Оріноко: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Так, найменша його частина.

Ця новина спочатку занепокоїла мене: якщо їх тут так мало, думав я, то чи знайдеться серед них потрібна кількість сміливих моряків, які перевезли б мене на англійські острови Караїбського моря? Але Манаурі сказав, що хвилюватись нема чого: він знайде достатню кількість моряків, це вже його справа.

Вождь розповів мені, чому тут, на півночі, далеко від головних поселень араваків, опинилася невеличка частина цього племені.

За п'ять чи шість поколінь від нас, тобто років сто тому, серед окремих аравакських родів на півдні виникли гострі суперечки і розпочалася братовбивча війна. Причина її невідома. Селища над рікою Ессеквібо, населені більше, ніж інші, перемогли і почали жорстоко пригноблювати своїх противників.

Найбільше терпіли араваки з берегів ріки Померун. І от якось вони навантажили своє майно на човни і вирушили на північ, уздовж морського берега, шукати нову батьківщину. Шукали довго, бо висадитись на сушу не дозволяла то неприступність берегів, то, здебільшого, ворожі чужі племена. Але, нарешті, вони знайшли те, що шукали, близько Гори Шулік. І тут оселилися. Сусідами їх з обох боків були войовничі караїбські племена, які після перших невдалих сутичок більше не порушували спокою прибулих. Але в останні роки з'явилися нові клопоти: іспанські пірати і ловці невільників почали нападати на нас, і саме від них нам загрожувала найбільша небезпека.

— А ти, Манаурі, — запитав я, — вождь усіх араваків тут, на півночі?

— Ні. Кожне з тих п'яти сіл має свого начальника, вождя роду, і я один з них.

— Хіба головного вождя у вас немає?

— Є. Головним вождем у нас був Конесо. Але і його влада досить обмежена, він виступає тільки в загальних справах.

— Хто ж тоді у вас має найбільшу владу?

— Вождь роду або села, але і його влада обмежена. Він повинен прислухатися до того, що вирішать усі дорослі чоловіки селища на загальній нараді…

— А якщо нарада ухвалить не давати мені допомоги, бо я людина іншої, ворожої вам раси?

Манаурі аж відсахнувся.

— Насамперед, Яне, ти наш друг, і рятівник, а рада складається з людей, які мають розум і серце. Це було б непростимою ганьбою, божевіллям…

— Припустимо, що в ті роки, коли ти був у неволі, твоєму заступникові до смаку прийшлася влада, і він зустріне як ворога тебе, і тим більше — мене. Чи це неможливо?

Певно, могло статися й таке, бо Манаурі раптом замовк. У темряві я не бачив його обличчя, але відчув, що воно нахмурилось. І його, мабуть, хвилювали якісь сумніви. За хвилину вождь відповів:

— Ти порушуєш дуже складні питання. Та ні кривди, ні невдячності ти у нас не знатимеш. Але якби, — хоч це просто неможливо, — плем'я вирішило відмовити тобі в гостинності і допомозі, одне лишилося б незмінним, як незмінно існує це море і ця гора, це — ми, наша дружба. Всі, хто зараз на цьому кораблі, до смерті віддані тобі — приймай ці слова так, як я їх кажу: ми з тобою на життя і на смерть! Навіть і проти волі більшості племені!

Манаурі висловив це з таким глибоким переконанням, що моє довір'я до цих людей ще більше зміцніло. Адже нас зв'язували найсильніші узи, які можуть єднати людину з людиною, — братерство, що виникло в спільній, кривавій боротьбі за саме життя.

Арнак і Вагура, які перекладали слова вождя, від себе запевнили, що вони віддані мені і не залишать мене ні в якій біді. Добре знаючи своїх молодих друзів, я не міг їм не вірити. Хлопці пішли б за мною у саме пекло. Поруч з такими друзями можна було не боятися ніякої небезпеки з невідомого берега, того самого берега, який оце зараз про щось невпинно розповідав нам і до чогось таємниче закликав. Крізь нічний морок звідти чути було гарчання, стукіт, скрегіт, часом такі докучливі і тривожні, ніби вони мали на меті налякати нас.

Незабаром із-за моря виплив місяць і освітив краєвид навколо корабля. Обриси Гори Шулік на фоні неба стали рельєфнішими. Виразніші були і плями заростей на гірському схилі, що при світлі місяця якось дивно наблизився до нас.

Ця картина дуже оживила індійців і ще раз нагадала їм про близькість рідних осель. Ніч обіцяла бути ясною. Манаурі, Арнак, Вагура і ще кілька індійців вирішили вночі добратися до берега на човнах, що були на нашій шхуні, відвідати найближче селище і повідомити жителів про наше прибуття, а на світанку повернутися назад.

— Я піду з вами! — заявив я.

Індійці хотіли вирушити негайно, але Манаурі затримав наш похід на годину, щоб дочекатися, коли місяць світитиме ясніше.

— Чи не взяти нам ще яку-небудь зброю, крім ножів? — запитав мене Арнак.

— Мушкетів брати не треба, — відповів я. — Мабуть, візьмемо тільки пістолети.

— Тоді я приготую три пістолети: тобі, собі і Вагурі…

Моя попередня розмова з Манаурі справила на вождя більше враження, ніж я сподівався. У нього зростала тривога, яка, напевно, й до цього жевріла в душі. Яка зустріч чекає Манаурі після стількох років відсутності? Це було найтривожніше питання.

Вождь не приховував своїх побоювань перед Лясаною: поки ми чекали, щоб місяць піднявся вище, він тихенько розмовляв з молодою жінкою і звіряв їй свою тривогу. Було видно, що він високо цінив її думку і пораду. Обоє вони стояли на палубі поруч зі мною, і хоч Манаурі та Лясана розмовляли стиха, я мимоволі ловив більшість слів і дещо зрозумів.

Раптом я почув своє ім'я аравакською мовою. Манаурі вимовив його і потім щось доводив Лясані палко, але, на жаль, майже пошепки, і я нічого це міг почути. Зрозумів тільки останні його слова, в яких були наполегливість і разом з тим прохання:

— Зроби це для мене, Лясано, зроби обов'язково!..