Тінь: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Я хочу знати!

— О, як ти забазарив! Ну, так слухай: я… буду… правою… рукою… Адама — сина Сатани, — роздільно вимовив він. — А ти будеш…

Тут він вистрілив. Я навіть не встиг зреагувати, сіпнувся вже тоді, коли куля пролетіла над моєю головою, зрикошетивши, здається, об верхній край огорожі. Як би це не було неймовірно. Льоха, судячи з його спантеличеного вигляду, теж не чекав такого результату, навіть скосив здивовані очі на пістолет, немов ставлячи йому німе питання: чого це ти зробив, друже? Наступної миті, я пригнувся, щоб Товстому було незручно стріляти над огорожею, і ми практично одночасно вистрелили один в одного. Моя рушниця глухо бахнула, і крізь огорожу полетів дріб. У голові промайнула божевільна думка, що дріб може потрапити в кулю і зупинити її, але кулю зупинила не вона, а грати огорожі. Точніше, як і вперше, куля зрикошетила і знову навіть не зачепила мене. Льоха закричав, наповнюючи мою душу радістю і надією. У наступний момент супротивник вистрелив знову, але, мабуть, не цілячись — куля знов не вцілила в мене, я різко відсахнувся, одночасно намагаючись вибрати нормальну позицію для свого останнього пострілу. А Льоха, озвірівши від постійних промахів, видно, вирішив спустошити всю обойму. Одна з куль дістала мене, коли я черговий раз здійснював різкий маневр, намагаючись у такий спосіб уникнути попадання. Я впав, відчуваючи різкий біль в лівому передпліччі, готовий до того, що наступна куля стане для мене останньою. Але незабаром пістолет почав клацати, і я зрозумів, що і цього разу мені вдалося уникнути загибелі. Це було вже дивно. Хоча я був зовсім не проти. Настільки не проти, що на обличчі мимоволі, крізь біль, проступила усмішка. Я поглянув на пораненого супротивника, який скорчився на землі. Груди наркомана й соратника сина Сатани були скривавлені. Вмирати, проте, він не збирався, в усякому разі, не в даний момент, хоча помітно було, як важко він дихає. Не знаю, чи була у нього ще одна обойма, але діставати він її не поспішав. Втупившись ну мене озвірілими, і в той же час, загнаними очима, Льоха завмер в нерішучості. Я майже відчував, як в голові у нього бігають думки у пошуках виходу зі складної ситуації. Дуло моєї двостволки дивилося прямо на нього. Через грати, але це, видно, Льоху не сильно обнадіювало. І правильно. Я поволі випростався, не випускаючи його з прицілу, почав рухатися до хвіртки, вірніше до тієї дірки в огорожі, де вона колись була. Передпліччя жахливо боліло, аж тепер я починав це відчувати, права рука насилу тримала важку рушницю з необхідною для пострілу позицією і давно вже тремтіла від напруги. Адже у мене залишався лише один постріл, перезарядити двостволку я можу й не встигнути.

— Ну, що тепер мені з тобою робити? — поцікавився я, ставши у отворі, й притуливши руку з рушницею до стійки огорожі. Поставивши це питання, я сподівався, що Льоха знайде, що відповісти, тому що у мене не було конкретних думок із цього приводу, а те, що починала підказувати логіка, було зовсім вже не до душі.

— Давай розійдемося, — спалахнула в його очах надія. — адже ти сам пропонував. Зробимо вигляд, що ні хера не було, а?

— І ти повернешся до Тіні, до свого Адама, — роздумував я. — Підеш і розповіси йому все. Так?

— Ну, і що? Слухай, а якщо я присягнуся, що не повернуся до нього? Давай, а? Ти ж не хочеш мене вбивати.

— Не хочу, — погодився я. Кров вже накапала піді мною невелику калюжку, хотілося кудись залізти й заснути. Як же я втомився.

— Я тобі присягаюся! Я піду зовсім в інший бік і навіть не згадуватиму про Адама і про тебе, добре?

Я мовчав.

— Життя мені важливіше, ніж Адам і його справи, — додав Льоха. — А ти… роби з ним, що захочеш. Га?

Я кивнув і, опустивши рушницю дулом вниз, розвернувся і поволі пішов геть, заряджаючи її по дорозі. Навіть не вибираючи напряму. Просто йшов і слухав: коли він зробить це. Йшов, ні про що більше не думаючи, тому що думати було не можна. Хлопчик-перевертень, в цілому зовсім не винний в тому, що з ним трапилось; Валерій — винний по всіх пунктах, але чогось мені все одно іноді ставало ніяково, коли я згадував, що з ним зробив. Двоє лікарів, яких я навіть не знав — пляма на моїй совісті на ціле життя. Дуже я правильний для таких ігор. Дуже м’який. Пролунав шурхіт і неначе щось клацнуло. Серце стиснулося в передчутті небезпеки. Я майже з полегшенням розвернувся і, намагаючись не дивитись на постать, що рухалася в мій бік, навів рушницю і натиснув на гачок.

Постріл.

Постать впала і, сіпнувшись пару разів, завмерла. Я сфокусував погляд і пішов до Льохи. Лише б він був мертвий, лише б не довелося добивати!

Я щось зачепив ногою. Поглянув — так і є, пістолет. Він навіть не намагався його зарядити, у нього не було патронів, я стріляв в беззбройного. Утім, чи не все одно? «Ні, не все», — відповіло сумління, що як завжди прокинулася невчасно. Я просто рятував себе, хоча міг просто піти, сховатися від Тіні. Але я не хотів йти. Чи вірив я у те, що Тінь небезпечна для людей? Здається, це вже не важливо. Набагато важливіше для мене не це, важливіше те, що нас об’єднує, і те, що я цього не хочу. Не хочу до головного болю, до безумства. Можливо, я вже божевільний. Хтозна.

Я підійшов до нерухомого тіла, без особливого побоювання опустив двостволку на землю — дуже багато вже крові розтеклося з-під нього, — і перевернув на спину. Я не медик, але з першого погляду зрозумів, що Льоха мертвий. Одним наркоманом на світі стало менше. Ха-ха. Зробив діло — гуляй сміло. Сів недалеко від нього й, притулившись до стіни будиночка, заплющив очі й кудись провалився. Сном це назвати було не можна, але я явно відключився. Наполовину. Не знаю, скільки я так просидів, коли, опам’ятавшись, зміркував, що потрібно щось робити. З трупом, і з собою. Глянувши на свою руку, я переконався, що кров, якщо й не перестала, то, принаймні, уже не тече струмком. Перев’язати передпліччя не було чим, тому я просто роздягся, зняв майку, запхнув її в місці поранення під рукав, заткнувши, таким чином, рану. На якийсь час зійде. Із трупом проблема була серйозніша. До села було не так далеко, щоб там не почули пострілів. Скільки я так просидів, відключившись, не знаю, тому необхідно було виходити з найпесимістичних прогнозів. Треба розібратися з трупом негайно. Сподіватися, що менти не зможуть на мене вийти, було марною справою, той же Володька без проблем вирахує, з чиєї рушниці, найімовірніше, стріляли, а потім дізнається, в яких руках ця рушниця перебуває нині.

Який же він здоровий. Я спробував спочатку нести тіло, потім тягнути, але більш ніж метрів на сто мене не вистачило. Довелося залишити його під огорожею і бігти за «Таврією», сподіваючись, що за час моєї відсутності труп не втече. На щастя, цього не трапилося, а що найголовніше, труп лежав там, де я його і залишив. Чорт, скільки ж крові залишилося на землі! Я звалив його в багажник і поїхав до найближчої густої посадки. Думку просто втопити тіло в якому-небудь ставку я відкинув одразу — трупи мали дурну звичку спливати, що було мені абсолютно ні до чого. У багажнику в мене лежала лопата, тільки тепер зрозумів, чому її узяв. От і знадобилась. Коли, тіло було поховане, я, відчуваючи величезну втому, але з усвідомленням якісно виконаного обов’язку, поїхав назад.

На одного привида в цій місцині стало більше. На одного наркомана і, ймовірно, злочинця, і, напевно, рідкісного виродка — менше.

Годі, досить вилежуватися! Я рішуче встав із землі, судомно стискаючи в руці двостволку, і зробив крок до ділянки, котра мене цікавила. Зупинився — здавалось, що на цей крок всередині щось відгукнулося. Ні, начебто. Серце голосно калатає і щемить. Невже мене в мої роки схопить який-небудь серцевий напад. Буде дуже смішно. Володя, мент, службову машину якого я бачив недалеко від дач, дуже здивується, коли виявить моє мертве тіло недалеко від дачі, на території якої в гаражі стояв крадений BMW. А всередині він зможе виявити ще більше цікавого, та, швидше за все, про це він вже нікому не розповість. Мені страшенно не хотілося йти, але я змусив свої ноги слухатися і попрямував до дачі. У мене є рушниця, і, в крайньому випадку, я зможу нею скористатися. Іншого виходу просто немає. Або я заберу її звідси, поки на неї не наткнувся Володя, або її уб’ю.

У такі моменти навіть невіруючі просять Бога про допомогу. Я був саме з таких невіруючих. Спустившись з горба, швидко пішов до будиночка. Небо вже починало сіріти — день наближався до кінця. Як же мало у мене шансів, що вона не спатиме! Або це з мене такий песиміст? Ну, ось і дача. Покинута, як і майже усі тут. Навколо нікого. Під деревами причаїлися тіні й розібрати, чи є там щось, неможливо. У мене все-таки буде серцевий напад.

Я трохи постояв перед огорожею, постежив, поприсідав, намагаючись хоч що-небудь розглянути під деревами, так нічого і не побачивши, судомно зітхнув і пішов до хвіртки. Як на зло, хвіртка голосно заскрипіла, повідомляючи про мій прихід. Я виматюкав її… про себе і, стиснувши рушницю обома руками, пішов на ділянку. Якби хтось зараз мене налякав, то гарантовано одержав би у відповідь дріб. Палець на спусковому гачку так трусився, що я міг пальнути і без приводу.

На ділянці нікого не було. Тепер доведеться йти в будиночок, де, напевно, темно, бо віконниці зачинені, а вся електрика відрізана. Що ж, за цим я сюди і прийшов. А може, ну, його?

Двері виявились незамкненими. Я не знав внутрішнього планування, але, здається, там усього одна кімната, плюс, можливо, крихітна кухня, об’єднана з передпокоєм. Так і сталося. Штовхнувши двері ногою, я виставив перед собою дробовик і зробив крок всередину. Дотепер я нічого не відчув, шосте відчуття мовчало — це міг бути як мій успіх, так і хитрий обман з боку Тіні. Спочатку я нікого не побачив. Я стояв в невеликому передпокої, світло пробивалося від дверей до кімнату, проте освітлювало її не всю.

— Виходь, — тихо сказав я.

Заскрипіли старі пружини, почувся шерех і брязкіт, ніби зачепили каструлі і, через пару секунд в отворі показалася потворна людська фігура. Я відскочив назад на вулицю, натиснувши на спусковий гачок. Заклало вуха. Я відбіг трохи далі і, спрямувавши рушницю на дверний отвір, за яким нічого не можна було розгледіти через пороховий дим, почав чекати. Упевненості що я влучив, у мене не було. Що я бачив, теж не міг сказати. Якесь безглуздя.

— Виходь! — знову крикнув я.

Якийсь час нічого не відбувалося. Я тепер нічого не відчував і цьому традиційно були два пояснення — одне погане, а інше — гарне. Коли дим почав помалу розвіюватися, у отворі дверей з’явилася постать. Якби не бажання зберегти останній заряд, що знаходився в двостволці, я б вистрелив знову. А так змусив себе почекати.

Постать, так і не вийшовши з будиночка, нерішуче завмерла.

— Хто тут? — пролунав переляканий голос Лінди.

— Це я, виходь.