Утрачений світ: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Саме це мені й треба знати. Адже гроші можуть зробити багато добра, хоча й не менше можуть заподіяти шкоди. Я буду радитися з вами в разі якого сумніву. До речі, в мене уже й зараз є одне невеличке запитання до вас. Чи не могли б ви сказати мені, хто та молода панночка з дуже темним волоссям, сірими очима й пропорційними рисами обличчя? Коли я її бачив, вона була в синьому пальті з баранячим коміром і манжетами.

Роберт подумки пирхнув смішком.

— Я знаю це пальто дуже добре, — сказав він. — Ви описали не кого іншого, як мою сестру.

— Вашу сестру! Невже? Але й справді, тепер я й сам бачу подібність між вами двома. Я побачив її якось днями і подумав: хто ж вона така? Ви, звичайно, живете разом з нею?

— Так, мій батько, вона і я живемо разом, наш дім називається Берестя.

— І я маю надію, що невдовзі а усіма вами там познайомлюся. То ви вже докурили сигару? Може, хочете ще одну? Чи волієте радше люльку? Справжній курій визнав тільки люльку. В мене тут майже всі сорти тютюну. Шухлядки ці наповнюють щопонеділка, а по суботах рештки тютюну розподіляються між пожильцями у тутешній богадільні, отож запаси у мене завжди свіжі. Що ж, коли ви не маєте більше охоти палити, то, може, я покажу вам ще одну-дві цікаві свої придумки. Ось по цей бік у мене зброярня, а по той — бібліотека. Книжок у мене небагато, лише трохи понад сто тисяч томів. Але серед них трапляються вельми цінні зразки. Я маю вестготську Біблію п'ятого сторіччя, здається, єдину в своєму роді; є тут «Biblia Pauperum»[5] 1430 року; рукопис Книги Буття на листі тутового дерева, імовірно з другого сторіччя; «Трістан та Ізольда» восьмого сторіччя; кількасот готичних стародруків, у числі яких п'ять дуже гарних книжок з друкарень Шеффера й Фуста. Але все це ви зможете погортати котроїсь дощовитої днини, коли не матимете чогось путнішого до роботи. А зараз я покажу вам один, можливо, цікавий для вас пристрій, пов'язаний з курильною кімнатою. Візьміть ще сигару. Тепер сядьмо ось на ту канапу в протилежному кутку.

Канапа ця стояла в алькові з кришталево-прозорими скляними стінами із трьох боків. Коли вони сіли, господар смикнув за якийсь мотузочок, і враз позад них опустилася четверта прозора стіна. Вони опинилися немов у великій скляній коробці, причому скло було так чисто відшліфоване, що стало майже непомітне. Згори в цій комірчині звисало кілька золотих шнурів, які, здавалося, сполучалися з довгим лискучим металевим прутом іззовні.

— То де ви воліли б випалити сигару? — поспитав Рафлс Гоу з веселим вогником у своєму серйозному погляді. — Скажімо, в Індії, чи в Єгипті, чи в Китаї, чи…

— У Південній Америці, — мовив Роберт.

Щось миготнуло, захурчало, з'явилося відчуття руху. Молодий художник розглянувся круг себе, украй здивований. Навсібіч, куди він не кине погляд, стоять папоротникові дерева й пальми, оповиті довгими повзучими рослинами, сліпуче-яскраві орхідеї. Курильня, будинок, Англія — все це зникло, а він сидів на канапі серед незайманої пущі в долині Амазонки. Це не був ніякий оптичний обман, ніякий фокус. Він бачив, як із тропічного підліска здіймаються вгору гарячі випари, з величезного зеленого листя спадають важкі краплі, на стовбурах дерев чітко було видно волоконця й луб на грубій корі. По гілляці у нього над головою безгучно проповзла зелена кратчаста гадюка, з гущавини раптом випурхнув барвистий довгохвостий папуга й пролетів між стовбурів. Роберт ошелешено роздивлявся навколо, не можучи й словом озватись, аж урешті пройняте подивом і острахом лице його обернулося до господаря.

— Людей, бувало, спалювали й за далеко менші жарти, еге ж?. — мовив Рафлс Гоу, сміючись від щирого серця. — Та годі з вас Америки. А що ви скажете про чари Єгипту?

Знов почулось, як щось захурчало, блискавично промайнули якісь видива, і ось уже на всі боки простягалася, скільки око бачить, широка пустеля. На передньому плані збилося в гурт п'ять пальм, а біля підніжжя їх росли колючі рослини, подібні до кактусів. Збоку лежала сіра скеляста нерівної форми брила, нижню частину якої було вирізьблено у вигляді величезного жука-скарабея. На поверхні цієї прадавньої брили гралося кілька ящірок. Далі слалися аж до крайобрію жовті піски, вдалині повиті міражистою пеленою.

— Я нічого не розумію, містере Гоу!

Роберт ухопився руками за край канапи й тільки вражено водив очима навколо.

— Ефект досить разючий, правда? Ця єгипетська пустеля — моя улюблена, коли мені кортить на самоті випалити люльку п поміркувати. Дивно, що тютюн завезли до нас із ділового й практичного Заходу. Мрійливий оспалий Схід, здаєтеся, був би відповіднішим для цього місцем. Але, можливо, ви б не заперечували задля різноманітності побувати в Китаї?

— Тільки не сьогодні, — відказав Роберт, проводячи рукою по чолу. — Боюся, що мене трохи приголомшили всі ці дива, я відчуваю щось таке, як нервовий струс. Та й, крім того, мені пора вертати до мого прозаїчного Берестя, якщо я зможу вибратися з цих ваших диких хащів. Але, може, ви відкриєте мені свою таємницю, містере Гоу, як ви цього всього домоглися?

— Та це звичайнісінька забавка… хитра іграшка, та й уже. Зараз я вам усе поясню. Від моєї курильні тягнеться в один бік низка розлогих оранжерей. У кожній з них підтримується належна температура… Й ступінь вологості, що відповідають точно кліматові Єгипту, Китаю і так далі. А ця скляна камера — просто трамвай, що рухається з мінімальним тертям по сталевих рейках. Торгаючи за цей чи той металевий шнур, я регулюю відстань, до якої він має йти, а рух його, як ви зауважили, відбувається дуже швидко. Ефект від моїх оранжерей посилюється тим, що покрівлю їх дуже майстерно розфарбовано під колір неба, і що в них справді живуть птахи та інші істоти, які почуваються в цьому штучному середовищі не згірше ніж у себе на батьківщині. Оце так створюється ілюзія нашого перебування в Південній Америці.

— Але ж у Єгипті зовсім інакше.

— Так, там трохи складніше. Я залучив до роботи найкращого французького фахівця з тих, що створюють довкружні панорами, це якраз справляє особливе враження. Пальми, кактуси, обеліск і все таке інше — це, ясна річ, справжнє, так само як і пісок, який тягнеться ярдів на п'ятдесят, і я певен, що навіть найзіркіша людина в Англії не скаже, де починається вже декорація. Це загальнопоширений і зрештою доволі простацький прийом, застосовуваний у діорамі, тільки ретельніше виконаний. Що для вас ще незрозуміле?

— А скляна камера? Навіщо вона?

— Вона для того, щоб уберегти моїх гостей від перепадів температури. Що ж то була б за гостинність, якби вони поверталися до курильні промоклі, як хлющ, або з гострою нежиттю! Крім того, скло на стінках камери спеціально підігрівається, інакше воно вкрилося б парою і нічого крізь нього не було б видно. Але вам справді час уже йти? Тоді ми вертаємось до курильні. Сподіваюся, ці ваші відвідини аж ніяк не останні. А я зі свого боку дуже радий був би нагоді завітати до вас у Берестя. Вихід ось сюдою, через музей.

Коли, вийшовши з величної Рафлсової будівлі, просяклої розкішними ароматами Півдня, Роберт опинився на гострій і колючій холоднечі англійського зимового вечора, відчував він себе так, наче хтозна-як довго пробув десь у далекій країні. Час визначається насиченістю вражень, а вони зараз такі незвичні й разючі були в Роберта, що йому здавалося, немов минуло багато тижнів, відколи він перестрів на дорозі закіптюженого незнайомця. Роберт ішов, а голова його була як у тумані, він п'янів на саму думку про таке безмежне багатство й незрівнянну могутність цього незвичайного дивака. Малою, вбогою і похмурою видалася йому власна домівка, коли він наблизився до неї, і переступив поріг її Роберт прикро невдоволений сам собою й усім навколишнім.

Розділ V

ЛОРИНЕ ПРОХАННЯ

Того ж вечора після вечері Роберт Макінтайр виклав батькові й сестрі все, що побачив у цей день. Його настільки переповнювали враження, що він просто мусив поділитися ними. Тож радше задля власної втіхи, а не для того, щоб заспокоїти їхню цікавість, заходився він жваво розписувати всі дива, які йому випало побачити: незмірне багатство, справді королівську скарбівню коштовного каміння й золота, мармур на кожному кроці, вигадливі механічні пристрої, безоглядні розкоші й цілковите легковаження грішми з боку господаря. Добру годину розмальовував він ті чудеса, що йому показали, а насамкінець не без гордості повідомив, з яким проханням звернувся до нього Рафлс Гоу і якою цілковитою довірою його наділено.

Двоє Робертових слухачів по-різному сприйняли те, що їм розповіли. Старий Макінтайр з гіркою посмішкою на устах відхилився на спинку крісла, його сухорляве обличчя вкрилося тисячею зморщок, а в маленьких очицях зблиснули заздрощі й пожадливість. Висхла пожовкла рука старого стислася в кулак, аж суглоби здалися зовсім білими при світлі лампи. Лора, навпаки, вслухалась у братову мову, нахилившись уперед і напіврозтуливши уста, щоки її пашіли. Роберт переводив погляд то на одного, то на другу, і йому видавалося, що він ще ніколи не бачив батька таким злим, а сестру — такою прегарною.

— То хто ж цей чоловік? — озвався нарешті старий. — Маю надію, він нажив те все чесним способом. На п'ять мільйонів самих коштовностей, кажеш! Боже милий! І ладен їх роздати, тільки боїться, щоб не довести цим людей до злиднів. Можеш переказати йому, Роберте, що ти знаєш одну цілком порядну людину, яка зовсім не боїться, щоб її довели до злиднів.

— Але все ж хто він такий, Роберте? — скрикнула Лора. — Не може бути, щоб Гоу — його справжнє прізвище. Він, певно, замаскований принц або король на вигнанні. О, я б так хотіла помилуватися цими діамантами й смарагдами! Я завжди вважала, що смарагди дуже личать тим, у кого темне волосся. Ти неодмінно мусиш розповісти мені ще раз про цей його музей, Роберте.

— Я зовсім не думаю, що він не той, за кого себе показує, — відповів брат. — У нього звичайні врівноважені манери пересічного англійця середнього класу. Ніякої особливої витонченості я в ньому не помітив. На книжках і картинах він не дуже знається, тільки в міру того, щоб зорієнтуватися, чого вони варті й не більше. Ні, він, як на мене, з такого самого соціального стану, що й ми, просто йому поталанило успадкувати величезне багатство. Звичайно, мені важко оцінити його статки, але, судячи з того, що я побачив сьогодні, — будинок, картини, коштовності, книжки й таке інше, — все це варте не менш як двадцять мільйонів, та й то боюся, що ця цифра занижена.

— Я в житті лише одного зустрічав на прізвище Гоу, — мовив старий Макінтайр, тарабанячи пальцями по столу. — Він працював майстром у цеху, де виготовляли гільзи для набоїв. Але то був літній одинокий чоловік. Одначе маймо надію, що все те він нажив чесно, що гроші ті нічим не забруднено.

— І він таки й справді прийде до нас, справді? — аж сплеснула руками Лора. — А коли він може прийти, як ти гадаєш, Роберте? Тільки попередь мене завчасу. А що, як він завтра прийде, га?

[5] «Біблія вбогих» (латин.) — книга малюнків на біблійні тема з пояснювальними текстами.