Терпкість вишні: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Я купила велетенський оберемок конвалій та слоїк меду і, долаючи відразу до Ведмедя, пішла до мами. Вручила їй квіти й мед.

— Це для… ну знаєш, такий відповідник люльки злагоди, — заклопотано почала я і зразу перейшла до привітань. — Ну то всього найліпшого, справжнього щастя і…

— Ти не мусиш себе силувати, — перебила вона. — Просто міцно пригорнися. Цього досить.

Хвилину ми стояли, сплівшись у ведмежих обіймах. Я щойно тепер усвідомила, наскільки мені цього бракувало впродовж останніх місяців. Її дотику. Цікавих карих очей, тепер значно більших, ніж торік. Спрацьованих від прибирання рук. Навіть мовчання.

— Ти зробила стару зачіску, — сказала я.

— Ти читала мій щоденник?

— Тато мені показав. Він дуже потерпає.

Чи повинна я була це казати?

— Я знаю. Але нічого не можу з тим вдіяти. Пропонувати дружбу в такій ситуації трохи незручно. Якщо впродовж чверті століття нам не вдалося навіть заприязнитися.

— Ти могла б спробувати повернутися, покохати його знову…

— Моя дорогенька, життя не складається так, як хотіли б сценаристи «мильних опер». Я не повернусь і край.

— Йому буде нелегко.

— А хто сказав, що завжди повинно бути легко й зручно?

— Він казав, що йому дуже тебе бракує.

— Нехай винайме прибиральницю, куховарку й садівника. І раз на тиждень вмикає телевізор, — випалила мама, цмулячи з кухля карамельне пиво. — Вишне, хіба ти не можеш погодитися з тим, що я більше не хочу так жити?

— Я працюю над тим, але… ти так нас усіх шокувала.

— І подумати тільки, що якби не твоя бравурна втеча, я й надалі припадала б порохом у нашій понурій вітальні.

— Ну і я не помилилася. — Мілька хляпнулася на кухонне крісло. — Сьогодні мене попросили забрати папери з універу.

— Може, я спробую щось залагодити. — Філіпп дійово виконував свою роль Спеціаліста зі Складних Справ.

— Уже пізно. Я забрала документи. Принаймні відпадає стрес через літню сесію.

— Чим я можу тобі допомогти?

— Насамперед перестань так метушитися по кухні, бо це діє мені на нерви, — форкнула Марія.

Філіпп одразу всівся й узявся скубти церату.

— Що я можу зробити, Міленко?

— Найліпше, якщо ви всі дасте мені святий спокій, — гаркнула вона. — А особливо ти, Філіппе.

— Справді?

— Так, я хочу, щоб ти нарешті звідси забрався! Він тут буде мене жаліти й побиватися над моєю долею!

Філіпп мовчки вийшов, човгаючи ногами, як Чарлі Чаплін.

— Терпіти не можу, коли хтось мене жаліє, — пояснила свій вибух злості Мілена.

— Ми знаємо. — Травка поплескав її по плечі. — Але що тепер? Може, виберемося на прогулянку чи до кіно?