Москалець: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Може. Деяких снів просто неможливо пригадати в деталях: імена псів, слід від долота, зображення на семикутних мексиканських монетах, нечутний голос, світляне коло на березі річки Темзи, вузлувату нить.

Важко сказати і те, в скількох культурах одночасно ми перебували на той час: досить згадати Санта Клауса, Діда Мороза і святого Миколая, щоб зрозуміти, яким великим був тягар нашої розпорошеності, якої цілісності бракувало нашим ритуалам і повсякденним чинам у вигляді слів, думок, подій, що відбувалися то позаду нас, то попереду, то поруч, і дуже рідко — з самими нами, направду. Деколи фізичним зусиллям доводилося примушувати себе — або тебе — збагнути, що оце — осінь, а це вже Різдво, а ото — tat twam asi, а оно — дорожній знак, і знак той закликає зменшити швидкість, пообідати, може — полікуватися. Так, зі знаками все життя було дуже непросто. «Це тому, що їх вигадали інші», — стверджувала ти, розчісуючи довжелезне вологе волосся, пильно вдивляючись у світло-зелене люстро — «мов камінь у воді, лице лежить, уживлене в сріблисту каламуть», — звісно, я знав, що ти мала на увазі люстра, а не дорожні знаки, одначе хіба не ми з тобою вигадали, що люстра — це теж знаки (і навпаки)? Ти вдавала, ніби забуваєш або навіть не підозрюєш про те, що все зводилося до одного питання: читати знаки — чи тлумачити їх; розуміти — чи вірити їм, чи надіятися на них... «Хм, — зауважувала ти, — любити дорожні знаки — це, щонайменше...» І ми пили прокляте рожеве вино, «Абсолют» або «Світогляд», метаксу або вайсбір, — або і все на купу, і це теж, без сумніву, вказувало на велику нашу розпорошеність у незчисленних культурах, ритуалах, осенях і веснах. «Але кат із нею, з розпорошеністю, — зітхала ти, — давай краще поговоримо ось про що: ти добре знаєш, чому до нас таке двозначне, три- і чотиризначне ставлення серед них...» Кельнери, вишикувавшись біля стійки, поскладали лапки на грудях, наближалася четверта ранку, і вони не зводили з нас очей. Очей було четверо або семеро; точну суму очей тоді було важко встановити, а тепер і поготів. «Так от, ціла справа полягає в тому, що серед наших достойників і проводирів дуже часто трапляються найрізноманітніші збоченці, — обидві Андрусі прикурили ще по цигарці, — а в людей нормальних це, природно, викликає реакцію нехоті й спротиву. В кінці програє ціла справа. Я знаю, я здогадалася, як можна вийти з такого ганебного становища. І цим мусиш зайнятися ти». — «Я?» — здивувався я. — «Один тільки ти. Ти посідаєш помітне місце в обох культурах, — наразі будемо говорити тільки про дві. Якщо ти теж будеш поводити себе як збоченець, суспільна опінія неодмінно мусить перемінитися! Адже вони всі люблять тебе. І тоді, відповідно, зміниться ставлення до тих нещасних, до Жида і Сада, ферштеєн? А в результаті виграє вся наша справа, розумієш?» — «Спати з собаками я не буду» — рішуче заявив я. — «Ти дурний, — розсердилася Андруся, — спатимеш ти зі мною, але поводитимешся так, ніби спиш із собаками». Я не міг не погодитися з такою логічною і дивовижно простою, як на четверту ранку, концепцією і ти дістала з торбинки всі свої знаряддя тортур — помади, туші, тіні, ще якусь біду — і почала малювати мені очі, губи, рум’янити неголені щоки, п’ятнадцятий келішок чомусь порушував координацію твоїх рухів і ти часто штрикала тією проклятою фарбою мені в око, котилися кольорові сльози і обличчя моє перетворилося на барвисту суміш, щілина крику, як сказав би поет, але я мужньо терпів, це треба було витерпіти, сказала ти, разом з усіма знущаннями і майбутніми катуваннями московсько-в’єтнамських катів, це була підготовка до переможного, остаточного бою зі світовим злом, посвячення, пострижения, ініціація, обрізання, ще там щось, — задля успіху нашої справи, а кельнери навіть не перезиралися, вони тільки скреготіли зубами, все гучніше й гучніше, запізніла лють, уже в напівсні, і лише тоді, коли ти, замислено поглянувши на власний шедевр, розташований поверх мого обличчя, почала розмову про ліричний абстракціонізм і його розвиток у творчості Йона Арне Могстада, — тоді вже власник того ресторану, грек, італієць, жид, сад, гад, може, й норвежець, чи, як стверджувала ти вже на вулиці, москаль, не витримав.

IV

Наступного року ми досліджували відображення в калюжах січневого провінційного містечка на далекій півночі України; відображалися переважно голі каштанові віти, стереотипні п’ятиповерхові будинки і бузкове небо з повільними біло-рожевими хмарами. Після Лондона повітря видавалося дуже чистим, аж до архаїчної цнотливості, — так, ніби в ньому не пролетів жоден літак, ніби автомобільні гази повинні були з’явитися тут років через чотириста; завчасна радість: кожен квадратовий сантиметр цього раю був просякнутий радіацією. Ми мали дві окремі кімнати в будинку твоєї тітки і поверталися туди пізно ввечері; я готував каву та канапки, а ти перебирала платівки, аж доки не зупиняла свій вибір знову на The Doors. Того року ми ще раз хворіли на The Doors, ми слухали їх завжди і повсюди, ми вивчили їх напам’ять, а потім забули, а потім вони стали нашою плоттю і духом нашим; марні торжества, ти так само вірила, що Моррісон не загинув від кіру й наркотиків, що він просто перейшов працювати до Бога, чи до космічної поліції, як у романі Вілсона, чи ще там кудись, невидимий і реальний; я так само вірив, що одного разу ми зустрінемося з ним і поговоримо або помовчимо про щось надзвичайно гарне, про щось неймовірно справжнє — як відображення голих каштанових віт у січневих калюжах, як багряний мох, як цегляного кольору п’ятиповерхове небо, як болотяна трава, як бузкові будинки, чиї дахи й антени зникали ген у біло-рожевих глибинах землі. Ми вірили, і любилися, і надіялися, — на цій підставі ти зробила висновок, що якраз ми і є християнами, першими чи останніми, несуттєво, і глибоко вдихаючи розкішний весняний запах летючих хвиль, занурюючись у вир твого волосся, цілуючи твої тонкі, примхливі, напівдитячі вуста, я ладен був погодитися з цим, адже мед стільників крапав з вуст твоїх, наречено; мед і молоко жили під язиком твоїм, і ліванським ароматом пахнув твій одяг; і я погоджувався з усіма твоїми висновками назагал: що у безсмертних котів Т. С. Еліота є сяючі крила і дубові костури та вечірня хода; що Гайд-парк треба покрити велетенським скляним ковпаком — аби не мокли художники та їхні недільні мальовидла, що леви на Трах-валь-гар-р-сквер люто ненавидять тамтешніх голубів, які серуть їм на голови і колись спеціально оживуть, щоб пожерти нещасних серунів усіх до одного; «усіх до одного!!!» — виспівувала ти пісеньку Тараса Чубая, вистрибуючи на одній нозі, а потім на другій, а потім на обох зразу, як у дитсадку; а потім ми довго вкладалися до ліжка, — спочатку ти хотіла спати під стіною, потім скраю, але скраю ходив Бабай, відтак ти мусила спати сама, без мене, у спальному мішку, але в мішку було б іще страшніше, отож ти хотіла спати під стіною, але зі мною, з одним тільки мною, завжди зі мною, і завжди — спати, спати...

«А я не хочу, а я не буду, — інколи протестувала ти, — не хочу; це тобі не гра в класи і я тобі не Маґа!» — «Але це мій стиль!» — «Звідки ти знаєш, що він — твій? Може, ти ще й Кортасар — на додачу до всього? Леннон теж мав одного такого... стиліста; але той полюбляв над прірвою і в житі». — «Нестерпне дівчисько, де я тобі візьму прірву й жито серед ночі?» — «Щастя Кортасарове, що він уже не жиє». — «Хто — Леннон? Чи Чепмен?» — «Сам ти Чепмен!» І ми починали битися подушками, а тоді миритися, а інколи йшли гуляти до нічного парку, він нагадував тобі Англійський город у Мюнхені, там теж спали напівдикі качки і жебоніла студена ртуть, і ти скучала за Іркою та Ірен, за Оленкою та Лесею, за Романом, за Гейсбрехтом, за всіма на світі; у свою чергу я згадував про Дема, Бампера, Троцького, про всю нашу тусню, але не казав тобі про це і ми довго курили над холодною, блискучою, примарною січневою ртуттю і говорили про відмінності між тутешніми й тамтешніми тополями, про Рільке і Римарука, про Малковича і Малковіча, нарешті ти починала засинати, і я брав тебе на руки і ніс через усе містечко до чергового тимчасового дому, — а їх було так багато в нашому мандрівному житті, що ми вже перестали дивуватися, коли Нотінґгам обертався на Дрогобич — гартоване кільце — герменевтичне коло — і таке інше, у тому ж стилі.

Минали дні, минали ночі, минали тисячоліття; шелестіли пожовклі або знову зелені дерева; «мов камінь у воді, лежить лице, раз на століття з глибу підморгне, впізнавши в тіні дерева мене»; вітри переганяли довжелезні отари хмар і краєвидів, міст, кордонів, черг і подібних споріднених речей; і ми потрошку виснажувалися від цієї скаженої гонитви за новими концертами, іміджами, режисерами; «старіємо», — зітхала ти, треба б нам перепочити, попрохати в усіх них довгострокової відпустки і причаїтися в горах або долинах, у крихітній сільській хатині, опритомніти; і цей омріяний у нічних розмовах перепочинок, цей благословенний, майже містичний тайм-аут здавався настільки недосяжним і нереальним, за ним стояло так багато розірваного, втраченого, нереалізованого, а далі виднілися скандали, необхідність позичати, сварки, а згодом віддавати, сльози, або продавати машину, або продавати одне одного в рабство, — що ми, Господи, зважилися і таки зробили той крок, стрибок, чи, як зауважив Роман, «парне харакірі дурнів», цього разу в стилі Юкіо Місіма. Це була помста нам, страшнішої помсти годі собі уявити, — помщатися отак може тільки те, що ми люто ненавидимо — і воно нас навзаєм, — протягом усього життя, тільки от ніхто не знає йому назви: може, світ, може, плоть, може, доля, або диявол, або підсвідомість, або нестерпно тяжке дитинство, — все «може»; це те, що не залежить від нашої волі, завше надто малої при надто великій свободі; якби тоді ми залишилися разом, якби ми пересилили свободу, «це означало б тільки загибель любові, — а ми хотіли зберегти життя і їй, і нам». «Бігме, ти файно повів!» — вигукнеш ти через кілька років і ми почнемо реготати.

V

Останній перед твоїм від’їздом вечір ми провели в підвалі мексиканського ресторану разом з Романом та двома Іринами. Тихою рікою текла текіля впереміш із пшеничним пивом, горіли червоні свічки, ніби це було свято; Ірці не сподобалася картина, яка висіла позаду неї,

вона звернулася до офіціанта іспанською мовою, вимагаючи, щоб той зняв картину, але офіціант лише посміхався і заперечливо крутив головою, аж Ірка не витримала і послала йому кілька своїх найвишуканіших шляків та холер; тут офіціант узагалі розквіт, бо виявився поляком, що працював тут «на чорно», і по-іспанському знав тільки назву свого ресторану, але картину він усе ж не зняв, і тоді підступна Ірка напоїла його за п’ять хвилин так, що бідолашний Марек заснув, поклавши голову на тацю, тільки Ірода бракувало, і ти пила багато рожевого вина, дуже багато і дуже рожевого, а на вулиці падав дуже густий лапатий сніг; Роман з Іринами намагалися якось розважити нас, добре розуміючи, що нам і без того весело по саме нікуди, а потім махнули на нас рукою і почали між собою жваву розмову з приводу якогось львівського театру, котрий мав приїхати незабаром (не за баром? а за яким, у такому разі, дідьком?), і про нас забули; сніги і Львів — це випірнуло так зненацька, тільки для нас двох, ми одночасно підвели голови і подивилися одне одному в очі. «До лику днини, писаного з тебе, раптово многоликий світ змалів. Нехай це зветься так: сніги і Л ь в і в»; ти вийняла маленьку шишку і крадькома вклала її до моєї долоні; «це з нашого лісу, хай нам пощастить», — тихо промовила ти — «не так? а як — не говори. Не треба» — і палали червоні свічки, і рожеве вино вкупі з Іркою знімало зі стіни картину, і ми всі співали: «Винко, винко червоне, а хто ж тебе буде пити, як я юж не буду жити?», і плавно лапав кружлятий сніг, «і вірші непотрібні... як листи: хіба про це напишеш? та й до кого?» — і все це надзвичайно нагадувало поминки, але ми трималися, забувши про Шема і Шона, і я наливав вам з Іринами рожевого вина, а сам з Романом цмулив «Московську», і падав пухнастий лагідний сніг, і п’яний Марек вішав на стіну картину, і сніжинки, і Анна Лівія Плюрабель вичитувала Марекові нотації, і ми просто йшли, бо в нас теж не було зерна, «вже не було нікого. Навіть Бога в соборі не було. Одна лиш /им», злегка похитуючись, а може, навіть погойдуючись, а може, й не злегка, аж до підземки, а там попрощалися з усіма тими, кого більше не було і поїхали до своєї тепер уже повністю порожньої хати, «стояла — між віками, в порожнечі, віч-на-віч з най-безумнішим зі слів», стояла така пізня година, тож на Ост-бангоф пересадки не було, ти сіла й не могла йти далі, і ті поодинокі, що стояли на платформі, звертали на нас увагу, завжди цим баварцям треба на щось звернути увагу, але нам було байдуже, ні, тобі не було байдуже, просто дуже-дуже зле, ти схилила голову набік і тебе почало рвати прощальною вечерею, головами офіціантів, рожевим вином, червоними свічками, мексиканськими картинами, і пухнастим снігом, і необхідністю розлучитися, щоб не розлучатися, а тому прийшов прибиральник, він люто с-с-сичав, підла черепаха Шон, о’кей? — si! si! I knock at “The Doors”, і я послав його по-російському, одначе, він зробив вигляд, ніби не зрозумів: «гноті сеаутбн!» — визвірився я на нього і тоді він збагнув, і слухняно пішов робити це десь наодинці, а я взяв тебе на руки, — Господи, якою ж важкою ти була, нестерпно важкою, немилосердно, люди такими важкими не бувають, і поніс нагору, туди, де колись було небо, а в небі відомо хто, позаяк його не було в соборі, і хоча все це було сатанинсько важкою працею, але: ми вибралися на поверхню, жадібно дихали свіжим повітрям, у небі не було нікого, ти їла сніг і вмивалася ним, «віч-на-віч з найбезум-нішим зі слів — не я його сказав — сніги і Львів — вони ж потому обняли за плечі», такою була наша остання ніч разом, це розумів навіть таксист, якого ми щедро винагородили за все на світі, забралися нарешті до пустки, лягли на підлозі, не роздягаючись поснули, Трістан і Ізольда, вічний архетип, тільки меча бракувало, завжди чогось

бракує, і спали так аж до ранку, а вранці приїхав Роман і завіз тебе на летовисько; ти не хотіла, щоб я тебе проводжав, — я теж не хотів; того ранку я хотів виключно пива — і знайшов його дуже багато на кухні — то був твій останній подарунок, якщо не рахувати маленької шишки, загубленої вчора таки ж.

VI

«передмістя порічки дички тут сидітимеш до зими// перехняблені двері крамнички перевидані тлусті томи переламані долі й губи перепечені прісні млинці// білий кіт на порозі клубу наче янгол на гробівці// хтось чекає від тебе крику в міру мудрий і в дошку свій хтось шукає собі осику хтось мережить собі сувій// всі прикаяні всі при ділі що ж тобі тільки цвіль застіль?// оголошення поруділі поріділий плач породіль переділені крісла й лички перевтілення без пуття// передмістя порічки дички переписуєш знов життя».

Перевтілення без буття. Плюскіт води. Кімната, вся в сонці і в музиці, а за вікном — білі і жовті хризантеми, щедро оббризкані росою. Рання осінь, осінь славна, дорожні речі в шафах, папір і книги на столі. Купатися вже холодно. Безлюдний пляж, дуже жовтий пісок, дуже яскраве і високе небо; готуєш собі пряженю, запиваєш її холодним молоком і читаєш листи Рільке. Може таке бути? Цілком. Тільки от гроші закінчуються; брати молоко та хліб «на віру» не випадає, тут цього не люблять; треба їхати туди, де люблять; куди це? Чорт його зна, може, до Франції; жили ж там якось їхні художники... По-перше, це було ще перед війнами, по-друге, ти не їхній, но-третє, ти не художник, а борги рано чи пізно доводиться повертати навіть у Франції. Я міг би розплачуватися книжками; звісно, не тими, які написав сам, — але ось хоча б і листи Рільке, «перевидані тлусті томи»... так, ця бідолашна доярка просто вмирає за листами Рільке; можеш на додаток запропонувати їй касети з записами «The Doors», «Genesis», Гейбріеля й Коллінза, а ще ліпше — «АС/DC». Крім того, хто насмілиться стверджувати, що ми живемо не перед війнами? То ж бо й воно. Гроші. Скарби, лотереї, спадок і меценати викреслюються одразу ж, гонорари теж туди, позичати... але скільки ще можна позичати? Може, дійсно загнати кілька книжок і касет? Шкода, звісно. Але що, в такому разі, може порятувати від грошей? Тобто від необхідності мати їх... цікаво, як вони всі примудряються жити — і мати гроші, дехто навіть дуже-дуже багато, поділилися б; ага, ця думка виникла задовго до твого народження, відтак викреслюємо; вони працюють, старий, або знаходять скарби, або виграють, або успадковують — «всі припаяні всі при ділі» — так само, як і ти колись працював; захотів України — маєш її, вдавися, бо твої книжки Україні, за перепрошенням... прикро, коли доводиться зациклюватися на подібних речах, але, що вдієш; найсмішніше те, що й тут ти не перший. Андрусі добре, вона поїхала собі до Голян-дії, де не існує інфляцій та економічних криз, і має подібні проблеми в носі... ну, не зовсім у носі, та все ж; і чому Моррісон не заповів своїх грошей мені? Хіба це справедливо, щоб батьки, тим більше адмірали, ставали спадкоємцями власних дітей? Джиме, незримий і реальний, якщо ти десь поблизу, допоможи мені; хто-хто, а ти знаєш, як паскудно жити; без грошей, я маю на увазі. А з грішми? О, з грішми добре писати, і менше тоді думаєш про Анд-русю, і можеш дозволити собі кілька нових книжок щомісяця, і божественно міцний чай, і куриш тоді «Dunhill», а не «Ватру», яка теж, до речі, закінчується; багато чого можна, коли маєш гроші, і ось що характерно: чим більше грошей, тим більше можливостей та потреб; бідний я, бідний марксист; навіть у цій нещасній, перепрошую, державі можна видати книжку власним коштом; але для того, щоб видати, її спочатку треба написати; а для того, щоб її

написати, треба, Джиммі, гроші... А на дідька видавати книжку? А на холери її писати? Ну, почалося.-----

+++++++++++++++++++++++++++++

+ - + — + — +//- + — + - +-//+=-//-=+//?⁺?⁺?+^?+?+? +§+І+№+І=А+х+х²+0=0.

Мати все — означає не мати нічого; а навпаки? Я взагалі не маю грошей — отже, всі гроші на світі належать мені? Непогано; я навіть здогадуюся, як можна розпорядитися певною сумою; але тоді втрачається рівновага, бо використана сума належить уже не мені, а комусь іншому, проклинаю тебе, політекономіє. Але продовжимо: скажімо, я витратив десять тисяч долярів; отже, з усіх на світі грошей тільки вони мені не належать. З цим можна погодитися. Десять тисяч долярів — не так уже й багато; мікроскопічна сума, коли замислитися. В такому разі, мені належать усі гроші на світі, за винятком десяти тисяч долярів; відтак тепер не можна сказати, що я не маю нічого, а отже, маю все; тепер можна сказати, що я не маю лише десяти тисяч долярів. І я дійсно не маю їх, Джиммі, як не крути; а вони дуже б мені знадобилися. Принаймні, можна було б цілком порядно протягнути два-три роки. І за ці роки написати цілком порядну книжку, видати її своїм коштом, продати, а за виручені гроші пожити ще рік і написати ще одну порядну книжку, не рухаючи решти всесвітніх грошей; і так до смерті мережити собі сувій... досить нудно, зрештою. А ти впевнений, що можеш написати порядну книжку? А раптом вона виявиться дешевою базграниною? Плакали тоді десять тисяч? Цікаво, чого б це я мав писати дешеву базгранину? Ну, гаразд, ти напишеш геніальну книжку — але український плебс, та й не тільки він один, геніальних книжок не читає і не купує; що ти на це скажеш? Ох, Андрусю-Андрусю, де ти зараз? «Напиши порядну книжку, не маючи десяти тисяч долярів», — сказала б ти. Але це неможливо, Андрусю; порядну книжку неможливо написати без десяти тисяч долярів у кишені. «Ну, то напиши непорядну», — сказала б ти знову. Сонечко все вище, ластівки сидять на дротах, мовчки чистять пір’я, час від часу перелітають з одного місця на інше. Вони теж не мають десяти тисяч долярів; однак, вони й порядних книжок не пишуть. Вони взагалі писати не вміють. Сказитися можна.

І чого це колумбійськомовні письменники не хочуть допомогти своїм україномовним кулєгам, — ось хоча б і цей, Габріель Марсія Гаркес... Як знати, може, він комусь і помагає — припустимо, Михайлові Коцюбинському, а всім одразу не допоможеш, брате; ну, гаразд, нехай Гаркес помагає Коцюбинському; а Октавіо Паз кому? Колосальний поет, старий уже, як пес — і сидить собі на тій Нобелівській премії, пес на сіні; ну, а в нього може бути купа боргів, може, в нього вже й не лишилося ні хріна... Сумна це справа — рахувати чужі прибутки; коли я отримаю Нобелівську премію, то, як мінімум, десять тисяч роздам молодим письменникам; один нехай буде українець, другий — поляком, а третій — колумбійцем. Або циганом. Тобто ромом. Або бренді.

Звісно, отакими гуморесками, як оця, Нобелівської премії не заробиш. Може, поїхати до Габону і лікувати тамтешніх негрів від триперу, заодно виступаючи проти використання ядерної зброї, — тим більше, що її й так ніхто не використовує після квітня 1986 року? А можна застрелити з десяток грузинів і штук п’ять литовців; втім, ні, це здається, дозволяють робити вже потому, як отримаєш престижну нагороду... Крім того, грузини і литовці — це люди, а вбивати людей таки не можна, навіть керуючись міркуваннями вищої політичної доцільності; навіть українців не можна вбивати, не кажучи вже про росіян. Якийсь політично-економічно-етичний день, бігме, Анд-русю; стояв би зараз на Марієнпляц, співаючи про воду, яку несе Галя, про коромисло, яке гнулося, і про дивовижно в’юнкого Іванка, а Дарко, поцигикавши трохи на альті, обходив би натовпа з картузом; сипалися б марки і пфеніги, довкола посміхалися б приязні і доброзичливі німці та іноземні гості міста Мюнхена, а твоє володіння гітарою щодня наближалося б до віртуозності. Наближалося б; отож і воно, що «б»...

Ну його все до бісової матері; треба читати листи, адресовані Лу і не морочити собі голови. Тиждень, принаймні, ще можна протягнути і без десяти тисяч; а там доведеться кудись поїхати, до Києва, до Чернігова, до Москви або Львова, до дідька в зуби або деінде, і позичити трохи кар-біванців, рублів, марок, долярів, франків, песо або фунтів стерлінгів, і прожити ще місяць у соняшній кімнаті, слухаючи щебету ластівок, якщо вони до того часу не вриють за кордон, читаючи, пишучи порядну книгу і п’ючи щовечора тепле молоко з черствим хлібом...

Завтра день народження Андрусі. Вона сидітиме в амстердамській кнайпі і питиме своє рожеве вино. Там гратиме музика. Звісно, не траурна. З нею хтось буде, певне, якийсь він. Він подарує їй квіти, гівнюк; а може, й не гівнюк, Андруся має добре розвиненого нюха; потім вона поведе його до себе (не нюха, а його), вони піднімуться на другий поверх, вона відімкне двері і замкне їх перед його носом (нюхом). А він сяде до свого ВМ\У і поїде геть, і втопиться в брудному каламутному каналі, — з горя. Нап’ється і втопиться, собака. Прикро, що він не знає моєї адреси. Бо перед тим, як кидатися до каналу, міг би зайти на головпошту і вислати в Україну десять тисяч гульденів; усе одно вони розмокнуть і пропадуть разом з ним; звісно, економіка Нідерландів не зазнає через це краху, але кожна порядна людина мусить розумно розпорядитися довіреними їй державою грішми; мабуть, він непорядна людина — але все одно прикро: така страхітлива смерть не може не викликати співчуття. Туди йому й дорога. А потім Андруся пошкодує і зателефонує йому додому; вдова візьме рурку і скаже чорним голосом, який охрип від безлічі викурених натщесерце сигарет «ОипЫП»: «Гейсбрехт більше не жиє, Андрусю, так само, як Кортасар, і Леннон, і Ленін...»

Шкода Гейсбрехта. Якби не Андруся, яка безсовісно зачинила двері до свого помешкання перед самим Гейс-брехтовим нюхом, Гейсбрехт міг би прожити ще не одну сотню добротних голяндських літ, беручи активну участь у політично-економічно-етичному житті Нідерландів як режисер-освітлювач аванґардових вистав, справно сплачуючи податки, голосуючи на виборах, не порушуючи правил дорожнього руху і не стрибаючи до каналів. Світла пам’ять про дорогоцінного й незабутнього Гейсбрехта вічно житиме у ваших серцях і кожен на його місці вчинив би так само.

Може бути, зрештою, що він і не мав десятьох тисяч гульденів. Цікаво, чому амстердамські режисери-освітлю-вачі так мало заробляють? Починаючи з завтрашнього дня, ці і всі інші питання не обходитимуть бідолаху Гейсбрехта.

Янгол на гробівці.

З наступаючим святом, Андрусю!

VII

нічні поїзди віддих ласки і гіркуватого чаю довга золота волосина на жовтому аркуші паперу жовте на жовтому біла на білому це древнє як хіна а може це і є хіна оскільки все свідчило про те що вона з’явиться тремтіли тонкі тендітні пальчики приязно всепрощаюче розуміюче ненавидячи посміхалася Іванова голова києва на розкішній таці у порожньому як душа помешканні серед свічників що заливали воском голий стіл і відсутність листопаду у мертвій мові у мертвій українській мові у мертвій українській рідній мові яка ніби яблуко яке мов голова предтечі скотилося на таріль якою мовою ти пишеш свого романа якою ти пишеш свого вірша якою ти пишеш листа андрусі якої нема в києві ось тут у києві пишеш повіривши раптом у те що коли писатимеш добре то диво відбудеться і вона нарешті стане реальною і присутньою ось тут у києві де незбагненна софія де п’ють у під’їзді троянди на трьох адажіо альбіноні ось тут де бігає серед осені ляклива звірина нічних видінь яка боїться знаку хреста яка боїться слів молитви у яких оживає тобто воскресає вищезгадана рідна мова і тоді а що ж тоді так-так що потому а потому зрине з провалля бог на золотих вітрах тобто втрутиться метафізика як історія буття буття як подія по тому яка залишаючись потаємним посилає істину і тоді знову чай добрий міцний чай темно-вишневого тону — тону троянди все свідчило: жоден вогонь не втішить самотніх очей альбінонічні поїзди містичний гуркіт вагонів примари багатотонні сонні рухи андрусі в бозна-якому помешканні і в бозна-якій частині світу якщо світ можна розділити на частини на метри і години на барви на рахунки але все свідчило: почнеться інший лік років у прорахованому віці серед пізніх чорнобривців серед віршів римарука серед ночі з’явилася: і лінії і барви і кулі і сфери і конуси і мертві метелики в лампі і світ — усі побачили: з’явилася немовби втекла від погоні чаклунка від найсвятішої інквізиції відьма від несамовитих селян ворожка зі старокостянтинівської автостанції просто андруся звіддалеку; прочитавши лінії правиці як прожилки на жовтому листку який падає на жовтуватий аркуш паперу — останній із тих яких немає у високій воді жовте на жовтому біла на білому сніги сніги сніги троянда срібло темно-вишневий чай може це дійсно хіна що з нашого вчення може бути в цих слідах туші на папері — в слідах туші — нічого але у прожилках на жовтому

листку---------------------

----------на темній чужій оболоні----

-----на золотих вітрах------------