Оріноко: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Звичайно! — відповів хлопець.

— А кулі?

— Само собою зрозуміло…

Але індієць, видно, не дуже-то розумів, про що йдеться, і знову почав розпитувати про порох, зволікаючи справу. Кожна хвилина була дорога, і тому, трохи роздратований цією тяганиною, я виручив Арнака, звертаючись безпосередньо до індійця:

— Ви повинні принести все, що потрібно для стрільби. І як би це ти, воїн, стріляв з мушкета без пороху і куль? Добрий з тебе стрілець!..

— А хіба дійде до стрільби з мушкетів? — запитав мене індієць.

— Дійде чи не дійде, а не зашкодить мати зброю напоготові…

В поспіху я заговорив аравакською мовою; певна річ, нещадно калічив її, але все-таки говорив і непогано розумів попередню розмову між Арнаком і індійцем. Я, англієць, вірніше, віргінський англієць польського походження, говорив аравакською мовою! Як же це сталося? Звідки це? Друге гарматне ядро з бригантини врізалося в море значно ближче до нашого корабля, ніж перше, але й це не змогло розвіяти мого здивування: я ніколи до цієї хвилини не усвідомлював собі, що вмію говорити аравакською мовою.

Звідки ж узялося знання індійської мови? Звичайно, нічого надприродного в цьому не було, все пояснювалося досить просто.

Я більше ніж рік прожив з Арнаком і Вагурою на безлюдному острові і завжди говорив англійською мовою, якою досить добре володіли обидва хлопці. Але між собою молоді індійці розмовляли виключно своєю, аравакською мовою, незважаючи на мою присутність. Мимоволі я звикав до звуків чужої мови і незабаром, навіть не усвідомлюючи цього, уже розумів окремі слова, а потім і цілі речення. Я докладав мало зусиль, але непомітно робив досить значні успіхи. І ось тепер, коли постала необхідність, знання ці раптом виринули на поверхню, як фонтан, проявилися в усій повноті.

В загальному напруженні на шхуні цього ніхто не помітив, крім мене самого. Люди принесли зброю. Я наказав при мені зарядити її і покласти на палубі.

Час від часу іспанці били з бригантини по нас. Але, на щастя, не влучали. Шхуна на всіх парусах швидко посувалася вперед, і, коли зійшло сонце, перевага нашого судна в швидкості була явною: ми вже настільки відірвалися від ворожої бригантини, що ядра не досягали цілі. Вони падали в море далеко позаду нас. Незабаром на бригантині, напевно, зрозуміли марність зусиль, бо перестали стріляти, а згодом навіть змінили курс корабля і пішли у відкрите море, віддаляючись від берега. Дали нам спокій.

Наче камінь упав у нас з серця; всіх на шхуні охопила велика радість. Раптом Вагура, юний весельчак, зірвався з місця і почав пустувати — співав, танцював. На палубі було дуже тісно, але це нікому не заважало веселитися, і незабаром усі — і індійці на чолі з Манаурі, і негри — відводили душу кумедними підстрибуваннями, веселими співами і голосним сміхом.

Тільки жінки не брали участі в цій забаві, бо готували сніданок. Не веселився й Арнак, який стояв біля мене. Його я любив найбільше. Це був дуже чесний, відважний і розумний індієць. Незважаючи на молодий вік — юнакові було приблизно двадцять років, — Арнак завжди ходив сумний і задумливий.

Я стояв біля керма.

— Чому ти з ними не веселишся? — з ніжним докором звернувся я до Арнака. — Чи тобі не весело на душі?

— Весело, Яне!.. А чому ти не танцюєш? — запитав мене хлопець.

Думка, що я міг би танцювати разом з індійцями, здалася Арнакові дуже забавною, і по його обличчю пробігла легка посмішка.

— Не танцюю, бо в руках у мене кермо! — пояснив я.

— Давай його мені, я заступлю тебе, якщо маєш бажання танцювати, — піддражнював він мене.

— Невже ти, шельмо, вважаєш, що я вже старий для танців?

— Що старий — то ні, бо маєш, напевно, років двадцять сім, але от… ду… ду…

— Ну що?

— Мабуть, дуже поважний…

— Ну, то бери кермо! Зараз я тобі покажу, як танцюють у нас у віргінських лісах!..

Але не показав, бо саме в цей час нас покликали жінки — була готова їжа. Забава стихла. Всі були веселі і сідали на палубі, де хто міг.

Бригантина, що весь час віддалялась од нас, уже зникла за обрієм. Розмови про неї не вщухали, висловлювались різні припущення, бо залишилося загадкою, якого біса іспанці нас атакували. Час від часу хтось із лайками або глузуванням погрожував у бік бригантини кулаком.

Лясана, молоденька вдова вбитого іспанцями негра Матео, принесла мені в тикві гарячу рідку кашу, зварену з розтертої кукурудзи, і разом з дерев'яною ложкою поставила її на палубі біля керма.

Індіанка, стрункіша і трохи вища від своїх одноплемінниць, з проворними привабливими рухами, відзначалася чарівною красою. Люди на палубі з повагою і любов'ю дивилися на неї.

У думці я називав її Чарівною Пальмою. На смаглявому обличчі Лясани особливо привертали увагу очі. Великі, чорні й вологі, з дуже довгими віями, вони, незважаючи на звичайну індійську стриманість, були такі виразисті, що, здавалося, в них видно всю душу. Але насамперед — були то очі живі й розумні, які свідчили про сильні почуття молодої жінки і особливо про її здатність глибоко мислити.