Оріноко: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Близько.

Вождь помітив моє пожвавлення і зразу ж догадався, що я маю на меті.

— Я знаю, про що ти подумав! — сказав він. — Треба довідатись, як там справи?

— Звичайно! Може, й ваші там!

Ми подивилися на місяць і зірки. До півночі ще далеко. На світанку нам треба було повернутися на шхуну, але ми вирішили використати всі можливості, щоб узнати, що діється в решті аравакських селищ. Манаурі відібрав чотирьох індійців, добре обізнаних з місцевістю і, наказавши не жаліти ніг, послав їх уверх по річці. Ми повинні були чекати їх повернення тут, біля озера.

На березі річки земля була волога, болотиста, покрита смугою досить буйної рослинності. Гострий запах прілого листя і гнилого коріння висів у повітрі, майже запаморочував голову. Смуга прибережної рослинності була вузька, не ширша, мабуть, ніж тридцять чи сорок кроків, але з її гущавини долітали до нас такі фантастичні звуки, ніби вони виходили з якихось страшних пащ загадкових потвор, що ревіли там у дикій люті. Щось лопотіло, скрипіло, стогнало, стукало, але найбільше докучало, проймаючи до самих кісток, якесь суворе сичання. Можна було подумати, що то відкрилося піддувало пекла, і звідти повискакували різні бестії, що ось тепер гарцюють у цій частині пущі.

Дрімучі ліси далекої Віргінії вночі теж сповнені різних голосів; у сухих хащах безлюдного острова, який ми нещодавно залишили, також вигукувало щось уночі, але все це не можна було порівняти з какофонією пронизливих криків, які я чув зараз над цією річкою.

Індійці звикли до такого галасу і зовсім не звертали на нього уваги.

— Це, мабуть, цвіркуни, — сказав я, — так сичать, що аж вуха роздирає?

— Так. Цвіркуни та інші комахи, — відповів Манаурі.

Якась потвора грізно занявчала.

— Це дикий кіт? — мимоволі здригнувся я.

— Ні. Це листяна жаба.

Раптом розлігся якийсь стукіт, нібито коваль з усієї сили бив молотом по косі.

— А це що? Птах?

— Теж жаба, тільки річкова.

Несподіване приглушене кумкання, потім плескіт води. Манаурі з хвилину прислухався, думав.

— Не знаю, що це, — визнав він. — Може, великий водяний щур…

— А більших хижаків тут немає?

— Може й є.

Вождь спокійно поглянув навкруги, обвів поглядом гущавину і ствердив:

— Але саме тут їх напевне немає…

У цій місцевості було безліч — тисячі, мільйони — комарів. Це було страшенно неприємно. Комарі хмарами оточували людину, безжалісно жалили її. Індійці, мабуть, звикли до цього, тому досить мужньо зносили муки і терпеливо давили комарів на тілі. А я майже очманів. Нарешті не витерпів — одійшов від прибережних заростей на сто кроків і виліз на піщаний пагорок. Тут — ніби рукою зняло. Задоволений, я зручно всівся на піску і чекав.

Хмаринки почали клубочитися і пропливати по небу, час від часу закриваючи місяць. Тоді ставало зовсім темно. Хоч добрий Манаурі і заспокоював мене, твердячи, що тут напевно немає хижаків, але я був досить досвідченим мисливцем і ні на хвилину не забував, що лісові хащі — батьківщина всякої кровожерливої погані. Тому я наказав добре перевірити порох на поличках пістолетів, щоб бути напоготові.

І добре зробив. Саме в той час, коли місяць зайшов за хмари, я, уважно вдивляючись у темряву, помітив між найближчими двома кущами якийсь підозрілий рух. Примара, обман зору? Але ж ні! Серце закалатало швидше, сумніву не було; там виразно промайнула тінь. Я обережно вийняв із-за пояса пістолет і навів його на звіра.

Проте одразу ж завагався: чи варто стріляти, адже постріл розбудить усю околицю, а наше становище поки що не з'ясоване.

Звір, судячи з того, як він рухався, не відчував моєї присутності. Він скерував усю свою увагу в напрямку річки, де відпочивали мої товариші. Мені здалося, що він був досить високий, хоч у темряві я не міг добре роздивитися. Припускав, що це скоріше велика мавпа, ніж звичайний чотириногий звір.

Стріляти чи не стріляти? Я все ще вагався. Відстань між нами була невелика — всього кілька десятків кроків. На всякий випадок я звів курок пістолета. Курок тихенько клацнув, але цей звук дійшов до чутливого вуха звіра. Сполоханий, він шмигнув у зарості — тільки я його й бачив.

Мені вже набридло сидіти на самоті. Йдучи до річки, до індійців, я думав про цей багатий, привабливий і грізний край, куди закинула мене доля. Це вже був не мій безлюдний, ідилічний острів, де після знищення удава та приблуди ягуара я жив серед нешкідливих звірів, остерігаючись лише незначної кількості отруйних змій. Тут зовсім інше! Лісова хаща кишіла безліччю диких тварин, звірі були тут якісь особливо зухвалі і крикливі.

Я розповів товаришам про звіра, якого побачив на пагорку, і про мої здогадки.