Москалець: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ

?отХ ?отХ ?отХ ?отХ «Де наші сніги?» — питає Андруся. «Андрусю, де наші сніги?» — питаю я. Де наші руки і шляхетна вищість, де наша блакитна кров і пурпурові троянди? Розпачливо ми дивимося навсібіч, шукаючи поглядом своєї юності, гострої і густої, як шипшина, дикого нашого двадцятиліття, коли все існувало «як», коли «навіщо» здавалося тим, чим воно і було — п’яною химерою осатанілої від безкарності юрби плебеїв; де наші вежі, Андрусю, обвиті диким виноградом, могутні сірі брили і тепле рожеве ранкове повітря, і безконечні й кольорові днини, і пляжі безлюдні, де ми — тільки вдвох і ти ледь-ледь знайома мені, засмагла і струнка, серйозно дивишся сірими очима в даль, підвладну кожному порухові твоїх довжелезних хвилястих вій; ти здригаєшся від холоду: «чому ми не померли тоді, допоки тривав снігопад, допоки ми ще не прочитали до кінця своєї молодості і щиро вірили, любилися і надіялися на золотогриву геральдику, на спільну зі снігами Генеалогію, на віщі карти, розквітлі моря, на середньовічні весни? Чому, чому ми не померли тоді і висока вода не змила наших облич — адже тінь гори, і тінь руки, і тінь печалі змиває ріка, адже там лишилося все, а т у т — нічого?..» — «Хіба ми не боялися померти тоді?» — гірко кажу я. Хіба не сподівалися ми ще більшої розповні після навали вечорових снігів? І я теж прокидаюся серед глупої ночі, сам-один, без тебе поруч, одягнений Трістан, вічний, Ізольдо, меча бракує, вічно тобі чогось бракує, то сигарет, то меча, то Ірода, то Христа, то десятої клепки, то снігу, то юності — тільки незатишного дощу за вікнами вдосталь, донесхочу, до бісової-бісової мами; і міста тонуть у мряці, всіма своїми ліхтарями сповіщаючи про катастрофу, про італійські дворики, вщерть переповнені плаваючими рослинами і втопленими котами, про русла тісних вуличок, у яких не вміщається виллята з небес вода, про нашого безталанного Містика, і про нашого безталанного Сюра, і про нашого Дема безталанного, і про всіх нас безталанних — сповіщаючи; і все вище в небеса здіймається Містикова душа, розхристана й мокра, так само безпритульна й нікомуненалежна, як і тут, шукаючи Міста Божого, про яке розповіли йому святий Іван і святий Августин, шукаючи і не знаходячи, і все одно приречено вірячи, що десь те Місто та мусить з’явитися — адже на те він і Містик Міський або місткий Місько, якщо це — Місто, то я — це я, етцетера; ось таким сумним та невеселим став наш роман. Чи він і був таким? А ми не помічали, тому що були разом? Чи були ми разом? Чи це ми були, Андрусю? Я пригадую сніги, Погулянку, платівку Баха, твої тонкі пальчики, твої золоті коси; а я пригадую твої губи і сірі очі, і родимку зліва, навпроти серця, і шрами на правій руці — я ще кпинила, що то тавро, проставлене Звіром, щоб ти міг купувати і продавати, тобто ідентифікаційний код; а я теж пригадую твої вуста, і жест, яким ти тримала кермо, і те, як ти ставила порожнього келішка, і твої перса, між яких я любив ховати лице; а я пригадую, як ти тримав цигарку і жмурився, коли недобачав якого напису, зробленого цими людьми, ти ж у нас підсліпуватий, але ти не сердився, коли я стібалася з твоєї короткозорості; «сніги не впадуть, не затулять собою безодні, й нарешті — сльоза... й не врятує... провина і страх чи меншими будуть від того, що пальці холодні світились, як вікна, на замкнених темних устах?»

П’ять літ минуло. Я першою вирішила повернутися. Не знаю тільки...

IX

Я давно знав, що написане збувається; але й подумати не міг, що інколи це стається так швидко. Тоді, скажімо, коли перейде п’ять років. «Все свідчило, що з’явиться вона». Тієї весни Сейм розлився так, як не розливався він уже кільканадцять літ. «Вилився Сейм», — приголомшено сказав мій малий небіж Сашко, побачивши першу в своєму життя повінь. Я сидів на дачі, посадивши картоплю, помідори і тютюн, фарбував вікна та двері, читав Ґада-мера і Зерова, Римарука та Малковича. Я сходив до сусіда і зрізав кілька квітучих черемхових галузок, заварив міцного чаю, закурив люльку і слухав четвертий Бранден-бурзький концерт. Я вже забув, як виглядає черемха. Але я добре пам’ятав зовнішність Андрусі, і тому, коли скрипнула хвіртка і я зиркнув у вікно, то першою думкою виявилася ось ця: «Таки здурів — почалися галюники — пора вішатися». Стежкою, обсадженою жовтими і червоними тюльпанами, ішла Андруся; вона зупинилася біля конвалій і нагнулася, щоб понюхати їх. «Переконливо», — підбадьорив я свою галюцинацію. Андруся присіла навпочіпки. Я досить індиферентно споглядав її точеного профіля і тугу попку, обтягнуту джинсами, намагаючись відгадати, у якому вигляді прогресуватиме параноя. Андруся крутнула головою, а потім ляснула себе долонею по лицях; але комарові вдалося втекти, бо весь вигляд Андрусі виказував глибоке розчарування. Золота хвиля волосся розсипалася по плечах. «Який реалістичний епізод!» — розчулився я. Мабуть, мені треба було вчитися на режисера; може, тоді б я не так швидко звар’ював. Назову себе Гейсбрехтом. Бодай Брехтом. Але вже пізно. Андруся підвелася і дістала з торбинки люстерко та щітку до волосся. Моя галюцинація любила чепуритися. Вона зачесалася, підмалювала губи і байдуже глипнула на вікно, за яким галюцинував я. «А може, то я її галюцинація або сон?» — подумав. Люлька погасла. Пахло черемхою і вишневим листом, який я домішував у самосад. Касета закінчилася. Магнітофон вимкнувся. З кожною миттю зростаюча суверенність речей. Дам їй оце прочитати. Кому? Власній галюцинації. Я підвівся і навшпиньках пішов до дверей. У дурдомі досі вже прасують мою гамівну сорочку. Вишиванку, бо ж дурдом — український. Рідний український національний дурдом. Pro durdomo. Стукають у двері. Виявляється, це ще й звукова галюцинація; і нюхова, бо ніздрі безпомилково вирізнили пах її заморських парфумів. «Що ж, пора здаватися», — скрушно зітхнув я, відімкнув двері і прочинив їх навстіж.

— Смурієш? — привіталася галюцинація Андріяна.

Я мовчав. Про що говорити з витворами бідолашного хворого розуму, навіть у тих випадках, коли розум цей — твій? Я ж не Коврін з чеховського оповідання. І не Гейс-брехт я. І навіть не Брехт.

— Яка бурхлива радість, — прокоментувала Андруся, з легенькою цікавістю розглядаючи мій ступор. — Ніби Троцький на білку під «Нектаром» задивився.

Я мовчав далі. Тема для дисертації: «Про почуття гумору у деяких фантазмів». Андруся похитала головою, потім нетерпляче відсунула мене кудись убік і зайшла до кімнати. Сіла на канапі, порилася в торбині і дістала блок «Данхілу», коробку чаю і пляшку бренді, поставила їх на столі, замислилася. Галюцинація прийшла не з порожніми руками.

Я стояв, вона сиділа, ми мовчали. Речі випромінювали якесь аж надто буденне світло, щебетали ластівки за вікном, на всю хату пахло черемхою і Андрусиними парфумами, у ясному травневому небі неквапливо пропливали пухнасті хмари і тисячоліття.

Потім я сів поруч. Вона не зворухнулася. Я обережно обійняв її за вузенькі плечі і пригорнув до себе. Вона притиснулася головою до моїх грудей і тихенько захлипала.

КНИГА ТРЕТЯ.

Із янголом на плечі

I

1. Кость! моє шанування. Тебе часто згадують по львівському телебаченню. Звідти я дізнався, що у видавництві «Класика» незабаром вийде «Вечірній мед». То, певне, той роман, де описані наші пригоди?

Я потроху шкробаю офорти. Майже нікого не бачу, а коли виходжу до міста, то всі мене бачать, тільки я нікого знову не бачу.

Трохи почали купувати мою Демографіку за кордоном, але prize приходить з багаторічним нагадуванням. (Чуваки, ви мені винні!)

Маю купу запрошень на виставки.

Знову ж таки, зараз пошта коштує...

Не для моїх дірявих кишень таке задоволення.

Отож, надсилаю тобі презент: «Пейзаж для K.M.»

З повагою. Дем.

2. Костику, дорогий, вибач, що пишу на таких клаптиках, але не можу виїхати з України, не написавши до тебе. Те, що вже тиждень не випускає мене Львів, може бути тобі зрозуміло і без моїх коментарів, але мушу признати, що затримала мене також хвороба. Я хворію дуже не часто, і переважно не в типовий і не відповідний для цього час.

Літо або рання осінь, свято міста або ще якісь цікаві речі... Все це бере зараз активну участь поза моїм контролем, і не в мому невигідному ліжку, з сотнями комарів довкола і запахом гіркого зілля. Ні, це не є таке чудове зіллячко, що ти підсипав мені ночами у чайочок і тоді ми могли так гарно і довго говорити. У нашій львівській квартирі ніхто не живе, вона, зрештою, ніколи не була мені близька, я її не любила і зараз нічого не змінилось.

З наших спільних знайомих не бачила нікого, не скажу, що дуже прагнула з ними бачитись.

Можливо, через те, що я не почувалася затишно вдома, а може, через те, що Гейсбрехт приїхав зі мною, я чулась цілий час туристкою. Зрештою, місцеві всі нас тільки так і сприймали.

Як я ще була у Києві і намагалась тебе видзвонити, говорила з твоєю мамою, і вона мала мені купити банку меду, яку ти міг би передати моїм батькам. Якщо вона її не купила, то не робіть собі клопотів, не треба. Але якщо вона вже видала гроші на це, то план є простий. Ти береш мід, загортаєш його в рукопис, який, маю надію, ти вже для мене підготував (мід у «Мід»!) і 18—23 жовтня їдеш до Києва, де зустрічаєшся зі мною і всіма, з ким хочеш побачитись.

А, не забудь про чоколядку для Малковичевої Ярини. До речі, Бахус вважає, що всі люди, які пишуть книжки, називаються або Костик, або Іван Малкович, більше він ще нікого не знає (і знати не хоче), бо коли я його запитала, чи він хоче бути письменником, відповів, що ні, але, може, буде Малковичем, бо буде писати байки для дітей (Іван подарував йому Абетку, нєізгладімоє впєчатлєніє).

Хотіла би тобі багато чого написати, але саму мене вже денервує це писання-цикання. Маю надію, що ти знайдеш час зі мною побачитись у жовтні. Не думаю, що зможу їхати до тебе, буде вже зимно і не хочу тягнути Бахуса поїздом і автобусом.

До зустрічі, Андруся and Бахус, цьом.

3. Дорогий Костику, знову пишу до тебе на якомусь дивному папері, але якраз зараз маю трохи часу. Висилаю до тебе мій попередній листик, з якого ти вже де-що можеш вичитати.