Тінь: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Пішов звідси, наркоман! — закричала бабця з-за моїх дверей. Загавкав собака.

— Ти мене не заплутаєш, виродок! Я заходжу!

— У мене собака, забирайся, а то гірше буде! — заволав Тінь баб’ячим голосом.

— Тобі ж гірше.

Я вистрелив, приставивши дуло майже впритул до замка, запізно подумавши: чого це у мене один замок на дверях? Адже були два. У під’їзді постріл пролунав аж занадто приголомшливо. Вуха різнув біль, замок вилетів з порядним шматком дверей на додачу. Десь далеко завищала бабця. Двері відчинилися, і я, наче в страшному сні, побачив лежачу на підлозі бабцю, що вхопилася за скривавлене стегно. Дрібний песик, підібравши хвоста, побіг до кімнати. Усе було б не так страшно, і навіть непогано, якби я, кинувши мигцем погляд на двері, не помітив, що квартира тепер вже не тридцять друга, а двадцять третя. Я закліпав — все одно двадцять третя! І бабця була справжнісінькою, я її не раз бачив, коли вона сиділа біля сусіднього під’їзду на лавці. Я кинув рушницю і кинувся до бабці. Та перелякано і дуже жваво для важкопораненої відскочила від мене, щось прокричавши і осінивши мене для чогось хрестом. Ні, не сильно зачепив, та й крові було зовсім небагато. Слава Богу.

Розвернувшись, я підхопив рушницю і кинувся вниз. На вулиці мене знову перекосило на обидва ока, але тепер я був до цього готовий. Тому перш ніж рушити далі, я ґрунтовно протер очі, і лише переконавшись, що бачу те, що бачу, пішов до сусіднього під’їзду. Якби знадобилося, я б і навпомацки дістався.

Біля під’їзду сидів сусідський доберман. Звичайно ласкавий і готовий лизнути навіть самого незнайомого перехожого, він вишкірився, і по всьому вигляду було видно, що пускати він мене не має наміру. Шкода. Я підняв двостволку і, намагаючись не дивитися в очі собаці, натиснув на спусковий гачок, рознісши йому голову. Вона хоч би не мучилася. Виправдання не найнадійніше, але інших у мене не було. Перезарядивши двостволку, я кинувся до під’їзду, ретельно відлічуючи свій третій поверх. Один раз збився, навіть не знаю як — усе, напевно, штучки Тіні, потім довго дивився на номер своєї квартири, поки не здогадався просто засунути ключ. Ключ провернувся.

Цікаво, чи скоро приїде міліція? І чи будуть вони розбиратися, що до чого, або відразу замочать маніяка з двостволкою?

Я відчинив двері й увійшов.

Спершу нічого не побачив. Усе було як завжди, і я на декілька секунд розгубився. А потім побачив на килимі в коридорі плями. Якого кольору розібрати точно з висоти мого зросту та ще й з вадами зору було неможливо. Я, наче в трансі, сів навпочіпки перед найближчою плямою і придивився. Плями були безумовно якщо не червоного, то вже точно рожевого кольору, і їх було багато. Майже безперервна смуга тягнулася з боку ванни до кімнати. Здається, я зрозумів, що це за чортівня, проте й досі сидів навпочіпки на підлозі, нічого не роблячи. У квартирі панувала абсолютна тиша. Я відчував, що втрачаю сили. За спиною — там, де знаходилися незачинені вхідні двері — почувся шум… Я трохи повільніше, ніж належить, повернувся, трохи не втративши при цьому рівновагу, і виставив перед собою рушницю. Зверху по сходах, до моєї квартири поволі спускалося щось, що нагадувало мого сусіда зверху. Навіть під час найстрашніших запоїв цей алкаш близько сорока років від народження виглядав набагато симпатичнішим, ніж те, що наближалося тепер. Звисаюча донизу, як у шарпея або мастіно, шкіра на обличчі надавала йому вигляду людини, яка обмінялася шкірою з якимось товстуном… або ж його самого роздули як м’ячик, а потім спустили. Видно, під одягом було те ж саме. Очі сусіда закривали звисаючі повіки, але я не сумнівався, що він не помилиться в напрямі. Яка збочена фантазія спонукала Тінь створити таке?!

Десь внизу грюкнули двері і почувся тупіт, і він стрімко наближався. Я нарешті прокинувся і кинувся до дверей. Хотів кинутися, але насилу зміг тільки доштовхнути власне тіло до дверей і впасти там на коліна. Сусід-алкаш вже простягав до мене руку. Мене почало нудити. Я майже зачинив двері, сусід встиг в останню мить їх затримати, і одночасно в під’їзді відчинилося ще кілька дверей, як знизу, так і зверху. Хтось впав, так що завібрувала підлога. Двері поволі відчинялися під натиском сусіда. Я був геть знесилений. У кімнаті щось нерозбірливо крикнула Лінда. У коридорі пролунав страшний крик. Хтось у відчаї крикнув: «Ні!» — здається не я один міг чинити опір. Щілина між косяком і дверима виросла до ширини мого тіла. Я вистрелив. Сусід із перебитими ногами, з якимсь булькаючим звуком, схожим на людський крик тільки, якщо маєш гарну уяву, упав. Добре, хоч не на мене. Я закрив двері одним відчайдушним рухом, майже не сподіваючись що встигну це зробити раніше, ніж молодик з першого поверху, що перетворився на якесь чудовисько, вкрите зроговілою шкірою, досягне дверей.

Я встиг. У двері гучно вдарилося тіло. Я клацнув замком, опинившись у відносній безпеці. Усього лише наодинці з Тінню. Насилу піднявшись на ноги — здригаючись кожного разу, як в двері билося чергове, а може, одне і те ж, тіло — спираючись на рушницю, я пішов в кімнату. І остовпів.

Маленьке, синюшне, покрите слизом, тіло новонародженого лежало в метрі від Лінди, що розкинула в різні боки скривавлені ноги. Дівчина не ворушилася, притулившись спиною до батареї біля протилежної стіни, очі її були заплющені. А ось новонароджений ворушився. І дуже жваво. Він щось робив, і одночасно поволі повз до Лінди, залишаючи на килимі плями слизу. Здається, він виліз з неї зовсім недавно. Немовля різко озирнулося на мене, у мене захватило дух. Він їв її!… З рота маленького монстра стирчала пуповина, і він жував її, поволі просуваючись до тіла Лінди. Шлунок не витримав і стиснувся в неконтрольованому спазмі. Я нахилився і проблювався, як заворожений продовжуючи спостерігати за цією огидною сценою. Малюк посміхнувся мені, зробив декілька швидких жувальних рухів, потім виплюнув пуповину і невміло, але цілком розбірливо радісно вимовив:

— Мені потрібна їжа!

Я нічого не відповів. Не тільки тому, що відповідати не мав наміру, а і тому, що просто не міг зітхнути. По тілу пробігли мурашки, потім хвилею накотила слабкість і я, не утримавшись на ногах, впав.

— І така теж, — вимовило немовля, підморгнувши. Почекай, закінчу з нею, а тоді займуся тобою.

Він вхопився за пуповину ротом і з божевільною швидкістю почав жувати, просуваючись до тіла Лінди ще прудкіше, ніж раніше.

Я вмирав.

У двері барабанили вже декілька тіл, чулися завивання і рев.

По підлозі в трьох метрах від мене повзло немовля — до матері йому залишилося зовсім трохи. Але зустріч їх буде не такою приємною, як це відбувається звичайно.

Лінда різко розплющила очі, погляд її був спрямований прямо на мене. Я майже нічого не бачив. Тільки її очі тонкою ниточкою з’єдналися з моїми. «Зупини!» — говорили вони. Я майже не відчував тіла. Груди сіпалися в спазматичних спробах наповнити легені повітрям. Це був кінець.

«Убий!»

Я зітхнув. Повітря влетіло в легені подібно до бомби, що розірвалася, подібно дощу, що випав в пустелі. Одне велике глибоке зітхання. А потім ще одне і ще, і ще…

«Убий!»

Двостволка була важкою, як надгробна плита.

Вхідні двері затріщали і з гуркотом випали. Почувся переможний рев кількох горлянок.

Я докрутив лежачу на підлозі двостволку у бік немовляти і швидко засунув один заряд. Якраз в дупу. І вистрілив. Немовля відлетіло до стінки, і, ударившись об неї, поряд з Ліндою, завмерло безформною купою, здивовано витріщивши на мене очі. А я дивився лише на Лінду. Дісталося і їй, хоч і значно менше, ніж Тіні. У повітрі повисла тиша. Я озирнувся — тварюки поволі відступали, невпевнено озираючись один на одного. Вони мінялися прямо на очах.

Сили швидко поверталися до мене. Я встав, відчуваючи мало не ейфорію, відкинув тепер уже непотрібну рушницю і наблизився до Лінди. Вона ще дихала, намагалася дивитися, але очі вже неслухняно закривалися. Я підхопив її скривавлене й навдивовижу легке тіло й пішов до виходу. Монстри кудись зникли, розчистивши прохід, тільки на сходовій клітці лежав сусід зверху і стогнав, вхопившись за ногу. Я зробив його інвалідом. Насилу тримаючись на ногах, я спустився до машини, посадив на переднє сидіння Лінду, абияк зафіксувавши її ременем і, оббігши машину, сів на місце водія.

— Я хочу спати, — ледве чутно прошепотіла Лінда, не розплющуючи очей.

— Уже скоро, — пообіцяв я, — але ще не засинай.