Москалець: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Господь Крішна заблукав; це була дуже хитра пастка, змайстрована демоном Ватсасурою у просторі між Галицьким ринком, вулицею Сербською і Ринком. Господь Крішна змучився і охляв, його нутрощі випалювала лісова пожежа, його вірні і незрадливі друзі Дем, Троцький та Бампер розчинилися в сяйливому океані під назвою «па-па», він ушосте виходив до зупинки тридцять шостої маршрутки, спересердя плював гіркими палаючими шишками та торішніми гніздами, обходив міжміську телефонічну станцію, звертав наліво, підіймався по Сербській і опинявся на Ринку, але на Ринку він теж був ушосте, тому він плював і тут, на ратушу і на прояву з тризубом, на вітрину медичної книгарні і на вітрину «Кентавра», розпачливо повертав направо і був уже майже цілковито готовий ступити перший крок у бік рятівної Вірменської, але демон Ватсасура передбачливо накреслив крейдою білу лінію, якої Господь Крішна не міг переступити в жодному, жодному, жодному, жодному, жодному-жод-ному, жодному-жодному, жодному-жодному-жодному разі, навіть у разі третьої світової війни, навіть у разі несподіваної москальської, польської, монголо-татарської або ізраїльської окупації, відтак він знову спускався Сербською, вдаючи, що невинно й просто прогулюється нічним Львовом, милуючись ренесансом, бароко, готикою і, кров би її люта спалила, сецесією, сідав біля сухого водограю навпроти Галицького ринку, запалював передостанню цигарку і напружено міркував, яким чином можна перехитрувати цього франсуватого Ватсасуру, але міркування виявлялося безуспішним, тому що Господь Крішна наперед був прив’язаний до його можливих плодів, а треба було зректися плодів своєї розумової діяльності, а він не знав, як це зробити, він попросту забув, як це робиться, бо йому перемкнуло, бо «Слов’янське» виявилося бензином, яким не гасять лісові пожежі, а поширюють їх, розповсюджують, подовжують, розтягують, ніби кайф, але це був не зовсім кайф, це був зовсім не кайф, це було лайф, добросовісно організоване демоном Ватса-сурою спільно з кейджібі і службою безпеки Анголи; такий просторий, такий безмежний, такий рідний до кольок у печінці Львів з усіма на світі високими замками, бернардинами, домініканцями, кларисками, кармелітами, арсеналами, личаковими, петрами-і-павлами, погулянками і левандівками з філіповками, академічними і скельними, кайзервальдами і стрийськими парками, з купою всіляких інших ріжноманітних цудів — щез, перетворившись на огидний до сердечного болю, запльований і загиджений кавалок замкненого простору між двома ринками; куди дивиться міліція, жеби-сь їй вже повилазило, куди дивляться народні дупо-тати, які мирно хропуть зараз по всій незачарованій демоном Ватсасурою території древнього європейського міста, куди, куди, куди дивиться той фацет з тризубом у руці, бородатий мудак, який прикидається Стефком Оробцем, але то не є Стефко, о нє, я Стеф-ця добре знаю, Стефцьо не стоятиме вночі посеред Ринку з рідною символікою в руках, Стефунцьо не такий; Стефку, виведи мене звідси, виведи з проклятого зачаклованого кола, де балює демон Ватсасура, індуський шайтан, контрабандою провезений отими чорножопими педиками з медінституту; Стефку, якщо ти є, врятуй мене, бо вже пора домів, спати я хочу. Господь Крішна заплакав, скрегочучи зубами і гучно сякаючись. Годинник пробив третю. До Господа Крішни підійшов патруль міліціянтів.

VIII

Троцький їхав. Він не знав, куди він їхав, але їхав він добре і йому було глибоко наплювати на всіх у світі демонів, як вітчизняного, так і зарубіжного виробництва; єдиною, кого побоювався і сердечно шанував Троцький, була білочка; білочка мала пухнастого хвостика і чотири лапки, метке доброзичливе звіря з кришталевою чарочкою на срібній таці; він приручив її років зо п’ять тому, але й досі не міг навтішатися з надзвичайного розуму білочки та її дружелюбності. Вона часто навідувала Троцького в найнесподіваніших місцях — у кльозеті, в підземному переході, в трамваї, в ліжку; інколи вона вискакувала на столик у «Нектарі», часом пробігала по прилавку в підвалі «Під вежею», особливо ж коли черга була довгою, до сходів, а такою довгою вона там була завжди; білочка любила бодуна, але бодун не любив білочки і ця нерозді-лена любов гострим ножем ятрила серце Троцького, особливо ж уранці, коли всі «крапки» спали тихим і безтурботним, як холера, сном; Троцький їхав, дрімав і мляво думав про кохання білочки до бодуна, коли хтось енергійно постукав у трамвайну шибку; Троцький розплющив одне око і побачив, що то Сметана; Сметана помер два роки тому, отруївшись антифризом, і Троцький чудово про це знав, але йому стало якось ледь-ледь трохи не по собі. Тому він розплющив і друге око. Сметана йшов поруч із трамваєм, зліва від Троцького спав великий, тлустий бодун, а на плечі в бодуна примостилася білочка і, хитро підморгуючи Троцькому, гризла довгий цукерок, зроблений на фабриці «Світоч».

— Ну от, усі в зборі, — вголос промовив Троцький, позіхнув і через плече Сметани виглянув на вулицю, щоб зорієнтуватися, де вони зараз знаходяться. Знаходилися вони на Привокзальній, трамвай їхав у парк.

Обережно, щоб не розбудити бодуна, Троцький переступив через його жирні коліна, одягнені в чорні турецькі панчохи з візерунками і пішов до виходу. Білочка бігла попереду.

— Я троха задрімав, спини мені тут, — сказав Троцький водієві і той слухняно виконав його прохання.

Троцький вискочив з трамваю, глибоко дихнув свіжим нічним повітрям і подивився довкола себе. Сметана сховався за взуттєвим магазином, а білочка побігла вздовж колії, намагаючись схопити трамвай за колесо.

Досвідчений розум Троцького блискавично оцінив ситуацію, в якій він опинився; ситуація, що й казати, була лажовою, а найгіршою в ній і найбільш значущою видавалася присутність Сметани, тому що білочка і бодун які-не-які, та все ж друзі, а от Сметана, хоч і був другом Троцького, але тільки за життя; з покійними Троцький рішуче відмовлявся спілкуватися, як тільки вони не прагнули цього. Троцький зважив усі «рго» і «contra», зрозумів, що вирішальна битва десь далеко не тут і пора відступати на заздалегідь приготовані позиції, тобто до цирку, де жив його друг художник Коля. Він перехрестився на Ельжбету і пішов униз. Назустріч крокував хтось дуже високий і грубий.

«Бодун», — подумав Троцький.

«Троцький», — подумав бодун.

Троцький завбачливо перейшов на інший бік вулиці. Однак це виявилося грандіозною помилкою, тому що у вітрині, серед відморожених манекенів стояв елегансько вбраний Сметана, недбало тримаючи в руці відрізаний чоловічий член; член був іще живий і ворушився, як встиг зауважити Троцький, ще раз переходячи вулицю. «JI а ж а, ч у в а к», — подумав Троцький і побачив на хіднику великого недопалка. Нехтуючи небезпекою, яка насувалася ззаду, Троцький швидко підхопив його і прикурив. У голові шалено запаморочилося, але загроза послабшала. До цирку залишалося не так уже й далеко. Проте він знав, що бігти не можна, в жодному, жодному, жодному, жодному, жодному, жодному, жодному-жодному, жодному-жодному, жодному-жодному разі, що вони тільки й чекають, коли він втратить самоконтроль, віддасться, наче курва, першому-ліпшому жахові, раз-два-три-чотири-сім, ні, не рахувати, треба щось іншого; «ну, бєлка, ну, сука, — шепотів Троцький, — ну, сука, ну, бєлка, я тобі того не подарую, вафлістка засрана, нехай-но я доберуся до Колі»; Коля працював ночами, тому що денний гуркіт трамваїв і авто роззосереджував його творчу уяву; майстерня Колі знаходилася в чудовому затишному підвалі, куди бєлкам вхід суворо заборонявся, тому що в підвісній шафці над столом з фарбами, розчинниками і пензлями завжди стояло п’ять-шість мурмильків одеколону «Тройной», а до того ж була книжкова шафа, напхана детективами, фантастикою, пригодами, прозою і поезією; втім, Троцький знав з усією можливою достовірністю, що ні детективів, ані фантастики йому тепер читати не можна, іцо перший же труп, яким неминуче розпочнеться книжка, або перша ж інопланетна потвора, негайно матеріалізується в усій своїй інфернальній красі серед полотен і мольбертів, підморгуючи і киваючи пальцем; тому треба випити сто-двісті грамів одеколону і читати щось дуже спокійне, веселе і неважке, нехтуючи всіма можливими шурхотіннями, поскрипуваннями, покашлюваннями тіней, підшептуваннями лукавого; треба, щоб горіло світло, вони бояться світла, поторочі, треба дуже уважно вчитуватися в текст — цього року Троцький кохався в комедіях Шекс-піра, — так і заснувши за столом з добрими, надійними пахощами фарб і ацетону або на старому, як Львів, пружинному матраці, який лежав упоперек майстерні; але боронь боже прислухатися, підводити очі чи там відповідати на питання.

«Не втікнеш!», — голосно й виразно сказав за спиною Сметана.

Тридцятиградусний липневий мороз ошпарив шкіру, волосся стало дибки і негайно вкрилося пухнастими голочками інею, але Троцький мужньо витримав цю несподівану й підлу з боку Сметани атаку, гонорово виплюнув бичка, який припікав губи, і перехрестився. Тепер він знав, що до майстерні лишилося сто двадцять чотири кроки. «Думаєш у Колі переночувати, — спокійно продовжував за спиною Сметана, — а його нема, він нині на Сихові ночує, в Ігбрка, вони там халтурку обмивали, і ти не втікнеш, тому що хочеш побачити, як зотліло моє обличчя і вигнили мої очі, озирнися, чуєш, Троцький, я до тебе звертаюся»; «переб’єшся», — подумав Троцький, але тут на стежку вийшов здоровенний, наче діжка з пивом, кіт і засвітив очима; до майстерні лишалося п’ятдесят вісім кроків. «Думаєш, кіт?» — доброзичливим тоном поцікавився Сметана. Троцький звернув управо і обійшов кота, не дивлячись у його бік; «а то не кіт», — в’їдливо засміявся Сметана; Троцький мовчав, він бачив уже, що віконце в підвалі світиться і йому лишилося вісімнадцять кроків до порятунку, тільки не треба казати Колі, завтра розповім, а сьогодні не можна. Позаду пролунав пронизливий свист. «Троцький!!!» — хором загукали Бампер, Дем і Сметана, але Троцький уже тиснув на ґудзик дзвінка; «Троцький, підар!» — не своїм голосом заволав Сметана. «Хто там?» — спитав Коля; «то я», — іржавим голосом озвався Троцький; заскреготів замок, по очах шмагонуло світлом, запахло щойнозвареним чифіром і розчинниками, весело заспівав Мік Джеггер. «Заходи, не встидайся!» — усміхнувся Коля. Троцький зайшов і повільно сів на крісло. «Колю, дай мені щось почитати», — тихо сказав він.

IX

Коли ти вперше повернулася з Амстердама і відчинила двері до нашого помешкання власним ключем, то побачила картину, яка — ти призналася мені потім — не мала нічого спільного з жодним із Брейгелів, але переконливо нагадувала про Босха: повсюди стояв несамовитий срач, повітря нестерпно смерділо кількатижневим алкогольним перегаром, тютюном і ще чорт-зна-чим, вазонки були переповнені незрозумілими стеблами загадкових пустельних рослин і недопалками, сміття висипалося зі щільно натоптаних відер, в куті безпорадно валявся розбитий млинок, у кльозеті рішуче й наполегливо блював Господь Крішна, у ванній спав готовий я, вкрившись твоїм халатиком і підмостивши під голову гумовий килимок. «Матка Босха», — вражено прошепотіла Андріяна, одначе це була тільки увертюра; ти штовхнула двері до покою і завмерла: на канапі сиділо двоє інопланетян, а третій порпався в шафі з одягом, шукаючи мотузка, щоб повіситися; це був Троцький, неголений, пухлий, з брудним волоссям, розбитим лобом і всіма ознаками delirium tremens; ти придивилася до марсіян уважніше — вони віддалено нагадували Дема і Бампера, але були такими страшними, якими ти їх ні до того, ні після того знаменного дня більше ніколи не бачила; «марсіанський бог, давно не голений, в окулярах з круглими скельцями й завжди п’яний, заклопотаний писанням божевільного роману й розведенням кроликів», — пригадалися тобі слова поета; марсіянин Дем не мав лівого скельця в окулярах, у його бороді тлів бичок, голову туго обмотував рушник у сажі й томатному соусі, а ноги були босі; Бампер гикав і стиха матюкався, його руки і обличчя були вимащені в сажу, тоскно блищали білки червоних очей, а неприродно товсті, потріскані варґи сочили-ся кров’ю. «А найдужче він полюбляє Spiritus vini rectificati з марсіанським томатним соком та ще кроликів з червоними очима, за яких постійно проголошує тости», — крутилися слова в твоїй шокованій свідомості. Жоден з них не звернув на тебе уваги, заклопотаний важливою справою: Троцький — пошуками мотузка, Дем і Бампер — витягуванням корків з порожніх фляшок; позаяк штопора ми не мали, корки доводилося пропихати всередину; коли ж настав цей день гніву, то виявилося, Що фляшок з корками всередині до пункту склотари не приймають. Отож усі були при ділі і тобі на мить стало аж незручно за своє вторгнення в цей сповнений діянь і по-своєму інтимний простір. Якби не макабричні звуки діалогу поміж Господом Крішною і унітазом, якби не задушевний монолог Бампера і шпокання корків, з яким вони полегшено залишали фляшкові лона, тишу в хаті можна було б назвати моторошно ідеальною. «Вош нас не чують, ми їх. Один одного не чуємо, мовчки сидимо в маленькій кімнатці у таємничих сутінках, непомітно з вуст зриваються перші марсіанські слова, потім цілі незграбні речення...» Ти зауважила відламані ніжки канапи, каструлю з чимось жахливим-жах-ливим на письмовому столі, книжки, безладно розкидані по підлозі, гори цигаркового попелу, розбиту кришталеву вазочку, недоїдки, лушпиння картоплі, порожні консервні банки, обгорілу знизу портьєру, руйнацію, хаос і занепад; підійшла до вікон і розчинила їх навстіж, сіла на краєчку канапи і закурила цигарку, міркуючи, що його робити далі — їхати до цьоці чи починати розправу.

— Троцький, лишися тої шафи, — сказала ти нарешті.

Дем і Бампер одночасно підвели голови. Троцький

приголомшено застиг з твоєю кошулею в руках. Потім усі троє перезирнулися.

— Бєлка? — напівствердно, напівзапитально промовив Троцький тремтячим голосом.

— Щось заскоро, — засумнівався Бампер.

— Що тоді, в такому разі? — спитав Дем.

— Я вам зараз покажу бєлку, — пообіцяла Андруся. — Я вам зараз покажу цілий зоопарк.

— Андруся, — здогадався Троцький.

— Так, це Андруся, — потвердив Бампер.

— Не інакше, як Андруся, — погодився Дем.

І всі троє одночасно, не змовляючись упали на коліна.

— Андрусю, помилуй! Пощади! Андрусю, не показуй нам зоопарк! Ми вже й так маємо всього того досить! Ми більше не можемо! Ти наш єдиний порятунок! Ми більше не будемо!

— Блазні, — сказала Андруся, несамовито затягуючись димом. — Кретини бородаті. Дебіли. Алкота. Імбецили. Бухарі. Синяки. Фіолетова мафія. Нещастя моє. Файно зустріли. Довго готувалися. Дні і ночі не спали. Вибилися з сил.

Троцький заплакав. Йому було страшно за мене. Він хотів піти, розбудити мене, щоб я втік, але не наважувався підвестися з колін. Єдиним, хто врятувався того дня, був Господь Крішна. Він почув голос Андрусі і навшпиньках вийшов з хати, а тоді прожогом кинувся тікати до «Нектару».

— Андріяно, прости нас, ми негідники; все прибрати хотіли ми, але зупинитися не могли. Тим зайнятися хотіли ми сьогодні якось, але забарилися з фляшками, ось, а приїхала ти, а ми... — дещо плутано став пояснювати Бампер.