Вареник. Так не будуть, значить... і моїх нема,- стало буть, насмішка... гордують...
Дембицька. Ні, вони коли-небудь...
Дзвонарська. Безпремінно.
Дембицька. Само собою...
Вареник. Як вони самі собі, то й ми самі собою! До їх кланятись не підемо. Нас треба як грошей чортма,- розумію... Ми страву й самі поживемо. Гукніть там, Власівно, нехай несуть!
Дзвонарська виходить.
Вареник і Дембицька.
Дембицька. Моєму синові і мені ваша дочка до вподоби.
Вареник. Спасибі. Вона моторна дитина.
Дембицька. Я б, пожалуй, змогла посватати.
Вареник. Чув.
Дембицька. Ну... а нащот приданого як?
Вареник. Та все як слід справимо; позичать не підемо.
Дембицька. Натурально, натурально!
Вареник. Дочка у мене робітниця добра, надежна, дебела: ніхто її не пережне й не перегребе.
Дембицька. Так, так... але при їх положенії...
Вареник. Не безпокойтесь... і при положенії.
Дембицька. Має ся розуміти... але... який капітал взяти нам можна?
Вареник. Е, нащот грошей, то я вам скіжу, панійко, так: до смерті ні копійки не дам,- нехай самі трудяться; а після смерті... з собою не заберу.
Дембицька. Конечно... только в таком случаї... виходить, зовсім недоразумінія... Власівна, значить... проше пана...
Ті ж та Сисой, Зінька, Дзвонарська, Наталка в Вівдя.
Сисой (входить в середні двері, раптом захрьопуючи). Ой, чуть собаки не порвали!
Наталка. Він реготався, аж гавкав, а собаки й собі!
Дзвонарська. Цить!
Дембицька. Сядь мені... та не ложи ручки в бручки!..
Наталка сміється
Дзвонарська. Пожалуйтесь!
Вівдя. Ку-ку-ку-кур-ку ку-ку-ку-ди?
Дзвонарська. Сюди, сюди! Звиніть,- трохи заїкинька!
Вівдя. А ті-ті-ті-ті-ті...