Терпкість вишні: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ні, і насамперед тому, шо я цього не хочу.

— Це добре. Я від самого початку знав, що КАША — це одне велике непорозуміння. Тепер ти спокійно можеш вступити на СНОБ.

Сьогодні я чекала на Ірека, щоби переповісти йому подальшу інформацію про ситуацію вдома і в околицях, коли до кухні хлопців завітала висока струнка білявка з очима сарни. Малина.

— Але й спека, — простогнала вона і важко впала на кухонний дзиґлик. — Я ледве до вас допленталася. Чотири зупинки пішки.

— Хіба ти не могла їхати трамваєм? Або автобусом?

— Я намагалася, — зітхнула вона, відгортаючи пасма вологого від поту волосся, — але був такий тлум, що я геть розкисла.

До всього зла, яким так і кишить це місто, біля пошти сіло троє дівчисьок-підлітків. А ти ж знаєш, які ті дівчиська.

Я кивнула, мовляв, знаю, але Малина все одно мені пояснила:

— Їх усе смішить. Хихочуть, бо падає дощ. Бо встигли заскочити в останню мить і не можуть знайти квиток. Регіт на весь автобус.

— Ага, — встигла сказати я.

— Я от усе думаю, невже і я була такою, як вони?

— Можу тебе запевнити, що не була, — озвався Ірек із нетрів коридора. — Що цього разу сталося?

— Мій науковий керівник нарікає на бабусину ворожбу. Каже, що в ній замало конкретики.

— То додай йому яскравих деталей. А що з коханням? Теж криза?

— Нічого, і це починає мене турбувати.

— Починає? — форкнув Ірек. — Я вже два роки чую, що ти чекаєш на кризу.

— І чимдалі більше нервуюсь, Іреку. Навіть думаю, що повинна піти першою.

— То й піди. Спробуй трохи побути сама.

— А якщо він потім не захоче миритися? — зойкнула вона. — І я зостануся зовсім сама? І вже нікого не знайду і буду самотньою бабусею?

— Не будеш. Замовиш собі в Японії електронного песика, який уміє лащитися, гавкотіти й прибігає на поклик. Схоже, він робить фурор в американських будинках лагідної осені. Старенькі від нього в захваті. Я бачив по телевізії.

— Фантастична картина, — буркнула Малина. — Краще скажи, що мені робити, й ходи нарешті сюди, замість никати по коридору.

— Ну, я вже тут, просто мусив поскладати взуття. Привіт, Вишне.

Я обернулася й нарешті побачила Ірека в усій красі. Переді мною стояла жива копія Рейнарда, тільки що з яснішим волоссям, з-під якого виступали шпичасті вуха ельфа. «О Боже», — подумала я, але сказала тільки одне:

— Привіт.

— Чому ти мені не зізнався?

— Спочатку я не був певен, що це ти. Ну розумієш, ти мала заколоте волосся й була вся заляпана багнюкою. Поза тим, — додав він, — з Нового року і твого дня народження в мене зосталися досить імлисті спогади.

— А потім?

— А потім, коли я впізнав тебе за голосом, мені було якось незручно. Бо здавалося, що ти не в захваті від мого вигляду.

— Ти від мого теж, — парирувала я.

— Я ніколи не виявляю захвату. Боюся, що мене відштовхнуть. Якби я тільки знав, що вже місяці поспіль балакаю з копією Амелі.