Тінь: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Голос Владислава, або правильніше сказати, отця Владислава став сильнішим. Він напевно зрозумів, що те, ради чого ми сюди приперлися, почалося. На обличчі його, проте, нічого не можна було розібрати; воно як було відчужене і зосереджене на самому початку служби, таким і залишалося. Витримка, треба сказати, у нього була чудова. Не те, що у мене. По внутрішній стороні одного, а потім іншого, плеча потекли цівки холодного поту, немов кров. Не знаю, як у інших, а у мене організм саме так реагував на специфічні й напружені ситуації. Стало задушливо. Повітря немов ущільнилося, щось не пригадаю я за собою такого. Додатково почало різати від сонця очі. Це вже нікуди не годилося. Я подивився на інших — тільки настороженість, і жодних явних ознак поганого самопочуття. Може, це наслідки стресу, пережитого недавно? Вони десь зовсім поряд. Я різко подивився убік — здалося, ніби щось побачив. Нічого. Струснув головою, але нічого не змінилося. Далі було важко дихати, сліпило очі, і навіть м’язи почали наливатися важкістю. Я, як і всі, сидів на землі, й тепер вирішив піднятися, в надії, що стане легше. А може, це все якісь лісові гази, може, болото поряд? Присутність примар ставала все виразнішою, немов натякаючи, що гази тут ні при чому. Здається, я навіть міг сказати, де вони мали знаходитися. Ось там, прямо переді мною, метрах в трьох-чотирьох, між мною і могилою. Я спробував встати, навіть почав рух… і побачив. Самотня постать проступала в просторі саме там, де я і чекав. Хоча вона була й одна, але я відчував якусь подвійність її природи. Мати і батько. Я бачив зараз тільки жінку. Простір звузився до одного метра, я звалився знову на землю, не бачачи нічого навколо окрім цієї виснаженої старої. Якщо знати передісторію, то можна було з упевненістю сказати, що ця жінка не така вже й стара, як виглядає. Напевно, вона виглядала такою, якою її застала смерть, рак швидко висмоктав із неї всі залишки молодості, а потім і життя. Я боявся. У постаті, що стояла переді мною, здавалось, не було агресії, але я все одно боявся. А потім я не зміг видихнути і все навколо потемніло…

…Біль! Щодня лише біль. Його нічим не можна заглушити, вже краще б це був тілесний біль.

Усе було готове. Залишилося лише зробити останній крок — і назад шляху не буде. Чому я вірю, що все відбудеться саме так, як описано в книгах? Чому я ні на мить не сумніваюся? Може, тому, що більше ні на що сподіватися. Але тоді чому я не боюся? Або все ж таки боюся? Напевно, я просто не знаю, що потрібне цього боятися, мене ніхто цьому не навчив. Я сиджу на підлозі, на килимі, у себе вдома. Можливо, не варто було поганити будинок цим, але часу, та й бажання вже немає. Потрібно поспішати, бо нічого не вийде, а це буде найстрашніше.

Я нахиляюся і тремтячими пальцями запалюю свічку. Як банально. Згадую визубрені напам’ять слова, готуюся їх вимовити. Раптово мене всю охоплює нерішучість. Що я роблю?! Проте я вимовляю першу фразу. Всього лише слова. І замовкаю. Нічого не відбулося. Я відчуваю полегшення, а слідом за ним підступає відчай. По обличчю течуть сльози, та я їх майже не помічаю. Заплющую очі і починаю знову. Проговорюю весь монолог.

Усього лише слова.

Тоді чому я так боюся розплющити очі? Попереду всього лише дзеркало. Велике дзеркало в повний зріст. Я розплющу очі й побачу своє віддзеркалення. Більше нічого. Я боюся. Я знаю. Я відчуваю.

Я розплющую очі.

Замість мого віддзеркалення в дзеркалі я бачу його. Я не можу на це дивитися, але дивлюся, не можу відірватися. Думок в голові більше немає. Я не знаю, навіщо сиджу гола на підлозі, чому переді мною стоїть свічка, я не знаю, як мене звати. Це все не важливо. Усе важливе переді мною. Немов десь зі сторони звучить мій голос, такий далекий. Стандартні слова, вивчені довгими ночами, вистраждані зраненою душею. Я пропоную йому себе, частину свого життя… і він погоджується. Легко й відразу…

…Я зітхнув, немов вперше — глибоко і ніяково. Немов саме життя увійшло до легенів, звідти по капілярах, венах і артеріях розтеклося тілом. Я знов почав відчувати своє тіло, але як і раніше, не бачу нічого окрім жінки.

— Я зробила помилку, — долинув до мене її голос. Тепер твоя черга.

— Почекай! — закричав я, але вона вже почала змінюватися.

Незабаром переді мною стояла прозора фігура старого. Я зустрівся з ним очима і більше не зміг відірвати погляду. Він наближався, поглинаючи мою увагу. Я хотів встати і не зміг. Стало боляче в грудях, і я зрозумів, що знову не можу дихати. Потрібно було щось зробити, якось його зупинити…

…Задзвонив дзвінок. Я прокинувся першим. Це і не дивно — дочка спала міцно, а дружина… дружина була нездорова. Спочатку я вирішую, що хтось просто помилився дверима. Чого сп’яну не буває. Годинник показує за північ, в такий час я нікого не чекаю. Заплющивши очі, вирішую спати далі.

Дзвінок знов задзвонив. Я здригнувся. Приємна трель посеред ночі в повній тиші будить якісь незрозумілі страхи. Я встаю і йду до дверей.

— Хто там? — додавши голосу потрібну твердість, строго питаю я.

— Це я, тату.

Світ перевертається догори ногами… кілька разів і знов приймає звичне положення. Чого не можна сказати про мене. Голова паморочиться, я хапаюся руками за двері, щоб не впасти, серце нерівно калатає і нестерпно болить, хоча я ніколи на нього не скаржився. Я відразу все розумію. Просто мозаїка склалася в голові, не залишивши місця сумнівам.

— Тату, відчини, я повернулася, — долинає із-за дверей приглушений, але від цього не менш знайомий голос.

— Зараз, дитинко. Зараз, — насилу вимовляю я хрипким голосом. На кухні десь є ніж і сокира. Мабуть, візьму сокиру. Так воно буде вірніше.

Я відчиняю двері і дивлюся на ту, яка повинна була бути мертвою. Вона посміхається. Я лише мить дивлюся на дочку, а потім в голові у неї вже стирчить сокира, немов і не я її туди уткнув. Вона падає, не видавши ні звуку. Усмішка так і не сходить з її обличчя, робиться лише якоюсь сумною. За життя вона часто була сумною. Її посмішка…

Що ж я наробив!…

…Ще одне зітхання, ще один ковток життя. Я знову опинився в лісі. Здається, хтось тряс мене за плече.

— Я зробив помилку, — сказав привид. Він був майже не помітний і з кожною секундою міг зникнути зовсім. — Ти — наступний.

— Що я повинен зробити? — Я звертався в порожнечу.

— Чого? — пролунав за спиною голос Сергія Івановича.

— Ви бачили їх? — запитав я.

— Звичайно, бачили, — відповів шеф, розвіявши мої сумніви.

— А… бачили, що вони показували, чули, що вони говорили?

— Мабуть, сьогодні боги говорили тільки з тобою, — пробурчав шеф. — Ти краще дихай, здається, все вже закінчилося.

— Налякав ти нас, Ігорку, — долинув до мене голос Дмитрика.