ЛЕДАЩИЦЯ: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

- Горпино! - ка­жу, - чо­му ви хоч з доч­кою своєю не пого­во­р­ите? Ве­се­лiш вам бу­ло б…

- Яка ще з нею мо­ва? Во­на ще дур­на, не­хай пер­ше ро­зу­му дiй­де.

- А на ме­не, - го­во­рю, - то я б iз ма­лою ди­ти­ною роз­мов­ля­л­а. Не­хай ме­нi спо­чує абих­то! Свої дум­ки-гад­ки пови­мо­вля­ю, поп­ла­чу…

- А ди­ти­на то п'ято­му, де­ся­то­му опо­вi­ща­ти­ме, яке ва­ше го­ре… На те во­но мо­ло­де в бо­га!

- Що ж! - ка­жу;- доб­рий чо­ло­вiк по­жал­кує!..

На те ме­нi Чай­чи­ха нi­чо­го не вiд­ка­за­ла.

А дiв­чи­на в неї бу­ла хо­ро­ша, як квiт­ка. I та­ка во­на бу­ла якась пал­ка, чу­юща… Вже, бу­ло, як за­жу­риться чим, то аж за­не­ду­жає; як же ве­се­ла - що то за жар­ти, що в неї за пiс­нi, за ви­гад­ки!.. Шам­ка, лег­ка, ста­ном струн­ка, во­ло­сом чорня­ва, а що вже очi! Там бу­ли та­кi, що й без мо­ви говор­ять. От iн­ше то поп­ла­че со­бi ти­хенько, зiтх­не, та й го­дi; а ве­се­ло - всмiх­неться. Нi, во­но бу­ло у го­рi, то сльози виплач­е, у ра­дощах - смiх вис­мiє. Що спо­чує, то з са­мої ду­шi, з са­мо­го сер­ця, щи­ро­го, кип­ля­чо­го… От i рос­ла во­на, i ви­рос­та­ла.

А Чай­чи­ха що­да­лi, усе во­на хмур­нi­ша - от мов хма­ра чор­на. I за­мi­ча­ти я ста­ла, що во­на по­ча­ла ку­дись хо­ди­ти. Уве­черi пiз­но якiсь до неї лю­ди при­хо­дять, i дов­го во­на з ни­ми го­во­рить. Я со­бi мов­чу, в неї не пи­таю. Ко­ли од­но­го дня - ба­чу, iде у двiр чи мос­каль, чи хто йо­го зна, - з чер­во­ним ко­мi­ром, та­кий пи­ка­тий, уса­тий, i пи­тає, чи до­ма па­нi. От я ка­жу: "до­ма", а са­ма - зирк: Гор­пи­на стоїть на хатньому по­розi бi­ла як хуст­ка i про­во­дить то­го мос­ка­ля очи­ма. Я аж зля­ка­лась. До неї: "Що вам, Гор­пи­но?" Во­на тiльки ме­нi ру­кою мах­ну­ла.

Оддав той мос­каль бу­ма­гу якусь па­нiї. Во­на ж, як про­читал­а, розг­нi­ва­лась, стри­во­жи­лась. На­пи­са­ла щось i да­ла то­му мос­ка­ле­вi. Вiн по­нiс. Не­за­ба­ром прий­шов який­сь пан-че­ре­вань, i ста­ли во­ни уд­вох iз па­нiєю ра­ди­тись. Па­нi так i сип­ле сло­ва­ми, i хус­точ­кою очi обiт­ре, i ру­ка­ми сплес­не. Да­ла йо­му гро­шi. А вiн усе слу­хав, бро­ви пiднiмаюч­и та по крiс­леч­ку нiг­тя­ми сту­ка­ючи. Гро­шi взяв i, схо­вав­ши в ки­ше­ню: "Не бiй­тесь, - ка­же, - нi­чо­го не бiй­тесь!" Па­нi йо­му дя­кує, до во­рiт про­во­дить i там дя­кує. При­ход­жу я та й роз­ка­зую Гор­пи­нi.

- Що се та­ке?

А во­на тiльки зу­би зцi­пи­ла та прос­тог­на­ла нi­би: "Зна­ла я, зна­ла!" Я нi­чо­го не ро­зу­мiю. А тут при­хо­дять якiсь су­довiї два пан­ки.

Велiли Гор­пи­нi ста­ти пе­ред се­бе, а са­мi сi­ли.

Один та­ба­ки по­ню­хав, дру­гий хус­точ­кою об­тер­ся, та й пи­та­ють.

- Ти, мо­ло­ди­це, вiльнос­тi шу­каєш?

А во­на:

- Я.

- Попадешся у бi­ду, дур­на! Луч­че слу­жи своїй па­нiї та ро­би.

Вона мов­чить.

- Чуєш? Ро­зу­мiєш?.. Гля­ди ж, ша­нуй­ся! Не зводь на­пас­тi на се­бе! По­чуємо iще - не­гар­но бу­де!

Та й пiш­ли.

Хочу я їй сло­во ска­за­ти… та гля­ну на неї - не ви­мов­лю. Сi­ла во­на та го­ло­ву на ру­ку схи­ли­ла. Не пла­че, не ту­жить - як за­мер­ла!

I Нас­тя тут стоїть; за­ду­ма­лась i на ли­цi мi­ниться.

Господи, як вже сва­ри­лась па­нi на Гор­пи­ну! I на очi її не пус­ка­ла тиж­нiв iзо два. А Нас­тя ме­нi якось i ка­же:

- Так от чо­го ма­ту­ся та­ка дум­на хо­ди­ла!.. Ось чим жури­лась! Отож во­на ме­нi, ма­ленькiй, бу­ло, роз­ка­зує про на­ших батькiв вiльних, та й са­ма во­лi за­ба­жа­ла! Ве­се­лi­ша во­на то­дi бу­ла, - ка­же, а са­ма за­ду­ма­ла­ся, за­жу­ри­ла­ся, - не та­ка, як те­пер… Роз­ка­зує, бу­ло, ме­нi пря­ду­чи каз­ки, як на­шi батьки вiльни­ми ко­за­ка­ми по Днiп­ру жи­ли, i пi­сень гар­них про ту ста­ро­ви­ну спi­ва­ла.

А я їй го­во­рю:

- То чо­го ж се ти й со­бi, Нас­ту­сю, усе ду­маєш?

- Та все ме­нi, - ка­же, - дав­ня во­ля сниться, чо­гось ме­нi не­впокiйно: усе чо­гось до­жи­даю, са­ма не знаю чо­го… I дум­ки мої мi­ша­ються, i сон ме­не не бе­ре; а зас­ну - все сниться, що на во­лi!..

А Нас­тя вже шiст­над­ця­тий ро­чок по­чи­нає. Па­нi гаптува­ти­ її учить, ши­ти: ро­зум­на, жва­ва во­на, швид­ко й навчил­ась - на свою го­ло­ву: па­нi зра­дi­ла та чу­жу ро­бо­ту по­ча­ла бра­ти. Бу­ло, ко­му тре­ба, во­на по­го­диться: "Маю тут сусiдк­у-молодицю; во­на гар­но шиє", та й дасть Нас­тi по­шити. I доб­рi гро­шi во­на бра­ла, й ба­га­то ро­бо­ти їй да­ва­ли. Нас­тя си­ди та ший. А во­но та­ке мо­ло­де, юна ще та­ка, а в неї ще сер­це од кож­но­го сло­ва ки­пить, в неї ще дум­ки ро­яться ве­селi дi­во­чi, ще б мо­ло­денькiй по­роз­ко­шу­ва­ти, по зе­ле­них сад­ках ти­хи­ми ве­чо­ра­ми, крас­ни­ми зо­ря­ми побiг­ати, лю­бих ре­чей, про­ти мi­ся­ця стоя, пос­лу­ха­ти. Ну, що ж ро­бить! Iн­ша, ка­жу, поп­ла­ка­ла б та й су­ми­ри­лась. Нас­тя не та­ка вда­ла­ся. Скiльки во­на слiз ви­ли­ла, бо­же мiй, свi­те мiй! Ста­нула як вiск. Яс­нi очi ве­се­лi стем­нi­ли, i ста­ла во­на по­хмура, як її ма­ти.

Якось па­нi пiш­ла в гос­ти­ну i нi­ко­го з сто­лов­ни­кiв до­ма не бу­ло. Ми з Чай­чи­хою, упо­рав­шись у ха­тi, пiш­ли до Нас­тi. А Нас­тя ши­ла у па­ни­но­му по­кої. Увiй­шли, а дiв­чи­на, зату­лившись ру­ка­ми, ри­дає-ри­дає! аж за­ди­хається.

- Що то­бi, Нас­те? - пи­таю.