Чорний лабіринт: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Манфред відчинив двері і побачив Ютту. Брови її злетіли догори, очі сяйнули радістю.

— Здрастуй, Фреді, — вона простягнула йому обидві руки. — Я така рада, що бачу тебе. Ти поранений? — Тінь упала їй на лице. — Дуже болить?

В її великих, ніби клаптики синього неба, зіницях він побачив себе і зніяковів. На фронті він думав про неї, їхав додому — мріяв, до найменших подробиць уявляв собі, як зустрінуться, але ось уже тиждень дома і все зволікав, не наважувався. Чому? Запитував себе не раз і тільки зараз зрозумів причину свого вагання, йому дуже не хотілося побачити її іншою, не такою, як він собі уявляв її там, в окопах.

— Уже переболіло, Ютті, заходь…

Ця зустріч схвилювала обох, у їхніх серцях знову спалахнуло до часу приховане почуття, яке вони берегли одне для одного. Все інше, що за час розлуки встигло поналипати на душі, облетіло враз, мов сухе осіннє листя.

Ютта ступила за поріг.

— А вони там?

— Там.

— От встругнули. Якби ти бачив, що там зараз вдома робиться…

— Уявляю, — всміхнувся Манфред. Він забрав у брата з рук чемодан. — Ти, Віллі, погуляй. Як Марта з'явиться, попередь, що в нас гості.

Вся ця пригода з втечею здавалась Ютті забавною грою: записки, чемодани, гроші — не вистачає лише сорокавосьмизарядного кольта. Проте коли вона побачила брата, їй стало не до сміху.

— Хорсті… Що вони зробили з тобою. — Дівчина підійшла до нього, але не кинулась в обійми, не заплакала, тільки провела тремтячими пальцями по розсіченій щоці.

Хорст узяв її руку.

— Не треба, Ти принесла одежу?

— Ось, одягайся, — Ютта розкрила покладений в стілець чемодан, — костюм, сорочка, краватка, черевики і плащ. Я тільки зібрала все, а тут як ускочить твій вельмишановний Гугенот, а за ним професор. Як закричать у два голоси: «Зганьбила, в багно втоптала фамільну честь фон Глевіців! Де вона?» Мати божиться, що вас і в очі не бачила. А вони не вірять. Тупають на неї ногами. Перевернули в домі все, всі закутки обшарили. Гуго, так той навіть на горище видерся. Вони бігають, а мати спокійно підійшла до свого бюро, взяла з каси пачку грошей і засунула мені в кишеню. «Передавай, — каже, — привіт. Батько побіситься та й перестане, а вони нехай щасливі будуть..» Ну, я повз гаражі, до паркана, перекинула чемодан Віллі і сюди. От і все, — розвела руками Ютта. Глянула на Гізелу, на Хорста і додала з несподіваним сумом: — От коли б мене хто-небудь украв…

— Ти як той курячий дощ, Ютті: і сонце, і злива заразом, — Хорст згріб одежу і вийшов у ванну кімнату переодягтись.

— Давай гроші, — сказала Гізела.

Ютта передала їй пачку грошей. Гізела ретельно перелічила банкноти і поклала до своєї сумочки. Манфред дивився на неї і думав: «Нелегко доведеться бідоласі Хорсту. Як не схожа вона на Ютту. Небо і земля».

До кімнати зайшов Хорст, чисто виголений, в спортивному картатому костюмі з перекинутим через плече плащем. Піджак висів на плечах трохи мішкувато, комір сорочки був занадто широкий, але, незважаючи на все те, вигляд у нього був досить пристойний. Так одягаються баварські туристи, виїжджаючи на своїх «фольксвагенах» на середземноморську Рів'єру. Хорст причісував мокре волосся. Широке пасмо сивини біліло над лобом, скроні вкрилися свіжою памороззю.

Гізела підійшла до Хорста, вийняла пудреницю.

— Трошки шрам і синяки запудрю.

— Гізі, мені доведеться взяти твою машину, не заперечуєш? Чекати більше нічого. До ночі можуть перекрити всі виходи з міста. Ти як гадаєш, Манфреде?

— Пробирайся глухими вуличками на Перлах, Розенгейм, Інсбрук… Трохи далі, зате безпечніше.

— Ти береш тільки машину? — Гізела ткнула пуховичком у пудреницю і підвела на Хорста холодні очі.

«Як вона зараз схожа на Гуго», — подумав Манфред.

— Тобі краще залишитися, Гізі. Хто знає, що мене чекає попереду. Так, ти повернешся додому і скажеш, що я украв машину. Вся вина ляже на мене. А якщо нас піймають разом, уявляєш, який буде скандал.

— Додому я не повернуся.

— Гізі…

— Я їду з тобою!

— Слухай, у мене нема часу сперечатися. Скажуть, що я шантажист, що я викрав тебе.