Твори в п'яти томах. Том 1: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Джіме, — озвався він нарешті, — ти бачив сьогодні того моряка?

— Чорного Пса? — перепитав я.

— Атож, Чорного Пса, — відказав капітан. — То лихий чоловік, але ті, що послали його, ще лихіші. Ось послухай: якщо мені не пощастить вибратися звідси й вони надішлють мені чорний знак, то знай, що вони полюють на мою скриню. Сідай тоді на коня… Ти вмієш їздити верхи, ге ж? Отже, сідай, кажу, тоді на коня й жени чимдуж до… А так, так. До цього клятого телепня-лікаря й перекажи йому, щоб свистів усіх нагору — судових там і всяких інших — і накрив би тут, на борту «Адмірала Бенбова», усю Флінтову зграю, всіх до одного, скільки їх ще лишилося живих. Я був за першого помічника на судні в старого Флінта. За першого помічника! І тільки я знаю те місце. Він сам усе передав мені в Саванні,[12] коли лежав, помираючи, як ось я тепер. Але ти не зчиняй галасу, поки вони не пришлють мені чорного знака чи поки не побачиш знову Чорного Пса або моряка на одній нозі. Оцього одноногого, Джіме, стережися найдужче!

— А що це за чорний знак, капітане? — спитав я.

— Це щось таке, як повістка на суд, друже. Коли її пришлють, я тобі скажу. Ти тільки добре пильнуй, Джіме, і я поділюся з тобою порівну, слово честі…

Язик у нього почав заплітатись, голос поволі слабшав. Я дав йому ліків, і він випив їх покірливо, мов дитина, сказавши:

— Ще ніколи жоден моряк не потребував так ліків, як я. — Після цих слів він забувся важким безтямним сном, і я вийшов.

Що я робив би, якби все в нас було гаразд, не знаю. Мабуть, розповів би все лікареві, бо смертельно боявся, що капітан пожалкує за своєю відвертістю й приб'є мене. Але сталося так, що ввечері раптово помер мій батько, і ми забули про все інше. Велике горе, що спало на нас, прихід сусідів, лаштування до похорону й різні господарські турботи так закрутили мене, що не було часу ані думати про капітана, ані боятись його.

Наступного ранку капітан зійшов собі вниз і пообідав, як звичайно їв він мало, зате багато пив — навіть більше, ніж була звичайна його мірка, бо сам хазяйнував біля буфета і при цьому так сердито сопів, що ніхто не наважився сказати йому слова всупір. Вночі напередодні похорону він був так само п'яний, як і завжди. Гидко було слухати його розгнуздану дику пісню в домі, повитому жалобою. І хоч він був дуже слабий, ми всі до смерті боялися його. А лікар у той час був далеко: його несподівано викликали до хворого за багато миль звідси, і він не з'являвся поблизу нашого будинку після батькової смерті.

Я сказав, що каштан був слабий. І справді, здавалося, що він дедалі слабшає, а не одужує. Він насилу пересувався сходами, раз у раз снував із світлиці до буфетної і назад, часом вистромляв носа з дверей — понюхати запах моря, — і все тримався при цьому за стіну, щоб не впасти. Дихав він важко й хапливо, як людина, то спинається на круту гору.

Тепер він уже не заводив зі мною розмови і, здавалося, зовсім забув про те, з чим був звірився переді мною, хоч став ще дратівливішим і, попри свою слабість, ще буйнішим, ніж коли. Нас непокоїло, що він завів собі нову звичку: напідпитку витягати кортика й класти його перед собою на столі. Але на людей він якось майже не звертав уваги, весь час ніби заглиблений у свої думки та примарні видива. Раз, на превеликий наш подив, він навіть почав мугикати сільську любовну пісеньку, якої навчився, мабуть, замолоду, коли ще не почав блукати по морях.

Такі ото були наші справи, коли на другий день після похорону — днина була похмура, туманна й морозяна, — годині о третій, я вийшов за двері й став на порозі, сповнений сумних згадок про свого батька. Нараз я побачив, що хтось поволі йде дорогою. Чоловік був, очевидячки, сліпий, бо намацував дорогу перед собою ключкою. Над очима й носом у нього нависав чималий зелений дашок. Згорблений від старості чи слабосилля, закутаний у подертий морський плащ із каптуром, що зовсім ховав обриси його тіла, незнайомець здавався справжньою потворою. Неподалік від заїзду він зупинився і затяг чудним голосом невідь до кого:

— Чи не скаже яка добра душа бідному сліпцеві, що втратив дорогоцінний зір, мужньо боронячи свою батьківщину Англію, — хай Бог благословить короля Георга! — де і в якій частині країни він зараз перебуває?

— Ви стоїте перед заїздом «Адмірал Бенбов», над бухтою Чорного Горба, добрий чоловіче, — відгукнувся я.

— Я чую голос, — мовив він, — юний голос. Дайте мені вашу руку, любий друже, і проведіть мене до цього дому.

Я простяг йому руку, і цей солодкомовний безокий маняк стис її мов лещатами. Це мене так налякало, що я спробував видертись і втекти, але сліпець одним рухом притяг мене щільно до себе.

— А тепер, хлопче, — сказав він, — проведи мене до капітана.

— Добродію, — заблагав я, — слово честі, я не смію.

— Он як! — осміхнувся він. — Не смієш? Зараз же веди мене, або я скручу тобі руку.

І, кажучи це, він так крутнув її мені, що я скрикнув.

— Добродію, — сказав я, — не за себе я боюся, а за вас. Капітан тепер не такий, як був колись. Він сидить з оголеним кортиком. Один джентльмен уже приходив і…

— Ану-но веди й не базікай! — урвав він мене.

Ніколи ще не чув я голосу, щоб був такий суворий, холодний і бридкий, як у того сліпця. Голос цей налякав мене більше, аніж біль, і я відразу скорився й повів прибульця просто до світлиці, де сидів наш хворий старий пірат, очманілий від рому. Сліпець учепився за мене залізними пазурами, він зліг на моє тіло всією своєю вагою, аж я ледве здужав його тягти.

— Веди мене прямісінько до нього і, коли він побачить мене, гукни: «Ось ваш приятель, Білле!» А як ти не крикнеш, то ось що тобі буде!

І він знову так вивернув мені руку, що я мало не зімлів. Усім цим сліпий жебрак так мене налякав, що я забув свій жах перед капітаном і, розчинивши двері світлиці, тремтячим голосом вигукнув те, що мені було наказано.

Бідолашний капітан підвів очі й одразу протверезів. На обличчі його відбився не так переляк, як смертельна слабість. Він спробував був підвестись, але, очевидячки, вже навіть на це не мав сили.

— Нічого, Білле, сиди, де сидиш, — озвався жебрак. — Хоч я й не можу бачити, але я чую, як тремтять твої пальці. Діло насамперед. Дай свою праву руку. Хлопче, візьми його руку й піднеси до моєї правиці.

Ми обидва слухняно підкорилися йому. Я побачив, як сліпий переклав щось із своєї долоні з ключкою в долоню капітана, яка ту ж мить стулилася.

— Отже, зроблено, — сказав сліпець, відпустив мою руку і з неймовірною для невидющого точністю й швидкістю вислизнув із світлиці надвір. Я все ще стояв нерухомо, прислухаючись, як щораз далі й далі стукотить дорогою його ключка.

Тільки по якійсь годині спам'яталися ми з капітаном. І лише тоді я помітив, що все ще тримаю його за рукав. Коли я відпустив руку, він підніс її ближче й глянув на те, що було затиснуте в долоні.

[12] Саванна — місто й порт у штаті Джорджія, США.