Дзвонарська. Вузковатий нагрудничок!.. Не стискає, мовляв, трудно!..
Сисой. Н-да! Трудно...
Вареник. Не сухопара.
Зінька (з плачем). Вони сміються. (Тіка).
Дзвонарська. Не соромся, моя комашечко: то божа благодать! Застидали: звісно, жіноча дівственность..
Ті ж та Овсій і Наталка.
Наталка. Вівдя пита, чи кидать зараз вареники?
Дзвонарська. Так і лізе! Про це стидно говорить, комашечко!
Наталка. Чого?
Вареник. А й справді?
Дзвонарська. При благородних про ці низькі речі не розмовляють.
Вареник. Чудно!
Овсій. А там ще жидки прийшли, питають, чи зараз починать баль?
Вареник. Ет, після...
Овсій. Може, одправити?
Вареник. Нехай ждуть!
Овсій пішов.
Ті ж без Овсія.
Вареник. Ну, а що, пан предводитель не будуть?
Сисой. Вот би сюда приєхали!
Вареник (до Дзвонарської). А ви ж казали...
Дзвонарська. Не знаю... що б воно.
Дембицька. Так; але вони нездорові...
Вареник. Погордували, значить... Гм! Гм!
Дембицька. Ні, щось зробилось желудочне.
Дзвонарська. Да, знаєте, буває, от, будемо говорити, і зі мною: оце собі і п’ю, і їм як слід... а то вдруг, звиніть на цім слові, у цім містоположенії почнеться обморок, і так, мовляв, клубком підходить, підходить аж у голову,- і січас тобі завернеться, завернеться і... зомленіє. Я совітувалась з лікарями, дак говорять: не смотріть у ту сторону, де біжить скажена собака.
Сисой (вдержується од сміху до немоготи). Мамонька, я вийду! (Вибіг).
Дембицька. Чого ж то скажена собака?
Дзвонарська. Та видите лі, щоб обморок не притягти вітром.
Дембицька. А-а!