Твори в п'яти томах. Том 1: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Та проте він таки завдавав нам збитків: минав тиждень за тижнем, а далі й місяць за місяцем, і гроші, які капітан заплатив першого дня, давно вже всі вийшли, нових він не платив, і в батька не вистачало духу вимагати в нього платні. Коли ж навіть батько й нагадував про це, то капітан починав сопіти так голосно й люто, так гнівно поглядав на батька, що той якомога швидше тікав з кімнати. Я бачив, як після таких спроб мій бідолашний батько розпачливо заломлював руки. Безперечно, що пережиті ним тривоги й страхи дуже прискорили його дочасну смерть.

Скільки капітан жив у нас, він ні разу не змінив своєї одежі, ото лише купив кілька пар панчіх у вуличного торгівця. Один крайчик його трикутного капелюха обвис; капітан так його й лишив, хоч це завдавало йому чимало неприємностей під час вітру. Я добре пам'ятаю, який вигляд мала його куртка, що її він сам латав у себе в кімнаті: під кінець там латка була на латці. Він ніколи не писав і не одержував ніяких листів. І ніколи ні з ким не розмовляв, крім сусідів, — та й то хіба добре випивши. Ніхто також ніколи не бачив, щоб він бодай раз відмикав свою велику скриню.

Тільки одного разу капітанові дали доброго відкоша: це сталося тоді, коли мій бідолашний батько був уже при смерті. Якось увечері до нас приїхав доктор Лівсі. Він оглянув хворого батька, нашвидку пообідав на запрошення моєї матері і вийшов у світлицю випалити люльку, поки йому приведуть коня: кінь залишився в селищі, бо при нашому заїзді не було стайні.

Я теж увійшов до світлиці — пригадую, як вразив мене контраст між чепурним і привітним лікарем у сніжно-білій перуці, з жвавими чорними очима, і сільськими гультіпаками, звичайними нашими відвідувачами. Особливо вражала ця відмінність, коли глянути на наше опудало — незграбного, брудного, страховидного піратюгу, що напився і сидів, спершись обіруч на стіл.

Раптом він, себто капітан, затяг свою улюблену пісню:

Спершу мені здавалося, що «скриня мерця» — це і є ота велика скриня в капітановій кімнаті, і в моїх кошмарних снах вона часто з'являлася переді мною разом з одноногим моряком. Але з часом ми всі так призвичаїлися до цієї пісні, що вже не звертали на неї ніякої уваги, і того вечора пісня про мерця була новиною лише для доктора Лівсі. Як я помітив, вона справила на нього не дуже приємне враження, бо він сердито подивився на капітана й на хвильку урвав свою розмову зі старим садівником Тейлором про новітній спосіб лікування ревматизму. Тим часом каштан, розпалившись від власного співу, гепнув кулаком по столу, що, як ми всі знали, означало наказ мовчати. Голоси відразу вщухли — всі, крім доктора Лівсі. Той і далі говорив, виразно й чітко вимовляючи слова й час від часу попахкуючи своєю люлькою. Капітан люто бликнув на нього, знов гепнув кулаком, потім глянув ще лютіше і раптом закричав з брутальною лайкою:

— Тихо там, на нижній палубі!

— Чи не до мене ви звертаєтесь, сер? — поцікавився лікар. Нахаба, ще раз лайнувшись, сказав, що звертається саме до нього.

— Тоді я маю сказати вам тільки одне, сер, — відповів лікар, — якщо ви не покинете пиячити, то світ незабаром позбудеться одного з найбрудніших мерзотників.

Старий у нестямі аж озвірився. Він скочив на ноги, вихопив і розкрив моряцького складаного ножа і, виважуючи його на долоні, почав грозитися, що приткне лікаря до стіни.

Лікар навіть не ворухнувся. Він, як і перше, говорив до капітана через плече тим самим спокійним тоном, хіба, може, трохи голосніше, щоб усі в кімнаті могли чути, але зовсім спокійно й твердо:

— Якщо ви зараз же не сховаєте, ножа до кишені, присягаюся своєю честю, що вас повісять після першої ж сесії нашого виїзного суду.

Між ними почався поєдинок очима. Але капітан скоро здався. Він сховав зброю, сів на своє місце і тільки одгарикувався, мов побитий пес.

— А тепер, добродію, — вів далі лікар, — оскільки мені стало відомо, що в моїй окрузі є такий суб'єкт, ви можете бути певні, що я стежитиму за вами вдень і вночі. Я не лише лікар, а й місцевий суддя. І коли я почую найменшу скаргу на вас, хоч би навіть за отаке грубіянство, як-от зараз, я вживу рішучих заходів, щоб вам це так не минулося. Тож затямте собі.

Невдовзі після цього лікареві подали коня і він від'їхав. Але каштан того вечора сидів уже тихенько і таким лишався й багато подальших вечорів.

Розділ II

ЧОРНИЙ ПЕС З'ЯВЛЯЄТЬСЯ І ЗНИКАЄ

Незабаром після цієї пригоди сталася перша з тих таємничих подій, що нарешті звільнили нас від капітана, але не звільнили, як ви побачите далі, від клопотів, що він спричинив. Зима була дуже холодна, з тривалими лютими морозами й штормами. І з самого початку стало ясно, що мій бідолашний батько навряд чи побачить весну. Що не день йому ставало все гірше й гірше, і доглядати заїзд доводилося нам двом з матір'ю. Ми були дуже заклопотані й звертали мало уваги на нашого неприємного пожильця.

Стояв ранній січневий ранок, холодний і шпаркий, бухта посивіла від інею, і хвилі легенько хлюпали об каміння. Сонце ще не встигло піднятись і тільки торкнулося своїм промінням. верхів'я горбів та блідо осяяло морську далечінь. Капітан прокинувся раніше, ніж звичайно, і вийшов на берег з кортиком на поясі під старою синьою курткою, з мідною підзорною трубою під пахвою, у капелюсі, збитому на потилицю. Я пригадую, що з уст у нього вилітала пара й клубочилася в повітрі, мов дим. Я чув, як обурено він фиркнув, зникаючи за великою скелею, — так, ніби ще й досі не міг забути своєї сутички з доктором Лівсі.

Мати забарилася нагорі біля батька, а я готував на столі сніданок до приходу капітана. Раптом двері розчинилися, і до світлиці ввійшов чоловік, якого я ніколи доти не бачив. Він був блідий, і обличчя в нього лисніло, наче одутле. На лівій руці йому бракувало двох пальців. Хоч чоловік цей і мав при собі кортика, але вигляд його був не дуже войовничий. Я весь час пильнував за моряками — і одноногими, й двоногими, — і пригадую, як ця особа спантеличила мене. Він мало скидався на моряка, та все-таки щось моряцьке я в ньому відчув.

Я спитав його, чим можу стати в пригоді. Він попросив собі рому. Коли я вже збирався вийти з кімнати, щоб виконати його замовлення, він сів за стіл і кивнув мені підійти ближче. Я зупинився, тримаючи серветку в руці.

— Ходи-но сюди, синку, — сказав він. — Підійди ближче. Я ступив крок уперед.

— Оцього стола накрито для мого приятеля Білла? — запитав він, посміхаючись.

Я відповів, що не знаю ніякого його приятеля Білла і що стола накрито для нашого постояльця, якого ми звемо капітаном.

— Що ж, — сказав він, — мого приятеля Білла теж можна називати капітаном, чом би й ні. У нього рубець на щоці й дуже приємна поведінка, особливо, коли вій напідпитку, цей мій приятель Білл! Ну, а у вашого капітана, припустімо, також є рубець на щоці, і саме на правій. А що, не так? Тож я й казав! Ну, то чи вдома зараз мій приятель Білл?

Я відповів, що він вийшов прогулятись.

— А в який бік, синку? В який бік він пішов?

Я показав йому на скелю, пояснив, якою дорогою і коли має повернутись капітан, а тоді відповів ще на кілька запитань.

— О, — сказав незнайомець, — мій приятель Білл зрадіє мені, мов добрій чарці.

Вираз його обличчя, коли він промовляв ці слова, був аж ніяк не приємний, і я мав усі підстави гадати, що незнайомець помилявся, навіть коли він справді думав те, що казав. Але ця справа мене не обходила. До того ж важко було вирішити, що треба робити за таких обставин. Незнайомець пильно стежив за дверима заїзду, завмерши біля входу, мов кіт, що чигає на мишу. Коли я спробував вийти надвір, він тут-таки гукнув мені вернутись. Йому здалося, що я не досить швидко послухався і жахлива гримаса перекосила його одутле обличчя; він так гримнув на мене, аж я підстрибнув з переляку. Проте коли я підійшов ближче, він знову почав розмовляти зі мною, як і раніше, — напівулесливо, напівжартома, поплескав мене по плечу і сказав, що я гарний хлопчина й одразу припав йому до вподоби.

— У мене теж є синок, — сказав він, — і ви схожі один на одного, мов дві краплини. Він у мене такий, що я ним не натішуся. Але для хлопців головне — дисципліна, синку, дисципліна. Коли б ти поплавав з Біллом, тебе не треба було б гукати двічі — є, ні! Білл не повторював двічі своїх наказів.