"Лахтак": читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Навесні в Арктиці лютують найдошкульніші морози, але, сподіваючись сонця, екіпаж «Лахтака» на них уже не зважав. Стомлені темрявою люди раділи морозяним світанкам.

І ось, нарешті, прийшов довгожданий день. Це було на початку березня. Кар заздалегідь попередив, що того дня, якщо стоятиме ясна погода, вони побачать сонце.

Перед полуднем на палубі зібралася вся команда «Лахтака». Ерікові Олаунсену теж допомогли вийти з кубрика. Це вперше після хвороби він вийшов на палубу. Норвежця посадили на ящик з-під тросів. Він вдихав свіже повітря і чекав радісної події: сходу сонця. Олаунсен виглядав мужньою людиною років сорока. Обличчя в нього заросло бородою. Хутряна шапка зсунулася на чоло, і з-під неї дивились тверді і, безперечно, чесні очі. Впадала в око схудлість цієї людини.

Біля норвежця стояв Стьопа. Він, не відриваючись, стежив за обрієм.

Кар і Запара на капітанському містку готувались до астрономічних спостережень.

Торба зібрав решту моряків навколо себе і весело розповідав напіванекдотичну пригоду — як він і його приятелі продавали в якомусь порту ведмедя:

— Плавав я тоді на маленькому криголамі «Свистун». Улітку стояли ми в ремонті. І от на другий чи на третій місяць, — говорив поважно й неголосно механік, — команда підводного човна, що стояв у доку поруч «Свистуна», запросила нас на вечірку. Там наші хлопці розійшлися, почали виступати з промовами. От один і каже: «Взаємно запрошуємо наших господарів наступного вихідного дня до себе в гості». Всі заплескали в долоні, закричали «ура». Підводники подякували й обіцяли прийти.

Вернулись ми на «Свистун» і другого ранку почали думати про зустріч з підводниками. Грошей тоді ми мали тільки що на цигарки. А треба ж почастувати, вечерю зробити таку, щоб довго гостинність нашу пригадували й іншим розповідали. Судком теж грошей не мав. А на берег, у комітет, не ходили, бо прорив у нас був, і через те незручно в такий момент просити.

Плавав з нами на криголамі молодий рудий ведмідь. Під ту скрутну хвилину вирішили ми ведмедя продати. Вибрали двох продавців: одного кочегара та одного матроса і послали з ведмедем на берег. Хоч і шкода було розставатися з рудим, але іншого виходу не бачили.

Незабаром повернулись наші продавці без ведмедя, але з грішми. Ну, добре. Аж ось за якусь годину після їх повороту чуємо на палубі галас. Вискакуємо, а то матроси й кочегари радісно кричать, а серед них поважно з боку на бік перевалюється наш рудий. На шиї у нього мотузок, і кінець по палубі волочиться. Виходить, утік наш Михайло від свого нового хазяїна і назад повернувся. Зметикували ми тоді: можемо так без кінця рудим Михайлом гендлювати.

Повели його знову на продаж. На цей раз і я пішов. Вийшли на базар, де собаками торгують. Як побачили собаки нашого рудого, то такий гармидер зняли, що прибіг базарний комендант і прогнав нас звідти. Перейшли ми тоді у той ряд, де живу птицю продають. З одного боку півні співають, гуси ґелґочуть, а з другого — якісь дідки ходять та канарок у клітках пропонують. Стоїмо ми з нашою «птицею». Підходить височезний громадянин з величезним животом, у зеленому піджаку і синьому картузі. Оглядає нашого рудого й купує. Заплатив, потягнув за мотузок і подався. Ведмідь охоче за ним побіг. А ми теж слідом… Цікаво, чи вирветься рудий, чи ні. Проминули базар, пройшли двома провулочками, перейшли через сквер, де няньки з дітьми сидять, і спинилися на центральному міському майдані. За ведмедем юрба хлопчаків біжить. Та тільки-но задзеленчав трамвай, пробігаючи повз нашого покупця, як рвонув рудий з усієї сили вбік! Його новий хазяїн беркицьнув на тротуар і випустив з рук мотузок. Хлопчаки, що йшли за ведмедем, з верещанням кинулися врозтіч. Рудий, тікаючи, штовхнув якусь громадянку з парасолькою в руках. Громадянка випустила парасольку і з страху зарепетувала не своїм голосом. Рудий, очевидно, злякався і наддав пари. Мчить. Народ на вулиці жахається, кидається на всі боки, міліціонер свистить, а ми регочемось, наче в кіно Ігоря Ільїнського або Пата і Паташона дивимось. За хвилину рудий зник з наших очей. Повернулись ми на пароплав, застаємо нашого Михайла дома. Минуло трохи часу, і повели ми його втретє продавати…

— Гей, хлопці! — крикнув з містка Кар. — Сонце сходить!

Всі одвернулись від Торби і вп'ялися поглядами в обрій. Над краєм крижаного поля згасала червона заграва. Ось з-за моря випливла полум'яна куля. Навколо на снігових заметах заграли золоті бризки. Сонце перемогло полярну ніч.

Моряки закричали «ура». Котовай заграв на трубі, а Вершомет бив у саморобний бубон.

— Ми радіємо, наче стародавні дикі племена, — з очима, повними радісного посміху, сказав Кар метеорологові.

Той підтупнув ногою і, намагаючись кричати, охриплим голосом відповів:

— Мені самому танцювати хочеться!

Розділ II

Сонце світило недовго. Через кілька хвилин воно сховалося за обрій.

Моряки, незважаючи на мороз, у збудженому настрої юрмились на палубі.

— Кінчайте, товаришу механік, — звернувся до Торби Котовай, запрошуючи закінчити оповідання про ведмедя, — я чув про подібну пригоду у Владивостоцькому порту, тільки з невеликими відмінами.

— Мені ж розповідали, що це трапилося в Одесі, — вставив Лейте.

— Історія, друзі мої, любить повторюватись, — сміючись, відповів Торба. — А такі зауваження робити нечемно. Тому я свого оповідання не закінчую, і про кінець догадуйтесь самі. А може, вам розповідали?

Механік підморгнув, засміявся і пішов до кубрика, за ним рушили й інші.

Стьопа допоміг Ерікові Олаунсену спуститися в приміщення.

Непривітно виглядав кубрик після осяяних сонцем просторів. Хоч як боролися моряки з вогкістю, але вона давала себе знати. Хоч як провітрювали кубрик, але повітря тут було не зовсім свіжим. А коли й вдавалося нагнати досить чистого повітря, температура дуже швидко знижувалася і доводилось спішно затикати всі щілини і кутатись поверх хутрового одягу ще й ковдрами.

Ліжка Еріка Олаунсена і Стьопи стояли поруч. Юнга взявся доглядати норвежця і дбайливо виконував цей обов'язок. З свого боку норвежець виявляв до хлопця велику вдячність. З берега до нього приходили лише двічі. Один раз капітан Ларсен, а другий раз — Ландрупп. Між іншим, Кара здивувало, що норвежці не запрошували ні його, ні його товаришів до себе на острів. Так само нічого не відповів йому капітан Ларсен на пропозицію залишити навесні разом острів. Кар гадав, що першому причиною були, мабуть, якісь внутрішні справи норвезької команди, а другому — що капітан прийняв його пропозицію, але наперед не хотів дякувати: мовляв, нема чого говорити, поки по-справжньому не почнеться весна. З делікатності Кар не порушував більше цього питання. Ларсен хотів забрати Еріка Олаунсена, але Кар умовив його залишити хворого на пароплаві, поки той зовсім видужає.

Олаунсена, очевидно, гнітила вимушена мовчанка. Часом він починав говорити, але ніхто його не розумів. З ним порозумівалися наче з глухонімим, — мімікою та жестами. Тепер Ерік сідав їсти до загального столу, грав із моряками в шашки та доміно і навіть вивчив кілька російських слів. За день перед тим, як уперше після зими з'явилося сонце, Запара подав Стьопі думку, щоб у розмовах з Еріком він вивчав норвезьку мову, а норвежця навчав російської.

Щоранку, коли норвежець прокидався, він казав: «Гу мор'єн!»

Це дуже схоже на німецьке «гут морген», і його враз розшифрували, як «доброго ранку».