Твори в п'яти томах. Том 1: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

_{Але захоплення плантаторством і ритуал почесного володарювання не забирали в нього всього часу. Йому лишалося досить дозвілля второвувати спостережні стежки в заповідники екваторіальних феєрій, у серце гордої і палкої первородної раси. Уважний і енергійний, він використав кожну нагоду, щоб увібрати в свій мистецький досвід усю рясність фарб острівного мікрокосму, пробитись у світло й тінь його барбарійської казки. Крім «Листів з Вайліми», три написані на Уполу оповідання. Розмов уночі на острові»} [107] _{(Island Night's Entertainments, 1893), дещо передніші дорожні враження доби «Каско» — «У південних морях» (1888–9; посмертне видання 1900-го року) і, в своїй полінезійській частині, доведений на Самоа ж до кінця, у співробітництві з Ллойдом Осборном, «Рятівник занапащених суден» (The Wrecker, 1892), — свідчать про Стівенсонову перемогу. З ними вперше, свіжим пагінком, увійшла в кругобіг європейського письменства та осяйна і загадкова Океанія, що розпустилася потім зловісним співцвіттям у малайських романах Джозефа Конрада і виплодила нестрашне Гроно Джек-Лондонових «Страшних Соломонових островів».}

_{Письменником, чарівником скорописної латинської в'язі, був Стівенсон передусім і в очах своїх екзотичних гайлендерів. Тусітала — Писач Оповідань — таке дали вони ім'я сухорлявому і високому голові свого «клану», незграбне в перекладі і гармонійне на текучій самоанській мові. Часом, з інертної звички, Стівенсонове перо зраджувало їх променисту країну на користь туманної Шотландії «Катріони» (1893) і ввірваного на півслові «Сент-Іва» (роман докінчив відомий письменник і історик літератури А. Т. Квіллер-Ковч, — його літературний псевдонім — Q — у 1899 р.), але ж ради них «писач оповідань» не побоявся навіть обвинувачень у прозаїзмі, вмістивши в «Таймсі» низку ділових листів, що обстоювали остров'ян Самоа від втручання в їх політичні і національні справи німецької влади. За літературною Працею він і вмер наглою смертю — з кровозливу у мозок, 3-го грудня 1894, у Вайлімі. На другий день шістдесят кремезних самоанців віднесли його тіло на стрімку верховину гори Ваеа, де він хотів щоб його поховали, і там лишили його лежати довіку над широким простором Тихого океану.}

_{Так скінчилися ця одіссея хвороб і цей мартиролог мандрування.}

_{«Він зовсім не автобіографічна людина». — Не можна стисліше, ніж оцими словами, якими Стівенсон рекомендував одного з головних героїв «Рятівника занапащених суден», до певної міри «автобіографічного» роману, заатестувати власну Стівенсонову неавтобіографічність.}

_{Звичайно і дуже потайному письменникові важко втаїти від спочутливості читачів ту неміч, що точить його життьові сили, а заразом витончує йому талант, розчулений саможалем, піднесений стражданням. Знаючи, на що слабував, з якої хвороби помер ваш улюблений автор, ви прочитаєте в його творах недужний лист його життя. Хіба не алкоголь парує в кошмарах По і не нудьга похмілля нудиться у безвідрадних залах його спогадів? Не багато є таких сторінок у Мопассана, де жах чимраз ближчого божевілля не дивиться в порожняву потьмареного світу. У жодному вірші Іннокентія Анненського не вщухають перебої слабого серця. Від «Цветов запоздалых» до «Черного монаха» снується історія сухот Антона Чехова. Один Стівенсон, хоч тяжко хворів з дитинства до смерті, нічим не виказав своєї недуги. В легких, вільних ритмах його прози не чути короткого дихання, його фабули не тхнуть дігтяним присмаком креозоту.}

_{Ще більш від того, Стівенсон добре заховав від цікавості сучасників і нащадків оточення, серед якого він жив, добу, до якої належав. Тільки в дорожніх щоденниках, — не фактичними вони і не можуть не бути, — в essays, (посмертних) листах та в «Рятівнику» не встояв він проти спокуси розповісти про самого себе на тлі свого часу. Проте саме ці твори найяскравіше свідчать, яке було йому чуже його около. В них додержують черги дати другої половини 19-го віку, в них майорять назви сучасних європейських і американських міст, але придорожнім заїздам та старовинним портовим тавернам, пропахлим буйством колишніх поколінь, «тому існуванню під дощем і сонцем, у грубих фізичних зусиллях, що навряд чи змінилось, відколи стоїть світ», і тут дано перевагу над «безславною безпечністю надмірної мізкової праці» «в задусі майстерень», де «безсоромні джентльмени» наважуються «описувати людське життя і міркувати про нього, майже зовсім несвідомі ні потрібних йому елементів, ні його природного збігання». Та як же це? Адже Стівенсон сам був запальний письменник. Так, він жив серед людей останньої чверті минулого століття, писав з запалом, задихався в кімнатах, хіба що більше хворів, більше їздив по всіх усюдах, — а мрія його мандрувала на інших площинах, геть в інших віках, і вся Сгівенсонова творчість була автобіографією цієї мандрівниці.}

_{Те, що ми об'єднуємо одною назвою «роман», англійці віддають двома словами. Одно, дуже давнє, — romance — прикладається до таких більших обсягом прозових художніх теорій, де спостереження переважає уява і в центрі оповідання стоїть наступність подій, а не розвій характерів, тобто до роману романтичного. Друге слово, пізніше, — novel — рівнозначне з нашим «реалістичний роман». 18-ий вік, вихідний момент в історії цього розгалуження роману на англійському грунті, був часом несформованого хаосу перших днів творіння. Даніель Дефо, — деміург, коли хочете, — виліпив у «Робінзоні Крузо» із сирової глини подорожників та оповідань про корсарське свавілля кістяк новітнього жанру romance (проте деякими сторонами «Робінзон» наближається до novel, і літературознавці, з огляду на правдоподібність його сюжету та конкретність змальованих у ньому характерів, здебільшого вважають, Робінзона» за перший англійський реалістичний роман), а своїми побутовими романами призначив невиразному морю пікарескних пригод ще хиткі береги другого жанру. Наступники Дефо — Річардсон, Філдінг, Смоллет, Ґолдсміт, Стерн, Джейн Остін — трималися останніх, звужуючи нестале річище і виточняючи путь бистрини. їм випало обмежити різноманітність людської вдачі певною кількістю типів, укласти в одну гаму всі людські почуття і, виткавши канву ймовірного вимислу, вимережити її утилітарною мораллю. Всупереч цій роботі реалістів кілька не менших талантів (досить згадати Свіфта і Бекфорда), але не таких відповідних своєму раціоналістичному часові, жадібно повернулись до минувшини, захопилися незвичністю чужоземного, незбагненністю надприродного або «чистою грою уяви», торуючи шлях майбутнім, протигромадським» принципам і тій прибільшеній чутливості, що буде спроможна гучноголосо сказати: «приходь, романтизме!»}

_{Він прийшов на зламі двох століть із сільської Шотландії лірика Роберта Бернса, чітко виобразився в історичних романах шотландця ж Вальтера Скотта, пустив глибоке коріння, відлунав і завмер, лишивши Теннісона догравати фанфарні Байронові мажори на елегійній лірі. Двадцять років самовладного панування романтичного роману не пройшли без сліду і для novel. Вальтер Скотт показав себе не тільки аматором середньовіччя, а й пильним спостережником. «Вік Вікторії» вже не плакав сльозами герцогинь і покоївок, як плакали за короля Джорджа IV, над злигоднями бездоганних Скоттових героїв, але ретельність, з якою славетний шотландець вимальовував подробиці староанглійського пейзажу, будівництва, обстави, одежі, і громадські права, яких він надав у письменстві всьому парощенню британського суспільства, перемандрували, звільнені від історизму, до побутового роману великих і малих, ранніх і пізніх вікторіанців. Діккенс і Теккерей, Шарлотта Бронте і Джордж Еліот, Троллоп і Кінґслей, Мередіт і Гарді піднесли за п'ятдесят літ спливання «вікторіанської ери» на небачену доти височінь життєписну novel. Хоч які відмінні між собою складом розуму і хистом, але всі — тверезі люди з обмеженою берегами Британії уявою, реалісти і тоді, коли траплялося братися до історичного сюжету, в цьому тісному куті острівного побуту не проминули вони найпослідущого паростка соціальної системи, жодного типового обличчя, ні одного пересічного почуття. Мікроскоп і скальпель, знаряддя їх праці, добулися в заховані темники громадянства і вивели перед очі загалу дрібниці окремого існування. Дуже рідко — спокійно віддане спостереження безстороннього глядача, звичайно ж — іронічна або обурена реакція мораліста чи філософа-скептика на суспільний нелад, на індивідуальний порок, їх роман сполучив майстерство слова з соціологією та політикою і отак присвоїв собі нову функцію — бути засобом до морального впливу, полегшити злидні, навчити і остерегти.}

_{Тридцять літ буяла novel. Інтроспективна поезія Роберта Бровнінґа, — другий ступінь лірично-філософської романтики Шеллі і Кітса, — потужний Свінбернів класицизм, містичний медієвізм прерафаелітського братства, не вийшовши поки що за межі віршованої мови і малярства, не завадили неподільним тріумфам реалізму в романі. Він похитнувся лиш одночасно із зрушенням державних та суспільних підвалин вікторіанської Англії, в сімдесятих роках, коли її свідома острівна відокремленість доходила краю в мистецтві, так само як і в побуті. Королівство двох європейських островів з розпорошеними по всьому світу колоніями почало тоді перебудовуватися на одностайну імперію. Родовите шляхетство швидко поступалося місцем верховодам комерції і промисловості, в затишок, королівських ідилій» вдирався стугін машин, гомін страйків. Чимраз гучніше висловлювались думки про потрібність і можливість реформ. З порога нової доби види їлась вільна далечінь прийдешнього, принадна й загрозлива, ладна здійснити палкі прагнення і здібна на руїнницький підступ. Люди таких антрактів в історії втрачають рівновагу своїх статечних попередників, багато сперечаються, кидаються наосліп творити нові цінності і нові ідеали. їх мистецтву властива несталість — тим затяжніша, чим довше тривав період спокою, бо старі художні форми не відмирають відразу, а зрушений грунт не зразу приймає нове.}

_{Сімдесяті і вісімдесяті роки 19-го віку саме й були яскравою перехідною смугою в розвитку англійського письменства, зокрема роману. Ні великосвітський Мередіт, ні сільський Гарді, останні вікторіанці, ще не сказали на ту пору свого кращого слова. В жанрі novel писав і занглізований американець Генрі Джеймс, заплутуючись дедалі безпорадніше в павутинні психологічного аналізу. З творчістю ж найпізніше прибулих — Джорджа Ґіссінґа, що вподобав собі мізерію лондонської бідноти, та Джорджа Мура, який на той час удавав із себе натураліста, — від побутового роману відгалузилося ще дві парості. Але необмеженій владі реалізму вже приходив кінець. Як вісниця майбутнього оновлення суспільства і роману року 1872 з'явилася і не пройшла непомічена утопія «Erewhon» Семюеля Батлера, щоправда, зрозумілого й оціненого належно тільки в 20-му віці. Згодом Волтер Патер в «Епікурейці Марії» та «Примрійних портретах» переклав таки високий романтичний пафос Рескіна і прерафаелітів на куту мову розповідної прози. Його успіх виявив, що молодша генерація сприймає життя багато романтичніше, ніж те дозволяла громадська думка. Скрізь по літературних салонах і світських вітальнях пішла слава про естетів і естетство. Вільям Морріс дав привід до жвавіших пересудів своїм пристрасним і войовничим естетичним реформаторством, збираючи навколо себе в авдиторіях тана міських майданах юрби ворогів і прихильників. Незабаром Вайлд, символісти і декаденти рішучим викликом ухваленим смакам притягли увагу ще ширших кіл до нового руху.}

_{В оці роки, коли занепадала novel і прокидався неоромантичний romance, в гарячий час літературного розбрату, і вирушив третій «світовий шотландець», один з тієї романтичної молоді, у свої уявні мандри. Темпераментом Стівенсон не належав до хитачів будь-якими основами, отже красномовні маніфести не супроводили ні першої його ескапади, ні дальших від'їздів. Не втручаючись у баталію за відсвіження письменства, байдужий до примх літературної моди, він звернувся через голови розпалених суперечників до молодих сил своєї доби, зачарував дітей і зворушив те дитяче, що не вмирає в жодній дорослій людині. Повні всяких-можливих пригод, здебільшого цілком правдоподібних, тільки «розташованих щільніше, ніж те буває в житті», описи його примрійних подорожей мали, на його думку, впливати на читачеві нерви так само, як переміна повітря діє на фізичне здоров'я. «Без найменшої незручності транзиту» читач такої книжки втікає разом з Ті автором від набридлого їм обом оточення, бачить безліч дивних і подивугідних речей, зустрічається з очайдушними смільчаками, з чарівними красунями, і нарешті, перемігши за годину дозвілля непереборні, здавалося, перешкоди, дістається вдоволений до жаданого «раю повінчаного кохання» (W. L. Phelps. The Advance of the English Novel. London, 1919, crop. 22).}

_{Можна і не занехаявши знайомі вулиці свого села чи міста, не знявшись і на цаль над вузьким колом щоденного крайовиду, витягти багато можливостей, схованих в одноманітній перії звичайних будинків, у крижаному мереживі на зледенілих шибках, у неясних тінях за нічними тьмяними вікнами, а плеск млинової води чи шелест безлюдного степу і самі набиваються розповісти якісь свої таємниці. То будуть нездійснені «пригоди одної ночі» — «1002-ої Шехерезадиної ночі»», «казки старого млина», більше чи менше дотепне витлумачення того, «про що шелестіла тирса», «про що співала ластівка». Секрет такого втягання зовнішнього околу у вимисли фантазії відомий кожному романтикові, і початкуючий Стівенсон у «Нових арабських ночах» пішов тією ж дорогою, яку перейшли передніше великі містифікатори 19-го віку — Гофман і Едґар По, і Шарль Нодьє, і стільки інших. У вікторіанському Лондоні він оселив новітнього Гарун ар-Рашида — «богемського принца» Флорізеля, відвідав разом з ним непевні столичні кубла, набрався через нього всякого клопоту, — коли ж вийшла призначена на розвагу година дозвілля, то збувся вдух вельможного виплоду своєї уяви, використавши «останню революцію», що скинула принца з престолу і примусила стояти за прилавком у тютюновій крамниці. 1 потім, уже підвладний ненаситнішим прагненням, не раз повертався Стівенсон на ті перехрестки, де буденщина здибається з незвичайним. Він натрапляв на них скрізь і не пускаючись у дуже далеку дорогу, бо вмів будити від сну зачаровані країни і знав, як зрушити речі з їх удаваного заціпеніння. В тому ж таки Лондоні він обернув доктора Джекіла в містера Гайда так подібно, що мусив був стерпіти закид парадоксального Вайлда в занепаді свого колишнього містифікаторського хисту. Йому не важко було запродати дияволові душу пасторової наймички Дженет і підняти з небуття проти жаги іспанки Олальї всіх її предків (сюжет двох оповідань із збірки «Веселі хлопці», 1887). На цілий роман стало йому пригод у Ґрюневальді, — якомусь царстві, тридесятому державстві, — ще одного володаря — принца Отто. Навіть опинившись серед чужого оточення Океанії, не зрікся він спроби додати казкового до власних її казок. Написані там два оповідання з «Розмов уночі на острові» — «Чортова пляшка»} [108] _{та «Острів Голосів» гідно вивершили цикл Стівенсонової фантастики повсякденного.}

_{Проте подорожі в дальшу віддаль минулого були Стівенсонові вподібніші за ці прогулянки на близьких роздоріжжях переіначеної сучасності. Занадто давня давнина ніколи не вабила його до себе, і так само не вмлівав він над усесвітніми шаблонами зниклої краси, при нагоді дозволяючи собі і поглузувати з тих, котрі «блукають край Аркадії», поринувши в думки. діро античні карнизи, про нарциси, про класичну тополю, сліди німф та елегантну і зворушливу сухість старого мистецтва». Вісімнадцятий вік, а то й початок дев'ятнадцятого, і Шотландія, — от його улюблений терен. У Шотландії минали його дитячі і юнацькі роки, тут, в околицях Единбурга, протікав струмок, куди він приходив записувати свої перші натхнення, і рябіли вереском та мохом ті галяви, де йому було просторо гратися в ковенантерів і якобітів, а саме в половині вісімнадцятого віку і догравали ці ворожі табори горян гайлендських останній акт шотландської самостійності. Ще з дитинства захоплений їхньою боротьбою, Стівенсон двічі брав її за історичне тло — до трьох романів: «Украденого», його продовження — «Катріони» та «Мастера Баллантре». Хоч як це дивно, а з мандрівок у таку інтимну минувшину рідного краю не привіз він описів багатших на щось коштовне, ніж цілковита правдивість. 1 ця трилогія, збудована з відгомону якобітського повстання, і «Сент-Ів», де розказано пригоди в Шотландії полоненого наполеонівського офіцера, і «Чорна стріла» (1888) — спогад про найдальшу в часі Сиве неонову подорож — у добу війн Червоної і Білої Троянди, — всі вони скидаються на історично-побутові хроніки З властивим кожній бурхливій смузі історії авантюрним зафарбленням, наче вийшли вони, з-під пера сумлінного самовидця, а не пізнішого письменника-романтика, закоханого в минулому.}

_{Але ж була в колишніх віках одна вільна вільниця, для якої зберіг Стівенсон кращі сили романтичного запалу: море давніх часів найвиразніше промовляло до нього, старий океан владно його заполонив, то він дав йому найбільший творчий захват, він затяг його в останній рейс на старосвітській шхуні по своїх непокірних просторах і виніс назавжди на архаїчний берег Самоа. Стівенсон любив море і в облямівці теперішніх портових міст, з курявою пароплавних димарів на обрії, з гірляндою берегових огнів у далечині. В. Рятівнику», єдиному своєму романі на сюжет із сьогочасного, неперестроєного життя, він скупчнв стільки грізних і ніжних епітетів, витратив стільки барвистих фарб, щоб віддати мінливий образ моря, як у жодному з інших своїх творів на будь-чию славу. Та над усяке порівняння більше була йому до вподоби дика краса і потужніша міць океану тих давен, коли тільки легкі вітрильники ледве торкались його поверхні і хрип пароплавних гудків не порушував його супокою, не лунав укупі з голосами його штормів. Цьому господареві стародавнього мореплавства присвятив Стівенсон багато сторінок в «Украденому», «Чорній стрілі» і «Мастерові Баллантре», а «Острів Скарбів» то й увесь, з початку до кінця, був і зостався донині неперевершеним виявленням романтики давнього моря. Неможлива вона для нас, — бо тільки такі смаки й могла прищепити нам уперта літературна традиція, — без лукавих корабельних кухарів і битих жаків-капітанів, з двома пістолями напоготові в кишенях, без незліченних скарбів, заритих на розбійницькому острові, і пожовклої карти, що має привести щасливців до сховища, без зрад, хуртовин, різанини, ані без спритного підлітка, що обдурить найхитрішнх шибайголів і переможе всяку заваду. І в «Острові Скарбів» усього цього вщерть повно.}

_{Не в тім полягає сила оповідання, з чого воно складене, а залежить від того, як його складено. Є безперервне спадкоємство, що в'яже кревними зв'язками літературні твори поміж собою, наступні з попередніми, попередні з наступними. Сама впадає в око спорідненість Стівенсона з Дефо, і не менш наочні нитки тягнуться від Стівенсона в новітнє письменство, хоч би от від перевтіленого Джекіла до Велзових наукових експериментів в «Острові д-ра Моро» та «Невидимому» або від Олальї — до Аліси з Конрадової «Усмішки фортуни». В самому «Острові Скарбів» зібрана багатюща скарбниця світових сюжетів. Кого не кортіло після Єксмелінових «Американських морських розбійників» (1678) славити корсарів? Хто тільки не починав року Божого 17…, за прикладом Дефо, оповідати устами розкаяного гульвіси, блудного сина чи мудрячого простака про страшні пригоди на морі і самотнє життя на безлюдному острові. І хіба Едгар По в «Золотому жукові» не підсумовував лише та вдосконалював способи скарбошукання, що й так досить витончились не за одно попереднє десятиліття? Отже, треба добре попоратися коло пережитків літературної традиції, щоб вилити їх у нові фюрми, і тільки винятковий хист спроможен потьмарити первотвори своїм новотвором.}

_{Стівенсон, що мав цей магічний дар ставити на застарілих словах свіжі наголоси, почасти сам допоміг своїм наступним дослідникам зрозуміти його метод, відкривши в. Рятівнику» один із секретів свого майстерства. Дуже сучасна форма поліційних оповідань, — не ховався він з очевидним натяком на Конан-Дойлеву маніру, — або форма таємничих історій, суть якої втому, що «ви починаєте ваше оповідання де хочете, тільки не на початку, і кінчаєте його де вам до вподоби, тільки не в кінці», — відштовхувала його від себе, бо читач тоді дістає не «враження реальності або життя, а враження бездушного, витвореного механізму, — і книжка виходить цікава, та нікчемна, подібна до шахової партії, а не до мистецького твору». Стівенсон віддав перевагу над «різким і раптовим підходом до справи» повільному оповіданню, коли. деякі дійові особи вводяться, так би мовити, заздалегідь, і книжка починається в тоні побутової повісті». Але, звичайно, не тільки цим несквапним оповідальним тоном переконує він свого читача. Вдячні шановники, на чолі з Марселем Швобом, викрили ще чимало його письменницьких таємниць: метод вживання найпростіших і найреалістичніших засобів у найбільш заплутаному і нереальному сюжеті, мистецтво свідомого врізування зайвих подробиць і багатослівних описів, уміння змовчати, з найцікавішому місці» тощо.}

_{Протримавши читальника за допомогою цих тонких способів художнього впливу в неослабленому напруженні аж до останніх сторінок, Стівенсон швидкою і легкою ходою простує до втішного кінця. Майже кожна з його примрійних подорожей скінчилася щасливо, — навіщо накопичувати на власні читачеві злидні злигодні уявні? Всі пошпетані, побиті кораблі повинні знов дістатися під розвинутими вітрилами до своєї гавані; отчий лан, сусідський гай мусять гучно відгукуватися луною на подячний спів Te Deum, — і герой, нестямний із зворушення, з руху рідних хмар і блиску рідної блакиті, хай іде по етеровій стежці, не поміщеній на жодній карті, до котеджу милої. Бо «кінчаються мандрівки зустріччю закоханих, кожний мудрий це повинен знати».}

_{Море, світло, стрімкі береги, гостроверхі гори, тінь навислих лісів, безугавний пінявий гомін прибою біля рифів, жінки, первісніші за Єву, і солодке ім'я Вайліми; тьма, борвій, тремтіння щогл, скрегіт блоків, рев води і шалений мисливець шторму слід у слід за збожеволілою ланею-шхуною; рубаки Червоної і Білої Троянд у залізі та криці, похмурі морські капітани в трикутних капелюхах, головорізи-пірати, всяка портова потолоч, каверзні нотарі, гоноровиті сквайри, мрійні леді, горді горянки; мандрівні прапори пташиного лету, безмежна, ваблива далечінь широких, рівних, безкрайніх шляхів і вічна пісня, що владно співала в серцях далеких наших предків і закликає нас до мандрів, — чого ще можна вимагати від одного письменника! Молодь прийняла його скрізь, відразу й назавжди, — і українська прийме. А нам, літнім, старим і спорохнілим, позначеним тавром труда, розчарувань і втоми, війне з його творів на хвилину, як він мріяв, повітря молодощів наших.}

М. КАЛИНОВИЧ

Зміст

НЕЗВАЖЛИВОМУ ЧИТАЧЕВІ (To the hesitating purchaser). Переклад М. Рильського

ОСТРІВ СКАРБІВ (Treasure Island). Переклад Ю. Корецького, зредагував Р. Доценко

ЯК ПОСТАЛА ЦЯ КНИЖКА (How this book came to be). Переклад Ю. Лісняка

НОВІ АРАБСЬКІ НОЧІ (New Arabian Nights)

- Клуб самогубців (The suicide club). Переклад Ю. Лісняка

- Діамант Раджі (The Raja's diamond). Переклад П. Таращука

- Будинок на дюнах (The Pavilion on the links). Переклад Р. Доценка

- Ночівля Франсуа Війона (A lodging for the night: A story of Francis Villon). Переклад Р. Доценка

Михайло Калинович. РОБЕРТ-ЛУЇС СТІВЕНСОН

[107] «Вечірні розмови на острові».

[108] «Сатанинська пляшка».