Ідуть роботарі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Нічого не чути, крім чітких кроків вартових. Усе гаразд. Хіба може він помітити тонесенькі нитки, що йдуть від ферми, де сидить Дік Ольс, до кожної лінії, до кожного намета?.. А ті нитки міцно зв’язують підпільні комуністичні осередки, міцно зв’язують робітників, яких уряд, мобілізувавши, примусив переодягтись у військовий одяг.

Але уряд, мабуть, забув, що під солдатською формою залишились ті ж самі робітники. Уряд забув, мабуть, що багато з них пам’ятають, як вони працювали по заводах, а дехто навіть і на велетенському заводі машинобудівельного короля Джонатана Говерса.

Дік Ольс правильно сказав Бобові Леслі — він справді розгорнув роботу.

Два тижні Дік Ольс перебував у таборі, одягнувши звичайну солдатську форму. Він одверто ходив по табору, удаючи з себе то вартового, то підмітальника з мітлою, то посланця-зв’язківця. І одночасно працювали його вісімнадцять організаторів.

Командування повідомляло головний штаб про те, що військо напоготові і лише чекає на наказ про наступ. Дік Ольс знав, він міг з цілковитою відповідальністю ствердити, що в цьому питанні командування не помилялося. Так, військо було напоготові, принаймні його переважна кількість. Так, воно лише чекало на наказ. Але бувши напоготові, — до якого саме наступу готувалося військо, та на який саме наказ воно чекало?..

Тільки тут, тільки в цій дрібниці помилялося командування. Воно навряд чи гадало, що солдатські багнети можуть повернутися проти нього, що солдати чекають на наказ революційної організації, що вони мріють про з’єднання з переможними пролетарями Нью-Гарріса. З’єднання відразу після того, як солдати силою зброї зламають опір командирів та фашистських рот.

Зовсім раптово, зовсім несподівано і різко пролунали звуки сигнальної труби, і за хвилину табір ожив. З наметів виходили солдати, вони шикувалися під командою офіцерів.

Ще й досі не можна було помітити чогось непевного. Солдати мовчки йшли рівними шеренгами туди, куди наказували їм офіцери. Лунала команда, чути було брязкіт зброї. Десь осторонь гуркотіли панцерники.

Солдати виступали в бік Нью-Гарріса. Взвод ішов за взводом, рота за ротою. Де ж поділися організатори, чому військо виконує наказ командування, чому воно посувається на робітників? Адже напоготові гармати і кулемети. Адже виїхали вже наперед панцерники — он гуркотять десь далеко в темряві…

Військо посувається на місто, на робітників! Невже Дік Ольс помилився, невже військо не спиниться?.. Іде чітко, перестроюючись на ходу, виконуючи офіцерську команду.

Ще десять кілометрів залишається до Нью-Гарріса. Він там, унизу, де видно вогні залізничної станції. Місто лежить у темряві, ніби ніколи не було воно залите електрикою. Не видно велетенських, завжди освітлених корпусів машинобудівельного заводу, не видно яскравих вуличних ліхтарів.

Дік Ольс мчав у колясці мотоцикла вниз, переганяючи роту. На сідлі його мотоцикла сидів зв’язківець Екслер, вони гнали вниз, показуючи патрулям терміновий секретний пакет, адресований авангардній роті, що обороняла шляхи внизу. Дік Ольс мчав униз. Він дивився на вогні залізничної станції, на темряву, що оповила місто. Він вираховував хвилини.

Місто було вже недалеко. Ось і передові пікети. Дік подав Екслерові знак спинитися. Мотоцикліст виключив мотор. Стало дивно тихо. Дік Ольс вийшов з коляски, розім’яв втомлене тіло.

— А далі? — спитав мотоцикліст Екслер.

— Почекаємо, — відповів Дік. — Незабаром почнеться. Давай поки що ракету; треба, нарешті, подати сигнал, на який всі чекають!

І через хвилину високо в небі яскравою білою вогняною лінією майнула сигнальна ракета.

24. СОЛДАТИ З НАМИ, ТОВАРИШІ!

Справді, якщо на заводі панувала темрява, то зовсім інша картина була коло вокзалу. Тут робота йшла під яскравим промінням електричного світла. Вивантаженням вагонів із зброєю керував сам Боб Леслі. Це він розпорядився, щоб електростанція вимкнула завод та заводські будівлі.

— Залишити Бірза з Говерсом без світла дуже варто. Я з свого досвіду добре знаю, як деморалізує темрява, — сказав він Тімові.

Вивантаження посувалося енергійно. Залишалося вже всього з піввагона, коли в небі майнула вогняна стрічка ракети. І майже одночасно до Боба підбіг робітник з рушницею:

— Військо облягає місто! Мені щойно подзвонили телефоном з Айленда, там проходять рота за ротою солдати, що наближаються до міста.

Ще через десять хвилин прибіг другий робітник-зв’язківець:

— Військова розвідка наткнулася на наші передові барикади у приміській смузі. Здається, вона встановлює кулемети. У нас чекають на допомогу, бо ми маємо мало зброї.

Боб помахом руки підкликав до себе товаришів.

— Кінчайте негайно вивантаження та розподіляйте решту зброї. Усіх озброєних надсилайте на барикади. Ходімо, Тім!

Треба було тільки повернути з майдану, де містився вокзал, до вулиці ліворуч, як було вже чути поодинокі постріли. Немов хтось раз-у-раз роздирав сухі шматочки полотна. Боб гукнув робітника, що прийшов з барикад:

— От що, товаришу. Ми знайдемо шлях самі. А ти візьми оцю записку та біжи до поліції, себто тепер уже не поліції, а штабу нашої червоної міліції. Передай записку та повертайся на місце.

Він підійшов до світлого вікна і хутко написав записку.

— Ось, маєш.

Робітник зник за рогом, а Боб пояснив Тімові: