Ідуть роботарі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Вартовий зустрівся з офіцером. Він прикладає руку до стального свого шолома і доповідає:

— На лінії все спокійно!

Офіцер недбало доторкується і собі до шолома: гаразд! Іде далі. Вартовий доходить до кінця лінії і повертається. Але його кроки знов повільні й тихі. Вартовий бачить, як із намета висувається чиясь голова. Солдат без шолома придивляється, немов хоче щось запитати у вартового. Вартовий ледве помітно нахиляє голову: все гаразд, нема чого боятись. Голова солдата ховається в намет. І знову тиша. Знову вартовий повагом ходить лінією.

А коли б офіцер міг таємно зазирнути до намета, — він був би дуже вражений. Він побачив би всередині намета солдатів, яким і на думку не спадало спати. Він почув би тиху обережну розмову:

— … казав, що в штабі іде нарада. Командування вирішило сьогодні почати наступ на місто. Писар бачив таємний наказ уряду. Через якусь годину доведеться вирушати.

— А навіщо ж у них нарада?

— Мабуть, обговорюють блискучий план наступу. Вони певні, що місто не матиме змоги оборонятися проти війська. Той самий писар казав, що сьогодні вдень штаб передав радіом якесь повідомлення до Нью-Йорка. А радисти не були дурнями: насамперед зняли з того повідомлення собі копію, а вже потім передали його.

— Що ж там було?

— Штаб запевняв найвище командування, що досить буде одного рішучого наступу, — і революція зліквідується. Га?

З далекого кутка намета хтось глузливо відгукнувся:

— Казав сліпий — побачимо. Отож я так з наказу і стрілятиму проти мого батька?.. Мені, хлопці, і офіцерні вистачить…

Якусь хвилину панувала тиша. Потім той самий голос додав:

— Хіба ж ми забули, як самим доводилось страйкувати? Ні, товариші, я добре пам’ятаю, як ми бились проти поліції. Так от, тепер, коли в Нью-Гаррісі перемогли, коли по всій країні спалахує справжня революційна пожежа, — тепер вони думають, що я стрілятиму в братів? Дурниця! Я ще не збожеволів! Хай тільки вирушимо, вони побачать, як то пощастить їм… Їй-бо! Кулям у рушниці остогидло чекати!..

— Тихше, Джонні, — спинили його. — Ще встигнеш поговорити. Ти от згадай про сьомий полк. Адже ще доведеться, мабуть, битись з ним. Знаєш, там такі зібралися, що…

— Знаю, знаю! Що ж, поговоримо з ними. Але, на мою думку, з такими розмова недовга. Тих, хто здасться, обеззброїмо і виженемо, а решту… Ну, з рештою не доведеться розмовляти, з нею порозмовляють кулі й гранати… Ех, скоріше б!

І знов у наметі тиша. Така ж тривожно насичена, напружена тиша, як і по всіх інших наметах великого табору. Командування певне, що йому пощастить одним ударом роздавити революційний Нью-Гарріс… Командування складає блискучий план наступу. Хай складає!

Нема в нього таких вух, що почули б тихі обережні розмови по наметах. Немає в нього таких очей, які побачили б, що робиться в одній з ферм, де за щільно зачиненими дверима і віконницями закінчує свою підготовчу роботу Дік Ольс. Звідки командуванню знати, що на столі перед Діком Ольсом лежать копії найтаємніших наказів та повідомлень?

Командування готується до наступу, але до наступу готується і Дік. Коло Діка Ольса сидять кілька солдатів і уважно його слухають:

— Виходить, що рівно через годину пролунає тривога. Офіцери вже дістають накази. Усього маємо шістнадцять рот. Десять з них цілком наші, якщо не зважати на окремих солдатів. Три ворожі. І ще три непевні. Отже, ти, Зауер, маєш таке завдання. Слухай.

— Слухаю.

— Ти береш свою команду кулеметників і збираєш іще хлопців із сотню, з гранатами. Звісно, зробиш це до загального сигналу. Половиною кулеметників перетинаєш шлях ворожим ротам, другу половину лишаєш позаду. Спиняєш роти і передаєш їм вимогу скласти зброю. Звичайно, вони відразу не згодяться. Тоді тобі треба відразу ж ліквідувати командира дванадцятої роти Волтерса. Він має на них великий вплив. Як тільки ліквідуєш його, можна починати розмови. Головне, пам’ятай, — жодної хвилини затримки. Якщо ще хтось з офіцерів почне командувати — ліквідуй зразу і його. Інакше вони ліквідують тебе. Ну, якщо сперечатимуться, — дай дві-три черги з кулеметів у повітря. І будь певний, ледве побачивши кулемета, ледве почувши стрілянину, більшість їх здасться. Я тих людей знаю. Вони сміливі лише доти, доки не побачили перед носом кулемета. Усе пам’ятаєш? Запитання є?

— Ні. Буде виконано. Я командира Волтерса добре знаю, собаку. Адже він колишній поліцейський, у нас його дехто досить добре пам’ятає.

— Так. Листівки маєш? Оті останні, що привезли ввечері з міста?

— Маю. Навіть уже всім хлопцям роздав.

— Ну, гаразд. От іще. Перекажи товаришеві Шервуду, щоб він при першому сигналі тривоги перервав зв’язок головного штабу з частинами. Іще Грінові з мотоциклетної команди… Адже штаб звернеться до мотоциклістів, коли зіпсується електричний зв’язок… Грінові нагадай, щоб його мотоциклісти накази приймали від штабу, а передавали їх нам. Далі завдання тобі, Екслер. Ти ж добре знаєш місцевість?

— Народився тут.

— Отже, ти маєш негайно відрядити чоловік з десять вперед, щоб вони передали авангардним ротам наше розпорядження. Ось воно тут написане… зачекай. Ось що в ньому: «Негайно після сигналу тривоги обеззброїти офіцерів і заарештувати їх, залишивши з ними лише вартових. Особистому складові роти рушити на допомогу товаришеві Зауеру і його кулеметникам, щоб взяти участь у обеззброєнні непевних і контрреволюційних рот. Товариш Екслер мусить мати на увазі, що за найменшу спробу чинити опір офіцери мають бути розстріляні, про що їх треба попередити. Підписано: комісар ревкому Дік Ольс». Зрозуміло?

— Буде виконано…

Командування війська засідає. Його блискучий план наступу на повсталий Нью-Гарріс майже готовий. Але — хто його, той план, виконуватиме? Самому штабові та панам офіцерам навряд чи пощастить здійснити його… навіть якби вони були на волі. Але є певні підставі сподіватися, що через годину-дві переважна більшість офіцерів, не кажучи вже про штаб, втратить свою волю і перетвориться на обеззброєних полонених.

Черговий офіцер проходить лініями, прислухається.