Москалець: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

XII

Ми з Бєловим зустрілися під «Нектаром» і почали рахувати гроші. Грошей було багато. Я прощався зі Львовом. Були уродини, але не Чаплині, а космонавтики, і ми вирушили до «Демової кухні». Вона, як і завжди, знаходилася навпроти «Інтуриста». Для початку ми взяли по дві фляшки пива і вийшли на вулицю. Теплий вітер квітня гнав повз нас череди струнконогих галичанок, гортав строкаті сторінки спідниць, ворожив на барвистих картах розкішних сукенок і, обертаючись зникаючою юністю, прощально ворушив гнучкі водорості запашних дівочих тіл. Я любив їх усіх. Бєлов любив пиво. Тому ми взяли ще по дві фляшки і незабаром перед нами виник Дем, борода й окуляри якого переконливо свідчили, що він теж сумував, — адже й над ним летіла весна з повною пеленою троянд, адже і над ним купалися купідони, салютуючи золотими тисячами сонячних стріл, які рикошетили від сяючих вітрин, сушили серце і губи, а тому Демові хотілося пити, а в «Перетязі» було «Слов’янське» і слова поета невідчепно крутилися в свідомості, навиліт пронизаній сліпучим квітневим сяйвом, неквапливо пересипаючись із денця її до вінець, а потім — навспак: «Пошерхлими губами цілуєш наконечник стріли — божевільний», — грошей було багато, Дема катувала спрага, «Слов’янське» стояло через дорогу, то чому ж нам було не опинитися

там, де вже не один рік здійснювалися ритуали на честь скляного бога, тим більше, що до поїзда залишалося цілих десять годин, ціла прірва житнього — я хотів сказати «життєвого» — часу, — і напівпорожній храм, який серед простолюду називався «Українськими справами», врочисто й буденно прочинив перед нами свої скляні двері. «Вірування відкидаєш усі — залишаєш любов шукаєш собі до душі релігію» — і це було останнє причастя перед далекою дорогою до Альп, де блукав крейзанутий Гельдерлін, шукаючи Діоніса або Геракла, Геракла або Христа, Христа або ще одної нагоди побачитися з Сюзеттою, з Сюзеттою або з Андрусею, яка вже тиждень виглядала мене в Штутгарту поміж тим дописуючи курсову і цмулячи рожеве вино, якого жоден з нас на дух не переносив, з фанатичною впертістю віддаючи перевагу «Слов’янському» або горілці, горілці або пиву, або пиву і «Слов’янському», яке було міцнішим за всі рожеві вина на світі, але горілка була ще міцнішою за «Слов’янське», отже, чому б нам було та й не опинитися в затишних хащах Стрийського парку, разом з двома фляшками вищеокресленої горілки, з хлібом і рибою, тим більше, що грошей виявлялося багато, а до поїзда залишалося цілих вісім годин, цілий океан сонячного часу впереміш із молодим листям на галузках і розспіваним птаством, яке виконувало твори Гафіза, Хайяма та інших, ще менш відомих поетів, покладені на музику Бампером, котрий кристалізувався перед нами біля зачиненого до Страшного суду «Мюнхена» і, побачивши мене, голосно заспівав на всю вулицю безсмертного Івана Яковича: «Нас на бабу проміняв», а потім виявив цілком благородне і, можна сказати, природне бажання допомогти нести торбу з кіром; безліч ніг і усміхнених вуст стояло на зупинці четвертого трамвая, але: «вже жіночі вуста не порівнюєш з рожами одягом і вином вже і мови нема про рубіни», — ні, не про рубіни йшлося нам тоді-і-там, на стрімкому березі блискучої течії з температурою сорок градусів — за Цельсієм? за Фаренгей-том? — «за Кіром», — зробив висновок Бєлов, і ми радісно святкували це небуденне наукове відкриття, бо це був день наукових відкриттів і освоєння космосу, останній день, коли ми були разом, бо відтоді, як зауважив у своєму романі Вовчик, «багатьох покосила «білка», дехто вік свій звікував у «дурках» та ЛТП, а були й такі, що спромоглися на власного вутлого човника «активної життєвої позиції», озброїлися веслами «здорового способу» і вийшли в бурхливе море...» — кінець цитати. Отож до поїзда залишалося шість годин, не так уже багато, але не так і мало; те саме можна було б сказати і про гроші, але що таке гроші — сміття та й годі, що наше життя — Гра, як цілком резонно зауважив Троцький, котрий чомусь стояв під «Нектаром»; отож ми лишилися суперечки про розміри озонових дзюр над Австралією і розпочали другий тайм тієї Гри, яка називалася життям, Гри люто газардової, а часом смертельно нецікавої, зі строкатими спідницями і барвистими сукенками на тлі, з теплим квітневим леготом угорі, де нерухомо висіли п’юрка хмар, ретельно виконаних Ботттічччелллі, де дзвонили трамваї, де співали морозівське «Винко, винко червоне», де було зле Крішні і він нагадував «Всесвіт зболілий схворований», за хвилину перед тим признавшись Бамперові і мені, що власне він, Крішна, і є батьком та матір’ю цього засраного всесвіту, опорою його і складом «ОМ», а за сумісництвом також Рігведою, Самаведою і Яджурведою; і прийшли мерзенні сини царя Дхрітараштри з Філіповки, озброєні грізними та ще й нецензурними словами, і хотіли зробити боляче Господові Крішні, бо здавалося їм, що так буде добре, але тут уже не витримали ми, ні я не витримав, ні Бампер, ні Дем, ні навіть Троцький не витримав, а найпершим не витримав Бєлов і зробив свою улюблену «трояндочку» з порожньої фляшки з-під «Слов’янського»; і ти бився аки тигр розлючений і несамовитий, аки обле, огрімне і озірне чудище, а тепер: «чуєш зітхання і стогони зойки і кров — звідусюди», але до поїзда залишалося ще цілих чотири години, купа часу, протягом якого можна було сяк-так зализати або обмити і перев’язати рани, відтягнути тіла загиблих, узяти ще кілька фляшок чогось, що вже не лізло, але на те вже ніхто не зважав, і справляти тризну, і проводжати мене зі Львова, надовго, може, назавжди, на віки вічні, амінь, бо на тебе чекає жінка, на яку ти проміняв своїх найвідданіших богатирів, і земля чекає, чужа, невідома, переповнена принадами і спокусами, багатством, демократією і рожевим вином, СНІД’ОМ та іншими цудами, замість цієї країни, на яку вже давно плюнули і Бог, і люди, злиденної, дурної, підступної, жорстокої, наївної, сентиментальної, щирої, брехливої, — одним слов’ОМ, «Слов’янської»; «бачиш жінку з волоссям розвіяним і в розлуці говориш про зустріч — не винен ти не винен ні в чому не винен — ти мариш», ти мариш цим старовинним містом, цими занедбаними соборами, цими крихітними кав’ярнями, цією розрухою духу, пусткою, «де пилюка — тілами піднята де і вітер — зітхання невидимих перехожих де загинули інші полонені», більше пятидесяти мільйонів п’яних, тверезих, цнотливих, агресив-них-і-хворих, чемних-і-здорових, мудрих-і-колаборантів, дисидентів-і-мудаків, братів-і-проституток, сестер-і-іншої наволочі, одним слов’ОМ — українців; «просто тут, просто серед твоєї вулиці відчуваєш у грудях стрілу — золотий її наконечник у серці», — «не журись», — каже Містик, замислено крутячи в пальцях юну кульбабу, — «не журись, он і театр такий є, може, ще все встаткується, не журись, ми добре погладимо тобі дорогу, а поїдеш далеко — побачиш багато; задивишся, зажуришся — згадай мене, брате»; «не журись», — каже Бампер, салютуючи щойно початою фляшкою «Слов’янського»; «не журись», — каже Дем, підтримуючи тіло Крішни, яке підводить перемотану двома носовими хустинками голову і, ніби відлуння, повторює: «нежурисьОМнежурись» — і гасне; «не журись», — каже Троцький, прикуривши сигарету з фільтром не з того боку, «ми ще побачимось і ти нам заспіваєш, от тільки якої?»; «не журись, — підхоплює Бєлов, — земля буде наша; і небо також»; вони вишикувалися на пероні в одну шеренгу і віддають мені честь, прикладаючи руки до босих непутящих голів, на них усі звертають увагу, косують і перешіптуються, шукаючи очима мента, але вони не бояться ні ментів, ні косих поглядів, вони вже нічого не бояться, і мені вперше за весь цей довгий час спадає на думку порахувати нас, — і з якимсь гарячим зачудуванням я переконуюся, що нас є семеро, гарне число, щасливе число, містичне число; семеро самураїв, семеро гномів, один з яких вирішив податися до Білосніжки; семеро апокаліпсичних («апоплексичних» — встигає поправити мене невиправний — «невипраний? то віддайте мене до пральні!» — Троцький) ангелів, шестеро з яких стоять на львівському пероні, що відпливає в минулий тривалий час, а на очах у ангелів стоять, без перебільшення, сльози — в натурі, бляха-муха, я сам то видів!— і втомлено зітхнувши, бо я втомився пояснювати неочевидні або самодостатні, може, банальні, речі, — я пояснюю вам, що це ніякі не п’яні сльози, і ангели ці — не п’яні, бо ангели п’яними не бувають, навіть у небесній своїй пивній; а потім, прокинувшись на невідомому відтинку залізничного дао, прислухаючись до перестуку коліс і злорадного хрипу в прокурених легенях, я дивлюся за вікно і бачу, як «зорі сліз теплі зорі пролітають по темному небу зорі сліз що не сяють», і бачу невідому, вічно нову стару землю і, засинаючи знову, встигаю ще здивуватися, яким гарним було моє прощання зі Львовом та його зимою.

КНИГА ДРУГА.

Упродовж снігопаду

I

За десять літ перед цим: світлі пахощі серпневих тіней, висока сеймова вода, наше нещасливе повернення з провінційного містечка, в якому батько не знаходив собі місця; такі собі Руан і Круассе. Ми втрьох — тато, сестра і я — сиділи на ґанку недобудованої хати, виглядаючи маму з роботи. Мама працювала на пекарні. Вона мала білого халата, який пахнув хлібом. Після зміни вона приносила дві-три паляниці, ще гарячі. Мабуть, ці паляниці дуже нас тоді виручали, тому що жили ми бідно. Ми ще не встигли завести господарства, лише посадили картоплю, а всі гроші йшли на будівництво. Наш батько пив. Він уже встиг перелякати нас із сестрою постійними скандалами, несамовитим криком, матюками, трасканням дверима і биттям посуду. Одного разу він бігав довкола хати, в якій замкнулися мама з сестричкою, з сокирою в руках. Він хотів зарубати маму. Я в цей час бігав по сусідах, благаючи їх врятувати маму. Мені було сім років. У моєму серці навіки залишився страх. Але того серпневого дня батько був тверезим. Ми всі хотіли їсти і виглядали маму.

Над селом стояли високі білі хмари, довкола було дуже просторо; сюрчали цвіркуни, а решта світу залишалася тихою. Все було дуже. Сестричка бавилася в піску. Батько курив цигарку. Ми мовчали. Я дивився на наш город і думав, що незабаром будемо вибирати картоплю. Я страшенно любив звук, з яким перша картоплина падала на дно порожнього відра. У моєму серці навіки залишилися страх і любов.

Мама прийшла. Вона принесла хліб. Вона отримала гроші. Гроші були мізерні, але мама купила рибні консерви у томатному соусі і виноград. Виноград був дуже синій, аж чорний. Мама накопала картоплі і поставила її варитися. Батько відкрив консерви і накраяв хліба. Ще була цибуля. І, мабуть, огірки. Ми були щасливі. Дуже.

Після вечері ми знову сіли на ґанку, тільки вже вчотирьох, і почали їсти темно-синій виноград. Було чотири грона, кожному по одному. Грона були дуже великими. Виноград був дуже смачним. Мама принесла нам із сестрою ще по шматку хліба, щоб у нас не боліли животи. Це було не так смачно, але ми послухалися. Ми були дуже слухняними і тихими дітьми. Заходило сонце. Тоді тато з мамою покуштували кілька ягідок зі своїх грон і віддали нам. Тому що у них від винограду починалася оскома. А в нас із сестрою оскоми не було, може, через те, що ми заїдали виноград хлібом. Ми їли виноград, а в батьків була оскома на зубах, і вже заходило сонце, сюрчали цвіркуни, усе голосніше й голосніше, і все яскравіше пахли матіоли. Тоді батько підвівся і сказав, що він скоро прийде. Ми з мамою навіть не перезирнулися. Просто стало холодно. Тоді мама сказала, що вони з сестрою підуть до баби Наталки взяти молока і заплатити за те, що брали «на віру». Мене залишили стерегти хату. Хата була зовсім порожньою, такою вона сниться мені й досі. Ми замкнули порожню хату, я повісив шворку з ключем на шию, і всі розійшлися. Я сидів на ґанку сам і мені вже не хотілося винограду. Здіймаючи куряву, повз хату ішла череда. Двоє пастухів привіталися зі мною і спитали, де батько. Я сказав, що батько пішов п’янствувати. Пастухи засміялися і погнали корів далі. Курява нерухомо висіла в повітрі, запахло свіжими кізяками і молоком. Над сусідським колодязем стояла перша зоря, раз-по-раз вибухаючи смарагдово-блакитним. Мабуть, хотілося плакати. У мене був ранець, у ранці лежав буквар, зошити, щоденник і пенал з ручкою, олівцем та Гумкою. Через два дні я мав іти до першого класу, для того, щоб навчитися читати і писати. Але я вже вмів читати і писати.

Потім усе це почало якось тривати: вечір, перша зоря, осідаюча курява, голоси цвіркунів. Злилося в одне і почало тривати. Тривати — отже, існувати. Мами з сестрою все ще не було. Тільки трохи голоснішою стала тиша. Від колодязя ішов чоловік. Я зразу побачив, що це не матіїв-ський чоловік. Але я не злякався, тому що він був тверезим. Він підійшов до мене і сів поруч.

— Привіт, старий, — сказав він.

— Драстуйте.

— Не кажи мені «ви». І нікому не кажи «ви». До всіх звертайся на «ти» і не вір тим, хто тобі казатиме «ви».

— А як тебе звати? — спитав я.

— Джим.

— ДЖИМ? — перепитав я і засміявся. Джимом звали песика баби Наталки.

— Ну, Джиммі. Хіба я знаю. Я прийшов попрощатися з тобою. Сказати, що більше не витримую і мушу повертатися додому.

— А де твій дім? — спитав я.

— Там, де й твій. Наш дім. Ти теж колись не витримаєш.

— Але мій дім ось, — сказав я і поплескав долонею по нагрітому за день ґанку.

— Ну, нехай. Це твій земний, тутешній дім. Бачиш: він недобудований? Він завжди недобудований. Там наш добудований дім.

Джим показав на зірку, яка сяяла над колодязем.

— Ти прийшов сюди першим за мене, — зрозумів я.

— І першим повертаюся. Троє-четверо з нашого приходу вже дома.

— А хто ще прийшов зі мною?

— Потім ти їх усіх зустрінеш. Вони впізнають тебе. Один з них матиме пишні світлі вуса; один хворітиме на астму; ще один житиме на Погулянці, один матиме білого пуделя, ще одна дівчина носитиме золоті коси до пояса. Ну, і так далі. Всі щось матимуть.

— А ти вже зробив те, задля чого приходив сюди?

— Його ніколи не можна зробити. Ми приходимо не для звершення. Приходимо підтримати і зберегти, передати далі. Своїм.

— Ясно, — сказав я. — Тому цей дім і стоїть недобудованим.

— Ну, то все старий. Радий був побачити тебе тут. Мені пора.