а во­на ос­тан­нiй ро­зум згу­би­ла.

- Яка во­ля? - пи­таю, не ро­зу­мi­ючи.

- А вже ж вiльна бу­де! От яка!.. Вже по­рi­ши­ли. Який па­нич гар­ний за неї про­сив!

А дру­гий мос­каль:

- Еге! За ста­ру не поп­ро­сять! Про­па­дай ста­ра!

I жар­ту­ють та­кеньки ме­жи се­бе. А Нас­тя йде бi­ла як хуст­ка, нi жур­ли­ва, нi ве­се­ла, - от мов з ка­ме­ню.

Вибiгла Чай­чи­ха. Ка­жу їй - вi­ри не йме i слу­ха­ти не хо­че. А па­нi пе­ре­ля­ка­лась: то за тим знай­омим шле, то за дру­гим, пла­че, ра­ди про­сить, жал­кується. А ми че­каємо - жде­мо: чи смерть, чи во­ля бi­до­лаш­ним бу­де. Ко­ло­ти­лось в нас та­кеньки аж тиж­день. Зов­сiм уже по­рi­ши­ли, що ми вiльнi, а все па­нi пус­ка­ти нас не хо­тi­ла - та му­си­ла вже.

От як зiб­ра­ли нас в ос­тан­нiй раз та об'яви­ли, що ми всi вiльнi, у ру­ку бу­ма­гу да­ли, вий­шли ми за во­ро­та панськi, - як за­ри­дає то­дi Чай­чи­ха!.. Ри­дає, ри­дає так, гос­по­ди! Та тiльки при­ка­зує: "Ой, свi­те мiй, свi­те мiй ми­лий, свi­те мiй крас­ний!" Зiй­шли­ся су­сi­ди, товп­лються на ули­цi, ос­ту­пи­ли, поз­до­ров­ля­ють нас, са­мi з на­ми пла­чуть, а нас умов­ля­ють.

А Чай­чи­ха їм на те:

- Сестрицi! Бра­ти! Ро­ди­на! - так-то вже ве­ли­чає їх! - Не бо­ро­нiть - не­хай поп­ла­чу! Я двад­цять ро­кiв не пла­ка­ла!

I так во­на ви­мо­ви­ла, що всi знов дрiб­ни­ми сльоза­ми вми­лися.

Як я то­дi на неї гля­ну­ла, то­дi я тiльки й по­ба­чи­ла, якi в неї очi доб­рi, який ус­мiх лас­ка­вий, - на­че то не Чай­чи­ха пе­ре­до мною мов­чу­ща, по­ну­ра… А да­лi як сха­ме­ну­лась во­на, як гля­ну­ла на доч­ку, ох­мур­нi­ла i ос­мут­нi­ла знов тяж­ко. А Нас­тя стоїть, на всiх, на все ди­виться та шеп­че:

- Я вже сьогод­нi ви­пи­ла, - шу­мить ме­нi в го­ло­вi…

А да­лi:

- Люди доб­рi! - прос­тог­на­ла. - Чи я вiльна, чи я тiльки п'яна?..

Настина под­ру­га дав­ня, ота Кри­во­ши­єн­кiв­на, прий­ня­ла нас до се­бе в ха­ту. Зiб­ра­лось ще скiльки доб­рих су­сi­до­чок ту­ди до нас та ра­ди­мось. Тiльки Нас­тя - як сi­ла в кут­ку, як схи­ли­ла го­ло­ву, - не­мов за­мер­ла так.

- Насте, - кли­че­мо, - iди ли­шень до ра­ди, по­ра­ди­мось.

- Голова бо­лить! - од­ка­за­ла.

На дру­гий день ще гiр­ше во­на за­не­ду­жа­ла; вже з то­го дня й не вста­ва­ла. Та­ну­ла во­на як свi­чеч­ка. Нi­ко­го не пiз­нає, ди­виться страш­но i все за го­ло­ву се­бе ха­пає.

- Горить, го­рить! - ка­же.

На п'ятий день пiд­ве­лась, хуст­ки шу­кає, зри­вається нi­би ку­ди бiг­ти.

- Насте, ку­ди се?

- Горiлки хо­чу!.. Пi­ду! Пi­ду!

Мати зап­ла­ка­ла, - про­сить: