Мері Поппінс: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

І Джейн побачила перед собою величезний кам'яний будинок, повитий плющем. Він був старіший від будь-якого з тих старих будинків, що вона бачила досі, і, здавалось, лиховісно хилився на неї. Обабіч сходів принишкли два кам'яні леви, ніби от-от мали стрибнути.

Джейн здригнулася, коли тінь будинку впала на неї.

— Я не можу баритися, — сказала вона стурбовано. — Уже пізно.

— На п'ять хвилиночок! — благально мовив Валентайн і повів її в передпокій.

Їхня хода лунко віддавалася на кам'яній підлозі. Довкола не видно було й душі живої. Здавалося, в будинку, крім неї й Трійнят, зовсім нікого немає.

— Крістіно! Крістіно! — гукнув Валентайн, ведучи її сходами нагору. — Вона тут!

Той гук луною пішов по всьому будинку, і кожна стіна ніби похмуро повторила:

ВОНА ТУТ!

Почулися швидкі кроки, двері рвучко відчинилися, і невеличка дівчинка, трохи вища за хлопців-Трійнят, убрана в старомодну квітчасту сукенку, кинулася на шию Джейн.

— Нарешті, нарешті! — переможно кричала вона. — Хлопці підстерігали тебе вже хтозна-відколи! Та все ніяк не могли спіймати, аж поки… Ви всі були такі щасливі!

— Спіймати? — вимовила Джейн. — Не розумію! її знову обняв страх і каяття, що вона пішла за Валентайном.

— Прадідусь тобі пояснить, — сказала Крістіна, якось чудно сміючись, і потягла Джейн до якоїсь кімнати.

— Ге! Ге! Ге! Що там сталося? — запитав чийсь пискливий, деренчливий голос.

Джейн поглянула і сахнулась назад. У глибині кімнати, на кріслі біля каміна сиділа якась постать, що наганяла острах. Полум'я каміна освітлювало старезного діда, який більше скидався на тінь, аніж на живу людину. Круг тонких губів поп'ялись ріденькі сиві волосинки, і, хоча він був у попелястій кепочці, Джейн помітила, що він лисий, як коліно. Вбраний він був у старомодний халат з бляклого шовку, а сухі, мов скіпки, ноги тонули у вишитих капцях.

— Он що! — мовив дід-примара, вийнявши з рота довгу, закручену люльку. — Джейн нарешті прибула.

Він підвівся й підійшов до неї, похмуро всміхаючись, а очі його блищали сталевим блиском.

— Сподіваюсь, мандрівка була приємна, голубонько? — прокаркав він. І, сухорлявою рукою притягнувши Джейн до себе, поцілував її в щоку.

Від дотику його бороди вона скрикнула.

— Ге! Ге! Ге! — зареготався він хрипким старе чим сміхом.

— Вона перейшла з хлопцями увесь вільховий гай, Прадідусю! — сказала Крістіна.

— О! А як вони її спіймали?

— Вона розсердилася, що найстарша з дітей у родині. І жбурнула коробку з фарбами на Таріль і розбила Валентайнові коліно!

— Отак? — прохрипів бридкий старечий голос. — Розвередувалася, еге ж? Ну, ну… — він тоненько засміявся. — У нас ти будеш наймолодша. Наймолодша моя Правнучка. Але вередувати тут я не дозволю! Ге! Ге! Ге! Ні, голубонько! Ну, йди сюди, сідай ближче до каміна. Хочеш чаю чи, може, вишневої наливки?

— Ні, ні! — не стерпіла Джейн. — Це, мабуть, якась помилка. Мені вже час додому. Я мешкаю в Будинку Номер Сімнадцять на Вишневій Вуличці.

— М є ш кала — скажи! — переможно виправив Валентайн. — Тепер ти мешкаєш тут.

— Ні, ви помиляєтеся! — розпачливо скрикнула Джейн. — Я не хочу тут жити! Я хочу додому!

— Дурниці! — каркнув Прадідусь. — Сімнадцятий Номер — це жахливий будинок, задушливий і огидно-новомодний. До того ж, тобі там погано. Ге! Ге! Ге! Я знаю, як-то воно бути найстаршим, — вся робота на тобі, а розваги ніякої. Ге! Ге! Ге! А в нас, — він махнув люлькою, — у нас ти будеш нашою Пестієчкою, нашою Голубонькою, нашим Золотком і не повернешся додому ніколи.

— Ніколи! — луною озвалися Вільям з Еверардом, танцюючи круг неї.

— Ох, мені треба йти, я хочу додому! — закричала Джейн, і на очі їй набігли сльози.

Прадідусь усміхнувся своєю прикрою беззубою усмішкою.