ЛЕДАЩИЦЯ: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

- Ну, моя ма­тiн­ко! Iз­най­шла вже я чо­ло­вi­ка, що ме­не виз­волить… На­пев­но вам го­во­рю, що виз­во­лить… Бу­де­мо вi­ль­нi, ста­не­мо жи­ти, на са­мих се­бе ро­би­ти, бу­де­мо за йо­го бо­гу мо­ли­тись… Хоч вiн те­пе­реньки й зне­ва­жає ме­не i од лю­дей ме­не не криє… та не­хай! Я йо­му, ма­тiн­ко, дя­кую, я йо­му, ма­тiн­ко, ни­зенько кла­ня­юсь у са­мi но­ги… Вiн бу­ма­гу ме­нi на­пи­ше… Па­нi не має пра­ва жод­но­го на нас! У неї зем­лi, мов­ляв, не­має… Ми ж, моя ма­тiн­ко, ко­за­чо­го ро­ду… Як-то нам заст­ря­ти у не­во­лi вiч­нiй… Нi, вiн нас виз­во­лить… I її виз­во­лить (на ме­не вже). Ве­се­ло ме­нi, як-то вже ве­се­ло, ма­ти моя рiд­на!.. А зас­му­чу­ся - вiн гро­шей ме­нi дасть… я го­рiл­ки куп­лю… i зо­рi яс­нi в го­ло­вi в ме­не свi­тять!..

I так-то во­на го­во­рить i смiється, а Чай­чи­ха тiльки слу­хає, не зво­дя­чи з доч­ки очей пох­му­рих…

Заснула Нас­тя, на стiл схи­лив­шись… I ка­га­нець iз­гас… Тем­на їх нiч пок­ри­ла.

I з то­го ча­су що­ве­чiр во­на бу­ло й п'яна; а вир­ве вдень го­динку, то i вдень уп'ється. Пос­те­рег­ла й па­нi: гнi­ва­лась ве­лико, со­ро­ми­ла її i ма­тiр: "Ти - ма­ти: чо­му не впи­няєш?" За­микали Нас­тю - во­на, бу­ло, та­ки вте­че; чи две­ри­ма, чи вiк­на­ми, а вте­че. Лає па­нi, б'є, а во­на бу­ло:

- Нехай, не­хай! Уп'юся - все за­бу­ду, ве­се­ло бу­де!

Чого вже па­нi не ро­би­ла! Бу­ло як ще тве­ре­за Нас­тя, то па­нi умис­не її пе­ред сто­лов­ни­ка­ми со­ро­мить: "От дiв­ка, от зо­ло­то, от ле­да­щи­ця!" А Нас­тя нi­би й не чує. Смi­ються во­ни, i во­на ще всмiх­неться. Вто­ми­ла­ся вже й па­нi сердив­шись: "Хоч удень же ро­би ме­нi доб­ре, ле­да­що! Не­хай то­бi вся­чи­на!" За­ми­кає, бу­ло, удень її, сте­ре­же, а вве­че­рi тiльки пус­ти­ла, - во­на й зник­не до но­чi.

Найшлася в Нас­тi ди­тин­ка… та­ке-то ма­ле­сеньке, сухе­се­ньке, сла­беньке!

Як за­ба­чи­ла йо­го Нас­тя: "Ди­ти­но моя! Ли­хо моє!" - засто­гнала i, за­ту­лив­шись ру­ка­ми, зап­ла­че. А дав­но вже во­на не пла­ка­ла… Я бо­юся, що Чай­чи­ха, ду­маю, вже на доч­ку не ди­виться, то й ди­ти­ну не при­вi­тить, та пiд­но­шу до неї ти­хенько.

- Бог… - ка­жу, - ди­тин­ку нам бог дав!

Вона взя­ла ди­тин­ку на ру­ки й ди­виться пильно й журли­во, i по­ну­ро… Ди­виться, ди­виться, по­ки аж сльози в неї по­ко­тилися. "Го­ре, - ка­же, - го­ре да го­ре…".

Я й со­бi ка­жу: "Го­ре!" пла­чу­чи. Отак ми на­род­жен­ця при­вi­та­ли - су­мом та пла­чем!

I рос­ло ж во­но труд­но та бо­лез­но: усе нез­ду­жає, та незду­жає, та кви­лить. А Нас­тя ста­ла бiльш iще пи­ти. Як п'яна, то, бу­ло, ще за­го­во­рить до ме­не i ди­ти­ну по­пес­тить, по­жа­лує: "Ди­ти­но моя! Чо­му твiй та­то не прий­де одвiдати­?.. Шко­да йо­го до­жи­да­ти: не прий­де! Що йо­му? Вiн i не спи­тає нiко­ли… А ти ме­не, ян­го­лят­ко, не кле­ни". Ота­кi, бу­ло, сло­ва про­мовляє, а са­ма до ди­ти­ни всмi­хається i лад­ки їй б'є. Б'є лад­ки, - сум­но бу­ло ди­ви­тись: ди­ти­на мов нежив­енька, а во­на з нею грається… Як же тве­ре­за, то зро­ду не пi­дiй­де до ди­ти­ни, не гля­не - бi­жить геть. Ми вже ту безтал­анночку мо­лоч­ком на­пу­ва­ли.

Одного ра­зу, як не пус­ти­ли Нас­тi два днi, чи що, гос­по­ди! Би­лась во­на, кри­ча­ла, на­че її га­ря­чим за­лi­зом пек­ли: "Ой, пус­тiть ме­не, пус­тiть! Або з ме­не го­ло­ву здiй­мiть! Змилуй­теся! Му­чи­те ме­не на­що й про що? Я п'яни­ця вiч­ная… По­ми­луй­те ме­не, пус­тiть! Уп'юся я, своє ли­хо засипл­ю… А в тве­ре­зої - ли­хо обiк ме­не си­дить, ли­хо ме­нi в вi­чi ди­ви­ть­ся!" А па­нi все не ве­лить пус­ка­ти та жал­кується сто­лов­ни­кам: "Якi сi лю­ди п'яни­цi! Ма­буть, во­ни вже iн­шу iс­то­ту ма­ють, не та­ку, як у нас… Гляньте - мо­ло­де­сенька, а вже впи­вається! Ле­да­щи­ця, та й го­дi!.. Пхе! А ди­тя своє зов­сiм за­нед­ба­ла, - про­па­дає ди­тя".

А во­ни вже їй на те: "Страх! У цих лю­дей нi со­ро­му, нi со­вiс­тi, нi ду­шi десь не­має!" Да так i су­дять со­бi, смач­ненько ве­че­ря­ючи або так бав­ля­чись.

А ди­тин­ка ти­хо дiй­шла… од­но­го ран­ку при­ход­жу я її по­пестити, на­го­ду­ва­ти; вход­жу - у ха­тi тем­но, бо над­во­рi нах­марило, да­ле­ко грiм одг­ри­мує, вi­те­рець за­лiг десь, ти­ша…

Входжу, див­люсь, а ди­тин­ка вже очи­ця­ми по­во­дить. Я до неї ки­ну­лась, пе­рех­рес­ти­ла. Во­но зiтх­ну­ло ра­зо­чок, i ду­ше­чка її од­ле­тi­ла… Нi Чай­чи­хи, анi Нас­тi не бу­ло до­ма. Я ди­тин­ку об­ми­ла, приб­ра­ла, стiл зас­ла­ла i на сто­лi її по­ло­жи­ла. Збi­га­ла - свi­чеч­ку ку­пи­ла, зас­вi­ти­ла в головк­ах… ру­че­чки їй зло­жи­ла…

Прийшла Гор­пи­на, пе­рех­рес­ти­ла, по­цi­лу­ва­ла хо­лод­ну ону­чеч­ку i дов­го сто­яла над нею, дов­го. Прий­шла й Нас­тя, ве­се­ла й п'яна.

- Що се та­ке? - ка­же. - Доч­ка моя вмер­ла? Доч­ко, доч­ко ма­лая! Ру­ченьки мої хо­лод­нi­сiнькi! Ли­ченько моє прив'я­ле! - са­ма бе­ре її за ру­чеч­ки, цi­лує, у го­лiв­ку цi­лує. -Яке ж нi­ме! Ко­лись-то кви­ли­ло ти­хенько - те­пер нi­ме… Так отеє ти вмер­ло?.. Доб­ре, до­неч­ко, доб­ре! Їй же бо­гу, доб­ре!

А са­ма слiзьми об­си­пається, на­че й го­рює, й ра­дiє чо­гось ра­зом.

Коли схо­питься ху­тенько:

- Горiлки тре­ба, го­рiл­ки! Лю­ди бу­дуть: хо­ва­ти до­ню прий­дуть!.. Чи прий­дуть же? Що ж? Все тре­ба го­рiл­ки… По­бiжу!

I по­бiг­ла, i до но­чi не вер­та­лась. А ми тут роз­го­ри­ли тру­ночку, приб­ра­ли, зiл­ляч­ком ук­вiт­ча­ли. Уно­чi Нас­тя верну­лась. Знов ди­ти­ну за ру­чеч­ки бра­ла, знов у го­лiв­ку цiлу­ва­ла­. Ко­ло тру­ноч­ки й зва­ли­лась, i зас­ну­ла, i все: "До­бре, доб­ре, їй же бо­гу, доб­ре!" Все те сло­во про­мов­ля­ла.

А вран­цi про­ки­ну­лась, по­ба­чи­ла тру­ноч­ку, - iздригну­лась, збi­лi­ла.

- Умерла! - про­мо­ви­ла, на­че во­на то­го й не зна­ла, за­бу­ла. До ди­ти­ни, а я її од­вод­жу:

- Насте! Нас­те!

- Пустiть! - грим­ну­ла. - Не­хай по­див­люсь! Я ще не ба­чи­ла її до­сi, до са­мої смер­тi її…

Дивилась-дивилась, якось тих­ша­ла все, нi­би су­ми­ря­лась, та й вий­шла з ха­ти.

Ми й по­хо­ва­ли ди­тин­ку - її не бу­ло; а по­тiм, як уже прий­шла, - прий­шла то­го ве­чо­ра тве­ре­за i бi­ла-бi­ла, стом­ле­на та­ка прий­шла, - нi­чо­го в нас не пи­та­ла… Пiс­ля сього ще гiрш за­пи­ла.

Не день же й не два та­ке жит­тя ве­ло­ся… ма­тiн­ко, два ро­ки! Ко­ли Нас­тя ра­зом по­ки­ну­ла пи­ти, нi­ку­ди й кро­ку з дво­ра не йде; а са­ма та­ка три­вож­на! В ли­цi мi­ниться, здри­га­ється, тру­ситься, - от на­чеб во­на со­бi смер­тi чи… во­лi жда­ла! Пи­таю - мов­чить. I так три днi. На тре­тiй день уве­черi про­мо­ви­ла сло­во: "Обма­нив!" - Нас­те, го­луб­ко, - ка­жу їй, - що то­бi та­ке? Ска­жи ж ме­нi, моя без­та­лан­на!

- Що ме­нi зро­би­ти? Я пi­ду до йо­го, пi­ду… Або я йо­го з свi­та зве­ду, або са­ма зiй­ду. Вiн ме­не впев­нив, що в по­не­дi­лок во­лю приш­ле… Пi­ду, пi­ду, хоть за­ду­шу йо­го… Мо­же, полег­шає. Вирвалась у ме­не з рук та й по­бiг­ла. Я за нею, са­ма ста­рiй кри­чу: "Ли­хо, го­ре бу­де!" А ста­ра тiльки го­ло­вою кив­нула, нi­би й не жда­ла iн­шо­го.