Чорний лабіринт: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

З весною у таборі Ебензе в'язні відчули полегкість. Варта уже не знущалася з них, як раніше. Навіть Гребер ніби пом'якшав, на його обличчі з'явилася розгублена, запобіглива осмішка. Все частіше зітхав над газетою Репке і вже не кричав: «Марш! Марш!», — а тільки понуро плентався за в'язнями у ліс і з лісу. Коли ті працювали, єфрейтор сідав на пеньок і награвав на губній гармошці тужливі баварські мелодії. Ганса Репке з 1944 року приписали до табору Ебензе. Американська бомба рознесла на тріски будиночок на затишній Вельфортштрасе поблизу Остбангофа і поховала під уламками його Грету. Репке залишився один. Став мовчазний, замкнутий, ніби разом з мундиром охоронця натягнув на себе шори. У перемогу він не вірив давно. Але ніколи про це не говорив. Розклеєні по Мюнхену плакати «Тс-с!» замкнули йому рота. Але думок не замкнеш. Вони, як мошка, не давали йому спокою. Десь глибоко в ньому засіла мстива злість на американців, і Репке зганяв її на вайлуватому Генрі.

Стрілок-радист збитої над Мюнхеном літаючої кріпості Б-29 Генрі Прічард був родом з Торонто, але сім'я його жила десь у Штатах. Батько мав невеличку ферму і мріяв прикупити ще шматок землі для сина. Генрі пішов до авіації, там більше платили. Долари він посилав додому. Ні війна, ні політика його не цікавили. Причіпки Репке він зносив мовчки, як і свій полон, як і всі інші несподіванки та круті повороти долі. Генрі з дитинства сповідав баптизм. Але віра його була гнучка і на американський манір хитрувата. Все, що приносило хоч найменшу користь, — годилося, що давало збитки, — підлягало анафемі. Невідомо чому, але з перших днів знайомства Прічард весь час тримався ближче до Андрія, Миколи, Крайніченка і бородатого. Мабуть, йому імпонувала їх щира дружба.

До їх гурту тягнувся і Броніслав Пшигодський, шляхтич із Кракова, що за свою ненависть до швабів, нестримний язик і невдалі спекуляції з сорок другого року мандрував по таборах Німеччини. Колись у Східній Пруссії Пшигодські володіли невеличким маєтком. Гітлерівці спалили його дотла, і Бронек не міг їм того забути. У Кракові на нього чекала панна Зося, з якою він після війни збирався одружитись. Бронек Пшигодський був галасливий, балакучий і вельми гонористий. Про його панну Зосю Андрій, та й інші, знали все, аж до сорту, кольору та розміру панталон, які Бронек подарував їй на день ангела. Коли Пшигодський не говорив про панну Зосю — він говорив про політику, генерала Бур-Комаровського, прем'єра Миколайчика і Андерса. Все інше він вважав дріб'язком, невартим його уваги.

Сонце припікало Андрієві плечі. Кора на ялиці парувала. Густий дух живиці і розімлілої на сонці хвої бив у ніздрі і просвіжав голову, мов нашатир. Репке перестав грати, підвівся з пенька, потягнувся, мов кіт на сонці, і крикнув:

— Арбайт! Робота!

Перерва скінчилася. Далі вгору по Вирубці ставали до роботи інші групи команд. Бородатий взяв сокиру, підійшов до зваленої ялиці і почав обрубувати на ній гілля. Крайніченко став поруч. Микола і Генрі взялися за пилку. Андрій з Бронеком підняли з землі довгі дрючки і, орудуючи ними, мов важелями, покотили до штабеля товсту деревину. Штабелі стояли край дороги, що вилась схилом гори. Вздовж неї вже було навалено багато стовбурів, але їх ніхто не забирав звідси, ніби у німців враз відпала потреба в дереві. Важка колода скотилась під штабель. Тепер її треба було підняти нагору. Андрій і Бронек упріли, вибились із сили, а колоду підняли тільки до половини штабеля. Ще раз натисли на дрючки. У Пшигодського важіль несподівано випорснув з рук, ударив його в зуби, колода звалила Пшигодського на землю і притнсла всією вагою комля. Бронек захрипів, Андрій підскочив до нього, але один не міг нічого вдіяти.

— На поміч! Бронека придавило!

Яровий, Крайніченко, Микола, Генрі, а за ними і Репке, плигаючи через пеньки, побігли до штабеля, підняли колоду, витягли з-під неї посинілого Бронека.

— Холера його мамці, — лаявся він, багровіючи від болю у грудях, — ці шваби таки зведуть мене в могилу, нема на них мору, погибелі, холери…

Пшигодський притулився до штабеля плечем, лице його пожовкло, вкрилося рясним потом.

— Ляж, Бронеку. — Яровий зняв з себе куртку, постелив її на колоду.

— Полеж трохи, воно пройде, — порадив Микола.

Удвох із Генрі вони допомогли Пшигодському лягти.

— Пся крев. Холера, — лаявся Бронек. — Трикляті боші…

— Заткнись, ти! — надувся Репке. — Каркаєш, мов та ворона. Який чорт тебе пхав під ту колоду?

— А який чорт мене запхав сюди, у ці прокляті богом гори? Може, я сам сюди прийшов?

— Арбайт! Робота! Марш! — сердито крикнув Репке.

— Він не може працювати, хай трохи відпочине, — вступився за Бронека Крайніченко.

— Саботаж! Робота! Марш! Вставай, дохлятина! — Єфрейтор замахнувся на Пшигодського прикладом. — Вставай!

— Облиш його! — Андрій заступив поляка собою. — Ти ж людина, а не собака. Хіба не бачиш, що йому погано?

Репке оскаженів, відскочив назад, клацнув затвором карабіна.

— Саботаж! — заверещав німець.

— Не репетуй, Репке, — сказав Яровий. — Хіба тобі більше за всіх треба? Однаково ці колоди погниють тут. Нікому вони більше не потрібні.

— А чого він лається? — ображено промовив Репке.

— Лається, бо йому болить. Ану, хлопці, давайте викинемо на штабель цю кляту колоду, — запропонував Федір.

— Усі ви тут заодно. Всі чекаєте, поки нам капут прийде, — сердито кинув Репке і відійшов до штабеля.

Хлопці взялися за колоду.

— І-их, братки, так! Р-разо-ом, дружно!

Колода глухо стукнула і лягла на штабель. Бородатий обтрусив кору з сорочки. До рук поприлипали краплі живиці, і він тер їх між загрубілими долонями, поки вони не почорніли і не скачалися.

— А ти, Репке, хіба не ждеш? Теж ждеш не діждешся, коли Гітлеру капут буде. Хіба не так? На який біс тобі оця війна? — Яровий хитро позирав на німця з-під кошлатих брів.